Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року

Справа про опіку

Переглядів: 7185
Додано: 28.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua
СПРАВА ПРО ОПІКУ


Контр-адміралові Базошу, губернаторові острова Бурбон, присвячує вдячний автор

де Бальзак



Якось у 1828 році, годині о першій ночі, з будинку, що стояв на вулиці Фобур-Сент-Оноре, поблизу Єлісейського палацу Бурбонів, вийшли два молодики. Це були знаменитий лікар Орас Б'яншон і один з найелегантніших паризьких чепурунів барон де Растіньяк — друзі з давніх часів. Обидва відіслали додому свої екіпажі, найняти візника їм не пощастило, але ніч була чудова, а бруківка суха.

— Пройдімося до бульвару пішки, — запропонував Ежен де Растіньяк Б'яншонові. — Ти візьмеш фіакр біля Клубу — вони стоять там усю ніч до ранку. Проведи мене додому.

— Залюбки.

— Ну, що ти скажеш, друже?

— Про цю жінку? — холодно запитав лікар.

— Впізнаю Б'яншона! — вигукнув Растіньяк.

— А що таке?

— Таж ти, друже, говориш про маркізу д'Еспар, ніби про хвору, яку збираєшся помістити до своєї лікарні.

— Хочеш знати мою думку, Ежене? Якщо ти покинеш пані де Нусінген заради цієї маркізи, ти проміняєш шило на швайку.

— Пані де Нусінген уже тридцять шість років, Б'яншоне.

— А маркізі тридцять три, — жваво заперечив лікар.

— Навіть непримиренні суперниці дають їй не більше двадцяти шести.

— Друже, якщо хочеш знати, скільки жінці років, поглянь на її скроні та кінчик носа. Хоч би до яких косметичних засобів удавалася жінка, вона нічого не здатна вдіяти з цими невблаганними свідками її тривог. Кожен прожитий рік залишає там свій відбиток. Коли шкіра на скронях ніби розм'якла, стала в'ялою, вкрилася сіточкою дрібненьких зморщок, коли на кінчику носа з'являються цяточки, схожі на оті чорні порошинки, які дощем сиплються на Лондон, де каміни топлять кам'яним вугіллям, тут нікуди не дінешся: жінці перейшло за тридцять! Хай вона й гарна, і дотепна, й принадна, хай вона відповідає всім твоїм вимогам — але їй минуло тридцять років, і для неї настала пора зрілості. Я не осуджую тих, хто сходиться з цими жінками, але чоловік такого витонченого смаку, як ти, не може приймати улежаний ранет за райське яблучко, що всміхається тобі з гілки й само проситься на зуб. Правда, кохання ніколи не зазирає до метричних записів. Ніхто не кохає жінку за юність або зрілість, за красу або потворність, за дурість чи за розум. Кохають не за якісь там переваги, а просто тому, що кохають.

— Ну, мене в ній приваблює інше. Вона маркіза д'Еспар, уроджена Бламон-Шоврі, вона славиться у світському товаристві, в неї благородна душа, а ноги не гірші, ніж у герцогині Беррійської, у неї, либонь, тисяч сто річного прибутку, і я, мабуть, одного чудового дня одружуся з нею! І нарешті розквитаюся з усіма боргами.

— А я думав, ти багатий, — зауважив Б'яншон.

— Таке скажеш! У мене лише двадцять тисяч річного прибутку — тільки й вистачає, що на власний виїзд. Я заплутався в одній халепі з Нусінгеном — коли-небудь я розповім тобі цю історію. Я видав заміж сестер — оце мій найбільший успіх за той час, відколи ми востаннє бачилися. Прилаштувати їх для мене було важливіше, ніж стати власником річного прибутку в сто тисяч екю. Ну й що, на твою думку, мені робити далі? Я шанолюбний. Що мені дасть пані де Нусінген? Ще рік, і мене скинуть із рахунку, вважатимуть за ніщо, так наче я вже одружений. Я несу весь тягар і шлюбного, і парубоцького життя, не знаючи переваг ні того, ні того, — фальшиве становище, в яке неминуче потрапляє кожен, хто довго ходить прив'язаний до однієї спідниці.

