Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року

Гобсек (скорочено) [3]

Переглядів: 39866
Додано: 25.05.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Переказ:

Юний граф де Ресто обожнює свою матір, яка має в світі репутацію марнотратки. Саме це заважає батькам солідних сімейств сприймати графа як вдалу партію для їхніх доньок. Дервіль, розумна і порядна людина, один з найкращих адвокатів Парижа, своєю історією хоче розвіяти сумніви віконтеси де Гранльє щодо надійності матеріального становища де Ресто.

Цитата:

Дервіль помовчав кілька хвилин, а тоді почав свою розповідь:

— Ця історія пов’язана з романтичною пригодою, єдиною у моєму житті. Ну от, ви й смієтеся, вам здається кумедним, що у стряпчого можуть бути якісь романи. Але й мені було колись двадцять п’ять років, і на той час я вже багато набачився у житті. Розповім спочатку про одного чоловіка, який брав участь у цій історії і якого ви не могли знати. Йдеться про лихваря. Не знаю, чи зможете ви з моїх слів уявити собі обличчя цього чоловіка, що його я, з дозволу Академії, назвав би \"місячним ликом\", так його жовтава блідість скидалася на колір срібла, з якого облупилася позолота. Волосся в мого лихваря було гладеньке, акуратно причесане, із сивиною попелясто-сірого кольору. Риси обличчя, незворушного, як у Талейрана, здавалися відлитими з бронзи. Оченята, жовті, яку куниці, були майже без вій і боялися світла; але дашок старого кашкета надійно захищав їх від нього. Гострий ніс, подовбаний на кінчику віспою, скидався на свердлик, а губи були тонкі, як у алхіміків або старих карликів, зображених на картинах Рембрандта і Метсю. Розмовляв він завжди тихим, лагідним голосом і ніколи не сердився. Вгадати його вік було неможливо: не знати було, чи то він завчасу постарів, чи зумів до похилою віку зберегти молодість. Усе в його кімнаті, від зеленого сукна на письмовому столі до килимка біля ліжка, було якесь однакове, охайне й потерте, наче в холодній оселі старої дівки, котра зранку до вечора тільки те й робить, що натирає меблі. Взимку головешки у його каміні завжди тільки жевріли, поховані під купою попелу. Від тієї хвилини, коли він прокидався, і до вечірніх нападів кашлю його вчинки були розмірені, мов рухи маятника. Це була людина-автомат, яку щоранку накручували. Якщо торкнутись мокриці, яка повзе по папері, вона вмить замре; так само і цей чоловік раптово замовкав під час розмови і чекав, поки проїде вулицею екіпаж, бо не хотів напружувати голос. За прикладом Фонтенеля він заощаджував життєву енергію і пригнічував у собі всі людські почуття. І життя його текло так само безшелесно, як ото сиплеться пісок у старовинному пісковому годиннику. Іноді його жертви обурювалися, кричали в нестямі — а тоді раптом западала мертва тиша, наче в кухні, коли там ріжуть качку. Надвечір людина-вексель перетворювалася на звичайну людину, а зливок металу в його грудях ставав людським серцем. Коли він бував задоволений з того, як минув день, то потирав собі руки, а з глибоких зморщок, які мережили його обличчя, здавалося, курився димок веселості; далебі, важко описати інакше німу гру його лицевих м’язів — вона, либонь, виражала ті самі почуття, що й безгучний сміх Шкіряної Панчохи. Навіть у хвилини свого торжества говорив він односкладово і всім своїм виглядом виражав незгоду. Отакого сусіда послала мені доля, коли я жив на вулиці Гре, а був я тоді тільки молодшим службовцем адвокатської контори та студентом права на третьому курсі. Біля того похмурого, пологого будинку нема подвір’я, всі вікна виходять на вулицю, а розташування кімнат нагадує розташування монастирських келій: усі вони однакові завбільшки, кожна має одні двері, які виходять у довгий коридор, тьмяно освітлений малесенькими віконцями. Колись цей дім і справді належав до монастирських будівель. У такій похмурій оселі життєрадісність якогось світського гульвіси, синка аристократичної родини згасала навіть раніше, ніж він заходив до мого сусіда. Дім та його мешканець пасували один до одного — як ото скеля та приліплена до неї устриця. Єдиною людиною, з якою старий, як то кажуть, підтримував взаємини, був я; він приходив до мене попросити вогню, брав почитати книжку або газету, а ввечері дозволяв мені заходити до його келії, і ми розмовляли, коли він був у доброму гуморі. Ці вияви довіри були наслідком чотирирічного сусідства та моєї розважливої поведінки, бо через брак грошей мій спосіб життя вельми скидався на спосіб життя цього старого. Чи мав він родичів, друзів? Багатий він був чи бідний? Ніхто не зміг би відповісти на ці запитання. Я ніколи не бачив грошей у нього в руках. Його багатство, певне, зберігалося десь у підвалах банку. Він сам стягував борги по векселях, бігаючи по всьому Парижу на своїх сухорлявих, як у оленя, ногах. Через свою обачність він одного разу навіть потерпів. Випадково при ньому було золото і якимсь чином подвійний наполеондор вислизнув з його жилетної кишені. Пожилець, який спускався за старим сходами, підняв монету й подав йому.