— Он як! То ти вважаєш, що знайшов скарб? — сказав Б'яншон. — Знаєш, друже, твоя маркіза мені зовсім не до вподоби.

— Тебе засліплюють твої ліберальні переконання. Якби це була не маркіза, а яка-небудь пані Рабурден...

— Річ не в тому, друже, аристократка вона чи міщанка. Вона — бездушна кокетка, завершена егоїстка. Повір мені, лікарі тямлять у людях, і найздібніші з нас уміють не тільки зціляти тіло, а й заглядати в душу. Будуар, у якому нас приймала маркіза, — чарівний, її дім — розкішний. І все ж я думаю, маркіза сидить по вуха в боргах.

— Звідки в тебе така впевненість?

— Я не впевнений, я припускаю. Вона говорила про свою душу, як небіжчик Людовік Вісімнадцятий говорив про своє серце. Повір, друже, ця тендітна бліда жінка з каштановим волоссям, яка нарікає на нездужання, щоб її пожаліли, насправді має залізне здоров'я, вовчий апетит, силу і спритність пантери. Ніколи ще газ, шовк та муслін не прикривали такої вишуканої брехні. Ессо!1

— Ти лякаєш мене, Б'яншоне! Мабуть, чимало набачився ти в житті після нашого перебування в пансіоні Воке.

— Так, друже, відтоді я вдосталь надивився на маріонеток, ляльок та кривляк. Я вивчив звичаї світських дам, адже вони доручають нашим турботам і своє тіло, і найдорожче, що в них є: свою дитину, якщо вони її люблять, або своє обличчя, про яке вони завжди ніжно піклуються. Ми просиджуємо ночі біля їхнього узголів'я, ми із шкури пнемося, щоб їхня краса ні в чому не потерпіла. Ми досягаємо в цьому великого успіху, ми мовчимо, як могила, зберігаючи їхні таємниці, — вони посилають до нас по рахунок і кажуть, що ми правимо з них дуже дорого. Хто врятував їх? Природа! Вони нас не тільки не хвалять, вони нас ганьблять, бояться рекомендувати приятелькам. Ви, друже, говорите про них: «Ангели!» — а я бачив цих ангелів у всій наготі, без усмішок, під якими вони приховують душу, і без дахів, якими вони прикривають тілесні вади. В отакому вигляді — без манер і без корсетів — ці дами не вражають красою. Замолоду ми добре наковталися каламуті (що підіймалася з дна житейського моря, яке викинуло нас на скелю «Пансіон Воке»; але все, що ми там бачили, — то дрібниці. Коли я проник до світського товариства, я зустрів там страховищ у шовках, Мішоно в білих рукавичках, Пуаре, прикрашених орденськими стрічками, вельмож, які лихварюють не згірше за татуся СПРАВА ПРО ОПІКУа! А коли я захотів потиснути руку Доброчесності, то — яка ганьба для людства! — я знайшов її на горищі, де вона цокотіла зубами від холоду, животіючи на вбогі заощадження або мізерний заробіток, на якісь півтори тисячі франків у рік, на горищі, де її цькували та обмовляли, називаючи безумством, тупістю або дивацтвом. Так от, друже, твоя маркіза — великосвітська дама, а я найдужче не терплю жінок саме такого гатунку. Сказати тобі, чому? Жінка з піднесеною душею, незіпсутим смаком, з лагідною вдачею, із щирим і простим серцем ніколи не стане великосвітською дамою. Висновок зроби сам. Світська дама і чоловік, який домігся влади, схожі між собою з тією, одначе, різницею, що якості, завдяки яким чоловік підноситься над загалом, звеличують і прославляють його, а якості, що забезпечують жінці її короткочасне владарювання, — це жахливі вади; приховуючи свою істинну вдачу, вона насилує природу, а бурхливе світське життя вимагає від неї залізного здоров'я в тендітному тілі. Як лікар я знаю, що добрий шлунок і добре серце тут несумісні. Світська жінка бездушна, її нестямна гонитва за втіхами продиктована бажанням зігріти свою холодну натуру, вона прагне збудливих переживань, як ото старий дід, що йде шукати їх у балет. Розум панує в неї над серцем, і задля тріумфу вона приносить у жертву справжні пристрасті та друзів — так генерал посилає в саме пекло своїх найвідданіших офіцерів, щоб виграти битву. Світська жінка, піднесена модою, це вже не жінка; вона не мати, не дружина, не коханка; її стать — у мозку, якщо висловитися в медичних термінах. У твоєї маркізи наявні всі ознаки цього духовного каліцтва: ніс, схожий на дзьоб хижого птаха, ясний холодний погляд, улеслива мова. Вона лискуча, мов криця машини, вона хвилює в тобі усі почуття, але не серце.