\"Це не моя! — вигукнув він, замахавши руками. — Золото? У мене? Та якби я був багатий, то хіба жив би так, як я живу?\"

Вранці він сам варив собі каву на залізній пічці, яка стояла в закіптюженому кутку каміна; обід йому приносили з харчівні. Стара воротарка приходила в призначений час прибирати його кімнату. З дивної примхи долі, що її Стерн назвав би вищим присудом, старого звали Гобсек1. Коли я згодом зайнявся його справами, то довідався, що на той час, як ми познайомилися, йому було майже сімдесят шість років. Народився він десь року 1740-го, в передмісті Антверпена; мати в нього була еврейка, а батько голландець на ім’я Жан Естер ван Гобсек. Ви, певно, пам’ятаєте, як весь Париж говорив про вбивство жінки, прозваної Прекрасною Голландкою? Коли випадково я згадав про це в розмові зі своїм тодішнім сусідом, він сказав мені, не виявивши найменшого інтересу чи подиву: \"Це моя двоюрідна онука\".

Тільки ці слова і вирвала у нього смерть його єдиної спадкоємиці, онуки його сестри. На судовому процесі я довідався, що Прекрасну Голландку звали Сара ван Гобсек. Я запитав у старого, якими дивними обставинами можна пояснити те, що сестрина онука носила його прізвище.

\"В нашому роду жінки ніколи не виходили заміж\", — усміхнувшись, відповів він.

Цей дивний чоловік жодного разу не побажав побачити бодай одну особу з чотирьох жіночих поколінь, які складали його рідню. Він ненавидів своїх спадкоємців, і думка, що хтось може заволодіти його багатством, навіть по його смерті, була для нього нестерпною. Уже в десять років мати прилаштувала його юнгою на корабель, і він відплив до голландських володінь в Ост-Індії, де й мандрував протягом двадцяти років. Він перепробував усі засоби, щоб здобути багатство, і навіть намагався знайти знаменитий скарб — золото, яке дикуни закопали десь начебто поблизу Буенос-Айреса. Він брав участь чи не в усіх подіях війни за незалежність Сполучених Штатів Америки Проте згадував він про своє життя в Ост-Індії чи в Америці тільки в розмовах зі мною, і то дуже рідко, причому щоразу в таких випадках, здавалося, картав себе за нестриманість. Якщо людяність, спілкування з ближніми вважати релігією, то Гобсек у цьому плані був переконаним атеїстом.

Переказ:

Якось Дервіль завів з Гобсеком розмову, в якій лихвар вивів своє життєве кредо.