— У твоїх словах є частка істини, Б'яншоне.

— Частка істини? — обурився Б'яншон. — Усе в них — істина. Невже ти гадаєш, мене не вразила в саме серце образлива ввічливість, з якою вона дала мені відчути ту невидиму відстань, що лежить між нею — аристократкою, і мною — простолюдином? Думаєш, мені не вселила глибокої зневаги її котяча лагідність? Просто я їй потрібен сьогодні. Через рік вона пальцем не кивне, щоб зробити мені найменшу послугу, а сьогодні ввечері улещатиме мене усмішками, сподіваючись, що я зможу вплинути на свого дядька Попіно, від якого залежить успіх її позову...

— Друже, а ти хотів би, щоб вона наговорила тобі грубощів? Я згоден з твоєю філіппікою проти великосвітських жінок, але ж ідеться про мої вподобання, а не твої. Я все ж таки радше візьму за дружину маркізу д'Еспар, ніж найцнотливішу, найсерйознішу, найлагіднішу жінку у світі. Одружитися з ангелом! Таж тоді доведеться поховати себе в глушині й тішитися сільськими радощами! Для політика дружина — це ключ до влади, це машина, що вміє чемно всміхатися й казати люб'язні слова. Вона — найголовніше, найнадійніше знаряддя шанолюбця. Одне слово, це друг, якого можна підставити під удар, нічим не ризикуючи, і потім зректися, нічим не поступившись. Уяви собі Магомета в Парижі дев'ятнадцятого століття. Дружина в нього була б викапана Роган, хитра й улеслива, як жінка посла, спритна, як Фігаро. Любляча дружина нічого тобі не дасть, а маючи за дружину великосвітську даму, ти досягнеш усього. Вона — алмаз, яким чоловік вирізає усі шибки, якщо в нього нема золотого ключа, який відмикає всі двері. Міщанам — міщанські чесноти, а шанолюбцям — вади шанолюбців. А тепер уяви собі, друже, яка то втіха — кохання герцогині де Ланже, герцогині де Мофріньєз або леді Дадлі! Якого чару надає холодна стриманість цих жінок найменшим проявам їхнього почуття! Яка радість милуватися барвінком, що пробивається з-під снігу! Одна усмішка, напівприкрита віялом, — і куди дівається стриманість, продиктована правилами пристойності? Та хіба можна з цим рівняти непогамовні пристрасті твоїх міщанок з їхньою сумнівною відданістю! Бо відданість у коханні — це той самий розрахунок. А крім того, у великосвітської жінки, у Бламон-Шоврі, свої чесноти! Її чесноти — багатство, влада, блиск, певна зневага до всіх, хто стоїть нижче від неї...

— Дякую, — сказав Б'яншон.

— Ти старий йолоп, друже! — вигукнув, сміючись, Растіньяк. — Не будь плебеєм, наслідуй свого друга Деплена: стань бароном, кавалером ордена Святого Михаїла, пером Франції, а дочок повидавай за герцогів.