Цитата:

\"А кому життя може принести стільки радості, як мені? — сказав він, і очі його спалахнули. — Ви молодий, кров у вас нуртує, ви дивитесь на полум’я в каміні й бачите жіночі личка, а я там бачу одне вугілля. Ви всьому вірите, а я не вірю нічому. Що ж, тіштеся ілюзіями, якщо можете, а я зараз підіб’ю вам підсумок людського життя. Чи мандруєте ви світом, чи ніколи не розлучаєтесь із дружиною, з роками життя для вас неминуче перетворюється на звичку до певних умов існування. І тоді щастя знаходить той, хто вміє застосувати свої здібності за будь-яких обставин, крім цих двох правил, усе інше омана. Мої погляди змінювались, як і в усіх людей, мені доводилося міняти їх залежно від географічної широти. В Азії карають за те, чим захоплюються в Європі. Те, що у Парижі вважають вадою, за Азорськими островами стає необхідністю. На світі немає нічого постійного. Існують лише умовності — свої для кожного клімату. Для того, хто мусив пристосовуватися до різних суспільних мірок, всякі ваші переконання та правила моралі — пусті слова. Незрушне лише одне почуття, яким нас наділила природа — інстинкт самозбереження. В суспільствах європейської цивілізації цей інстинкт називають особистим інтересом. Якщо доживете до мого віку, ви зрозумієте: з усіх земних благ варто домагатися тільки... золота. В золоті зосереджені всі сили людства. Я багато мандрував, бачив, що всюди є рівнини або гори. Рівнини знуджують, гори стомлюють — отож байдуже, де саме жити. Ну а щодо звичаїв, то люди скрізь однакові: повсюди точиться боротьба між бідними і багатими, повсюди вона неминуча. Отож краще самому визискувати, ніж дозволяти, щоб визискували тебе. Скрізь люди мускулисті працюють, а люди хирляві мучаться. Та й утіхи всюди однакові, і всюди вони виснажують сили. Найтривкіша з усіх насолод — марнославство. Марнославство — це наше \"я\". А задовольнити її можна тільки золотом. Потоком золота! Щоб здійснити свої примхи, ми потребуємо часу, засобів і зусиль. Так от, у золоті все це є в зародку, і воно все дає у житті. Тільки божевільні або хворі можуть знаходити щастя в тому, щоб марнувати вечори за грою в карти, сподіваючись виграти кілька су. Тільки йолопи можуть марнувати час на пусті роздуми про те, чи якась там дама вляглася на канапу сама чи в приємному товаристві і чого в неї більше — крові чи лімфи, темпераменту чи цноти. Лише простаки можуть вірити, ніби вони приносять користь ближньому, створюючи принципи політики, щоб керувати подіями, яких ніколи не передбачиш. Тільки бовдурам приємно базікати про акторів та повторювати їхні дотепи, щодня прогулюватися, кружляючи, наче звірі в клітці, хіба що на трохи ширшому просторі; вдягатися задля інших, влаштовувати бенкети задля інших, вихвалятися конем або екіпажем, який пощастило купити на три дні раніше, аніж сусідові. Ось життя ваших парижан, усе воно вкладається в кілька фраз, хіба не так? А тепер поглянемо на життя з тієї височини, на яку їм ніколи не піднятися. Щастя або в сильних емоціях, які підточують наше життя, або в розмірених заняттях, які перетворюють його на щось подібне до чудово настроєного англійського механізму. Вище від цього щастя стоїть так звана благородна допитливість, прагнення розкрити таємниці природи й навчитися впливати на її явища. Ось вам у двох словах мистецтво й наука, пристрасть і спокій. Ви згодні? Так от, усі людські пристрасті, розпалені зіткненнями інтересів у вашому нинішньому суспільстві, проходять переді мною, і я влаштовую їм огляд, а сам живу спокійно. Тобто вашу наукову допитливість, своєрідну боротьбу, в якій людина завжди зазнає поразки, я замінюю вивченням усіх потаємних пружин, що рухають людством. Одне слово, я володію світом, не стомлюючи себе, а світ не має наді мною ніякої влади.

Ось я розповім вам про дві події, що сталися сьогодні вранці, — провадив він після короткої мовчанки, — і ви зрозумієте, у чому моя втіха\".

Він підвівся, зачинив двері на засув, рвучким рухом — аж заскрипіли кільця — запнув фіранку з вигаптуваним на ній стародавнім візерунком і знову сів у крісло.

\"Сьогодні вранці, — сказав він, — я мав подати на оплату тільки два векселі, я їх одержав учора по своїх операціях. А це для мене чистий прибуток. Адже, крім дисконту, я нараховую ще й сорок су на візника, якого ніколи не наймаю. І хіба не кумедно, що за якихось шість франків я біжу пішки через увесь Париж? І це я — людина, нікому не підвладна, людина, яка платить усього сім франків податку! Перший вексель, вартістю в тисячу франків, дисконтував у мене один молодик, красень мальований і чепурун: у нього жилети з блискітками, у нього і лорнет, і тільбюрі, і англійський кінь, і все таке інше. А видала вексель одна з найвродливіших парижанок, дружина багатого поміщика та ще й графа. Чому ця графиня підписала боргове зобов’язання, юридично недійсне, але практично цілком надійне? Бо ці жалюгідні дамочки так бояться скандалу, пов’язаного з опротестуванням векселя, що ладні розплатитися власною особою, якщо не можуть заплатити грішми. Мені закортіло розкрити таємну ціну цього векселя. Що за цим криється: дурість, необачність, кохання чи співчуття? Другий вексель на таку ж суму, підписаний Фанні Мальво, дисконтував у мене торговець полотном, чиє підприємство, либонь, на межі краху. Бо жодна людина, яка має бодай маленький кредит у банку, ніколи не прийде до моєї крамнички: перший же її крок від дверей до мого письмового столу означає розпач, неминуче банкрутство і марні спроби одержати позику десь-інде. Отож мені доводиться мати справу тільки із зацькованими оленями, за якими женеться зграя кредиторів. Графиня живе на вулиці Гельдерській, а Фанні Мальво — на вулиці Монмартр. Скільки припущень робив я, виходячи сьогодні вранці з дому! Якщо ці жінки не мають чим заплатити, вони, звичайно, приймуть мене ласкавіше, аніж батька рідного. А як графиня кривлятиметься, яку ламатиме комедію через цю тисячу франків! Приязно так на мене подивиться, заговорить ніжним голоском, яким туркоче з красенем, на чиє ім’я виданий вексель, улещуватиме мене ласкавими словами, може, навіть благатиме, а я...\"

Тут старий подивився на мене — в його погляді була холодна незворушність.

\"А я невблаганний! — сказав він. — Я приходжу як привид помсти, як докір сумління. Ну, гаразд. Облишмо здогади. Приходжу.

\"Графиня ще в постелі\", — каже мені покоївка.

\"А коли її можна бачити?\"

\"Не раніше полудня\".

\"Вона хвора?\"

\"Ні, добродію. Але вона повернулася з балу о третій ранку\".

\"Мене звати Гобсек, перекажіть їй, що приходив Гобсек. Ополудні я ще навідаюся\".

І я пішов собі, залишивши брудні сліди на килимі, постеленому на сходах. Я люблю бруднити підошвами чобіт килими в оселях багатіїв — не з дріб’язкового самолюбства, а щоб дати їм відчути пазуристу лапу Невідворотності. Приходжу на вулицю Монмартр, знаходжу непоказний будинок, штовхаю стару хвіртку у воротях і бачу похмурий двір, куди ніколи не заглядає сонце. В комірчині воротарки темно, віконце схоже на засмальцьований рукав заношеного пальта — масне, брудне, потріскане.