— Під три чорти всіх твоїх...

— Ну, ну, вгамуйся. Бачу ти тямиш тільки в медицині. Мені, далебі, жаль тебе.

— Я ненавиджу цих людей. Хоч би вибухнула революція та назавжди звільнила б нас від них.

— Мій любий Робесп'єре, озброєний ланцетом, то ти підеш завтра до свого дядька Попіно чи ні?

— Піду, — сказав Б'яншон. — Заради тебе я і в пекло спушуся...

— Любий друже, ти мене розчулив. Адже я пообіцяв, що маркіза д'Еспара візьмуть під опіку. Я готовий навіть пустити сльозу вдячності, як у давні добрі часи.

— Проте не обіцяю, — провадив Орас, — що Жан Жуль Попіно зробить, як вам хочеться. Ти його ще не знаєш. Та післязавтра я приведу його до твоєї маркізи, хай улестить його, якщо зможе. Але сумніваюся. Його не зваблять ні

трюфелі, ні пулярки, ні герцогині, його не злякає гільйотина; нехай король пообіцяє йому перство, а Господь Бог —

місце в раю та прибутки з чистилища, все одно він не перекладе навіть соломинки з однієї шальки терезів на другу. Це

суддя непідкупний, як сама смерть.

Двоє приятелів дійшли до міністерства закордонних справ, що на розі бульвару Капуцинок.

— Ось ти й удома, — промовив, сміючись, Б'яншон і показав на особняк міністра. — А ось і моя карета, — додав він, показуючи на найманий фіакр. — Таке наше майбутнє.

— Ти щасливо проживеш у тихому затоні, — сказав Растіньяк, — а я змагатимуся з бурями у відкритому морі, аж поки зазнаю катастрофи і попрошу притулку у твоєму гроті, друже.

— До суботи, — відповів Б'яншон.

— До суботи так до суботи, — сказав Растіньяк. — То ти умовиш Попіно?

— Так, я зроблю все, що дозволить мені сумління. Хто знає, чи за цією вимогою опіки не ховається яка-небудь «трагідрама», як казали ми в щасливі дні нашої вбогості.

«Бідолаха Б'яншон! Так він усе життя й залишиться просто чесною людиною!» — подумав Растіньяк, дивлячись, як віддаляється найманий екіпаж.

«Ох, і мороку ж накинув мені Растіньяк, — подумав другого дня Б'яншон, прокинувшись і згадавши про доручену йому делікатну справу. — Правда, я досі не звертався до дядька з жодним проханням, у той час як на його прохання лікував безкоштовно тисячі хворих. Зрештою, ми ніколи не церемонимось один з одним. Або він погодиться, або ні — і справі кінець».