\"Панна Фанні Мальво вдома?\"

\"Вона вийшла. Але якщо ви принесли для оплати вексель, то вона залишила для вас гроші\".

\"Я зайду ще\", — відповідаю.

Коли я довідався, що гроші залишено воротарці, мені закортіло подивитися на боржницю; я чомусь уявляв її собі гарненькою дівчинкою. Ранок я провів на бульварі, роздивлявся гравюри, виставлені у вітринах крамниць. Та рівно ополудні я вже був у вітальні, перед спальнею графині.

\"Пані щойно подзвонила мені, — сказала покоївка. — Навряд чи вона вас прийме\".

\"Я зачекаю, — відповів я і сів у крісло. Відчиняються жалюзі, прибігає покоївка. — Вас запрошують, добродію\".

Із солоденького голосу служниці я зрозумів, що заплатити господиня не має чим. Зате яку красуню я там побачив! У поспіху вона тільки накинула на голі плечі кашемірову шаль і куталася в неї так уміло, що під шаллю легко вгадувалися форми її прегарного тіла. На ній був пеньюар, оздоблений білосніжним рюшем — отже, не менше двох тисяч франків на рік тут витрачали тільки на пралю, адже не кожна візьметься за прання такої тонкої білизни. Голова у графині була недбало пов’язана, наче в креолки, яскравою шовковою хустинкою, з-під якої вибивалися пишні чорні кучері. Розкрита зібгана постіль свідчила про тривожний сон. Художник дорого заплатив би, щоб побути хоч кілька хвилин у такій спальні. Від складок запони віяло солодкою млістю, пом’ята подушка на голубій пуховій перині, що чітко вирізнялася на лазуровому тлі білосніжним мереживом, здавалося, ще зберігала відбиток досконалих форм, які збуджували уяву. На ведмежій шкурі, розстеленій під левами, вирізьбленими на ліжку з червоного дерева, біліли атласні черевички, що їх жінка недбале скинула там, повернувшися стомлена з балу. Зі спинки стільця звисала пом’ята сукня, торкаючись рукавами підлоги. Панчохи, які здуло б найлегшим подихом вітерцю, обвилися навкруг ніжки крісла. Білі підв’язки, здавалося, майоріли над диванчиком. На поличці каміна переливалося всіма барвами напіврозкрите коштовне віяло. Шухляди комода лишилися висунутими. По всій кімнаті були розкидані квіти, діаманти, рукавички, букет, пояс. Я вдихав тонкі пахощі парфумів. Усюди були розкіш і безлад, краса, позбавлена гармонії. Та вже злидні, причаєні під усією цією розкішшю, підводили голову й загрожували цій дамі або її коханому, показуючи свої гострі зуби. Стомлене обличчя графині пасувало до її спальні, всіяної рештками вчорашнього торжества. Дивлячись на розкидані повсюди одежини та прикраси, я відчув жалість; і це вчора вони складали її убір, і хтось милувався ними. Ці ознаки кохання, отруєного каяттям, ознаки розкоші, суєти та легковажного життя свідчили про танталові зусилля впійматі швидкоплинні насолоди. Червоні плями на обличчі в молодої жінки свідчили про ніжність її шкіри; але риси її обличчя немов застигли, темні плями під очима позначалися різкіше, ніж звичайно. І все ж таки в ній нуртувала природна енергія, й усі ці сліди нерозважливого життя не псували її краси. Очі в неї іскрилися. Вона була схожа на одну з Іродіад пензля Леонардо да Вінчі (адже я колись перепродував картини), від неї віяло життям і силою. Ні в лініях її стану, ні в рисах обличчя не було нічого жалюгідного, вона вселяла кохання, а сама здавалася сильнішою, ніж кохання. Вона сподобалася мені. Давно вже моє серце так не калатало. Отже, я вже одержав плату! Хіба не віддав би я тисячу франків зате, щоб пережити відчуття, які нагадали б мені дні молодості?

Переказ:

Боячись розкриття марнотратства перед своїм чоловіком, графиня віддає Гобсеку діамант.

Цитата:

\"Візьміть і йдіть звідси\", — сказала вона.

В обмін на діамант я віддав їй вексель і, вклонившись, вийшов. Діамант я оцінив не менш як у тисячу двісті франків. На подвір’ї я побачив цілий натовп челяді — одні чистили собі лівреї, другі — ваксували чоботи, треті — мили розкішні карети. \"Ось що приводить цих людей до мене, — подумав я. — Ось що змушує їх у пристойний спосіб красти мільйони, зраджувати свою батьківщину. Щоб не брьохати по багнюці пішки, великий пан або той, хто його мавпує, ладен з головою пірнути в іншу багнюку\". В цю мить ворота розчинились і пропустили екіпаж молодика, який дисконтував у мене вексель.

І на його обличчі я прочитав усе майбутнє графині. Цей білявий красень, цей холодний, бездушний картяр і сам розориться і розорить графиню, розорить її чоловіка, розорить дітей, проциндрить їхню спадщину, та й у багатьох інших салонах учинить розгром страшніший, ніж артилерійська батарея у ворожому полку.

Потім я подався на вулицю Монмартр, до Фанні Мальво. Вузькими крутими сходами я піднявся на шостий поверх, і мене впустили у квартирку з двох кімнат, де все блищало чистотою, як нова монета. Я не помітив жодної порошинки на меблях у першій кімнаті, де мене прийняла мадемуазель Фанні, молода дівчина, вдягнена просто, але з вишуканістю парижанки: в неї була граціозна голівка, свіже личко, привітний погляд; красиво зачесане каштанове волосся, спускаючись двома півкругами і прикриваючи скроні; надавало якогось витонченого виразу її голубим очам, чистим, наче кришталь. Денне світло, пробиваючись крізь фіранки на вікнах, осявало м’яким світінням увесь її скромний вид. Повсюди лежали стоси розкроєного полотна, і я зрозумів, чим заробляє вона собі на життя — Фанні була швачкою. Вона стояла переді мною, наче дух самоти. Я подав їй вексель і сказав, що вранці не застав її вдома.

\"Але ж я залишила гроші у воротарки\", — мовила вона. Я вдав, ніби недочув. \"Ви, мабуть, рано виходите з дому!\" \"Взагалі я рідко виходжу. Та коли ти всю ніч працюєш, іноді хочеться вранці скупатися\".

Я подивився на неї і з першого погляду розгадав її. Цю дівчину нестатки змушували трудитися, не розгинаючи спини. Мабуть, вона походила з чесної селянської родини, бо в неї досі було помітне дрібне ластовиння, властиве сільським дівчатам. Від неї віяло глибокою порядністю, справжньою доброчесністю. Я мав таке відчуття, ніби опинився в атмосфері щирості, душевної чистоти, і мені навіть дихати стало легко. Бідолашне, невинне дівча! Вона й у Бога, напевне, вірила: над її простою дерев’яною кушеткою висіло розп’яття, прикрашене двома гілочками самшиту. Я майже розчулився. У мене навіть виникло бажання позичити їй грошей усього лише з дванадцяти відсотків, аби допомогти їй купити якесь прибуткове діло. \"Е, ні, — сказав я собі. — В неї, либонь, є двоюрідний братик, який змусить її ставити підпис на векселях і оббере бідолашку\". Отож я пішов, картаючи себе за недоречну великодушність, бо не раз мав нагоду переконатися в тому, що хоча самому добродійнику добре діло часом і не завдає шкоди, воно завжди занапащає того, кому зроблено послугу. Коли ви увійшли, я саме подумав про Фанні Мальво — от із кого вийшла б хороша дружина й мати. Я зіставляв її життя, доброчесне й самотнє, з життям графині, яка, почавши підписувати векселі, неминуче скотиться на саме дно ганьби\".

На якусь мить він замовк і замислився, а я тим часом роздивлявся його.

\"Так от і скажіть, — раптом озвався він, — хіба погані в мене розваги! Хіба не цікаво заглянути в найпотаємніші куточки людського серця! Хіба не цікаво розгадати чуже життя й побачити його зсередини, без жодних прикрас? Яких тільки картин не надивишся! Тут і бридкі виразки, і невтішне горе, і любовні пристрасті, і злидні, які штовхають у води Сени, і втіхи молодика, що ведуть просто на ешафот, і сміх розпачу, і пишні торжества. Сьогодні бачиш трагедію: чесний батько родини наклав на себе руки, бо не міг прогодувати дітей. Завтра дивишся комедію: молодий гульвіса розігрує перед тобою сцену влещування Діманша боржником — у сучасному варіанті. Ви, звичайно, читали про знамениту красномовність новоявлених проповідників кінця минулого сторіччя. Я іноді марнував час — ходив їх послухати, і де в чому вони впливали на мої погляди, але на мою поведінку ніколи, як висловився не пам’ятаю хто. Так от, усі ці ваші уславлені балакуни, всілякі там Мірабо, Верньйо та інші — жалюгідні заїки, якщо порівняти їх з моїми повсякденними ораторами. Якась закохана дівчина, старий купець, що стоїть на порозі краху, мати, котра намагається приховати синову провину, митець без шматка хліба, вельможа, який потрапив у неласку і через брак грошей от-от утратить усе, чого вдалося йому досягти за довгі роки зусиль — усі ці люди вражають мене силою свого слова. Чудові актори — і грають вони для мене одного! Та ошукати мене їм ніколи не вдається. У мене погляд як у Господа Бога, я зазираю в душі. Від мого пильного ока ніщо не сховається. А хіба можуть у чомусь відмовити тому, в чиїх руках мішок із золотом? Я досить багатий, щоб купувати людську совість, щоб управляти міністрами через тих, хто має на них вплив, починаючи від секретарів і кінчаючи полюбовницями. Хіба це не влада, хіба не могутність? Я міг би, якби захотів, володіти найпрекраснішими жінками і купувати чиї завгодно пестощі. Хіба Це не втіха! А влада і втіха — хіба не основи нашого нового суспільного ладу? Таких, як я, в Парижі набереться десяток. Ми — повелителі ваших доль, мовчазні, нікому не відомі. Що таке життя? Машина, яку приводять у рух гроші. Знайте, що засоби завжди зливаються з наслідками, неможливо відокремити душу від почуттів, дух від матерії. Золото — ось душа вашого нинішнього суспільства. Ось тут, — провадив він, показуючи мені свою холодну кімнату з голими стінами, — найпалкіший коханець, що десь-інде скипить від невинного натяку і викличе на дуель за одне слово, ось тут він благає мене як Бога, притискаючи до грудей руки. Проливаючи сльози люті або розпачу, благає мене і найпихатіший купець, і найсамовпевненіша красуня, і найгордовитіший військовий; Тут принижуються і знаменитий митець, і письменник, чиє ім’я житиме в пам’яті багатьох поколінь. А ось тут, — додав він, постукавши себе по лобі, — у мене терези, на яких зважуються спадки та корисливі інтереси всього Парижа. Ну, тепер ви зрозуміли, — сказав він, обернувши до мене бліде, наче вилите із срібла, обличчя, — які пристрасті й насолоди ховаються за цією застиглою маскою, що так часто дивувала вас своєю нерухомістю?\"

Я повернувся до себе геть приголомшений. Цей дідок виріс у моїх очах, перетворився на фантастичного ідола, на уособлення влади золота. І життя, і люди вселяли мені у ту хвилину жах. \"Невже усе зводиться до грошей?\" — запитував я себе. Пам’ятаю, я довго не міг заснути: Мені ввижалися купи золота. Бентежив мене і образ прекрасної графині. На свій сором, признаюся, що вона цілком затулила собою образ простого й чистого створіння, приреченого на невідомість і тяжку працю. Але наступного ранку, в туманному мареві пробудження, переді мною у всій своїй красі постала лагідна Фанні, і я вже думав тільки про неї.

Переказ:

З розповіді Дервіля читач дізнається про історію життя самого адвоката: він одержав ступінь ліценціата права і вступив до колегії адвокатів. Старий скнара з довірою ставиться до професійних навичок Дервіля, часто радиться з ним. Попрацювавши у конторі стряпчого 3 роки, Дервіль отримує підвищення, переїжджає на іншу кватиру і вважає, що більше ніколи не зустрінеться з Гобсеком. Та через тиждень Гобсек завітав до Дервіля у справах. Ще через два роки Дервіль купив контору. Гроші під 15 % річних, як з доброго знайомого, дав йому Гобсек. Знижка Гобсека для Дервіля — своєрідне свідчення про особливе ставлення лихваря до адвоката.

Фанні Мальво, яку щиро полюбив Дервіль, стала його дружиною. Дядько Фанні залишив їм у спадок 70 тисяч франків, які допомогли Дервілю повністю розрахуватися з Гобсеком.

На одній з парубоцьких гулянок денді і марнотратник Максим де Трай вмовляє Дервіля познайомити з Гобсеком, який може дати в борг велику суму, щоб врятувати від краху одну з доньок клієнта Дервіля.

Максим де Трай запевнив Дервіля, що жінка багата й за кілька років ощадливого життя зможе повернути борг Гобсеку.

Цитата:

<...> Коли ми приїхали на вулицю Гре, світський лев почав озиратися навколо з такою напруженою тривогою, що я вкрай здивувався. Його обличчя то блідло, то червоніло, то навіть ставало жовтим, а коли він побачив двері будинку Гобсека, на лобі в нього заблищали крапельки поту. В ту мить, коли ми вискочили з кабріолета, у вулицю Гре завернув фіакр. Своїм яструбиним оком світський чепурун одразу помітив у глибині того екіпажа жіночу постать, і на його обличчі промайнув вираз майже дикої радості. Він покликав вуличного хлопчака і попросив його потримати коня. Ми піднялися до старого лихваря.

\"Пане Гобсек, — сказав я, — рекомендую вам одного зі своїх найкращих друзів. (\"Остерігайтеся його, як чорта\", — прошепотів я на вухо старому). — Сподіваюся, що на моє прохання ви повернете йому свою прихильність (за високі проценти, звісно) і визволите його зі скрути (якщо вам це вигідно)\".

Пан де Трай вклонився лихвареві, сів і, готуючись вислухати його, прибрав улесливо-граційної пози царедворця, що зачарувала б кого завгодно; але мій Гобсек і далі сидів у кріслі біля каміна нерухомо, незворушний і Схожий на статую Вольтера в перистилі театру Французької комедії, освітлену вечірніми вогнями. На знак привітання він тільки трохи підняв над головою зношеного кашкета, відкривши смужку жовтого, наче старий мармур, черепа, яка довершила його схожість зі статуєю.

Переказ:

Молодик пообіцяв достатню заставу під суму позики в Гобсека і вийшов.

Цитата:

\"О сину мій! — вигукнув Гобсек, підвівшись і схопивши мене за руки. — Якщо застава в нього справді цінна, ти мені врятував життя! Адже я мало не вмер.

У радості старого було щось моторошне. Уперше він так веселився при мені, і хоч дуже короткою була та мить торжества, вона ніколи не зітреться з моєї пам’яті.

\"Зробіть мені ласку і залиштеся тут, — попросив він. — Хоча при мені пістолети, і я певен, що не схиблю, адже мені доводилось і на тигра полювати, і битися на смерть у абордажній сутичці, я все-таки остерігаюся цього елегантного мерзотника\".

Він сів у крісло за стіл. Обличчя його знову стало блідим і спокійним.
 
Наші Друзі: Новини Львова