Після цього короткого монологу знаменитий лікар вирушив о сьомій ранку на вулицю Фуар, де проживав Жан Жуль Попіно, слідчий суду першої інстанції департаменту Сени. Вулиця Фуар — або, в колишньому значенні цього слова, вулиця Солом'яна — у XIII столітті була найвідомішою вулицею в Парижі. Саме там стояли університетські будівлі, коли на весь учений світ гримів голос Абеляра, а згодом і Жерсона. Сьогодні це одна з найбрудніших вулиць Дванадцятої округи, найубогішого кварталу в Парижі, де дві третини жителів не мають чим топити взимку, де найбільше підкидьків у сирітських притулках, хворих у лікарнях, жебраків на вулицях, ганчірників біля звалищ, виснажених дідів, які гріються на сонечку, притулившися спиною до стіни, безробітних майстрових на майданах, арештантів у виправній поліції. На цій завжди вологій вулиці, де від кількох фарбувалень стікають до Сени струмочки чорної води, стоїть старий цегляний будинок, стіни якого мають прокладку з обтесаного каменю. Колись його перебудували, мабуть, ще за часів Франциска І. Весь його вигляд — а це властиво для багатьох паризьких будинків — свідчить про міцність. Другий поверх, придавлений вагою третього й четвертого поверхів і підпертий масивними стінами нижнього, скидається, якщо дозволено так висловитись, на роздуте черево. На перший погляд здається, що простінки між вікнами, хоч і укріплені обтесаним каменем, ось-ось заваляться. Але уважний спостерігач відразу помітить, що цей дім стоїть не менш надійно, ніж Болонська вежа: сточені часом старі цеглини і старі камені стійко утримують рівновагу. В усі пори року на міцних стінах нижнього поверху лежить ледь помітний жовтавий наліт, властивий відвологлому каменю. Від цих стін на перехожого віє холодом. Заокруглені тумби погано захищають дім від кабріолетних коліс. Як і в усіх будинках, споруджених ще в ті часи, коли в каретах не їздили, ворота тут перекриті низькою аркою і вельми схожі на вхід до в'язниці. Три вікна праворуч від воріт забрані знадвору такими густими ґратами, що навіть найцікавіше око не роздивилося б внутрішньої обстави вогких і темних кімнат, та й шибки там укриті грубим шаром бруду й пилюки; ліворуч — два такі самі вікна, одне з них іноді буває відчинене, і тоді з вулиці видно, як у кімнаті з дощаною підлогою та дерев'яною обшивкою стін копошаться, працюють, куховарять, їдять і сваряться воротар, його жінка та діти; до цієї кімнати, де все спорохнявіло, спускаються по двох сходинках, що свідчать про поступове підвищення паризької бруківки. Якщо під час негоди перехожий заховається від дощу під склепінням з побіленими кривими бантинами, що тягнеться аж до сходів, він зможе роздивитися двір цього будинку. Ліворуч — квадратний садочок не більше як чотири кроки завдовжки й завширшки; трава в ньому давно не росте, решітка для винограду стоїть голісінька, а під двома деревами немає жодної зеленої стеблинки, зате густо лежать клапті старого паперу й ганчір'я, битий щебінь і черепиця. Не сад, а безплідне пустирище, де стіни дому, стовбури та гілля дерев укрилися порохом часу, схожим на застиглу сажу. Будинок складається з двох частин, розташованих під прямим кутом; вікна виходять у сад, затиснутий між двома сусідніми будинками, спорудженими на старовинний лад, із дерева й цегли, облупленими, щомиті готовими завалитись. На кожному поверсі можна побачити найрозмаїтіші вироби, залежно від того, яким ремеслом годується пожилець. На довгих жердинах сушаться величезні мотки фарбованої вовни, на вірьовках гойдаються на вітрі випрані сорочки, трохи вище лежать на дошках щойно оправлені книги з крапчастими, під мармур, обрізами; жінки співають, чоловіки насвистують, дітлахи галасують, із столярні долинає скрегіт пилки, з майстерні мідника — брязкіт і дзенькіт металу; тут зібрано чимало ремесел, і безліч інструментів утворюють неймовірний шум. Усередині цього проходу, який не можна назвати ні двором, ні садом, ні залою, хоча він схожий і на те, і на те, і на те, здіймаються стрільчасті арки, оперті на дерев'яні стовпи з кам'яними цоколями. Дві арки виходять у садочок, дві інші — навпроти воріт — відкривають вид на дерев'яні сходи з вишуканими залізними поручнями, що колись були дивом слюсарного мистецтва, та з вичовганими, розхитаними приступками. Подвійні двері квартир із заяложеною, побурілою від бруду та пилюки лиштвою, обтягнуті плюшем та оббиті в косу клітину цвяхами із стертою позолотою. Ці залишки розкоші свідчать, що за Людовіка XIV будинок належав або радникові парламенту, або багатим священнослужителям, або якомусь скарбникові. Але сліди колишньої розкоші можуть викликати тільки посмішку — такий разючий тут контраст між минулим і теперішнім. Жан Жуль Попіно жив на другому поверсі цього будинку, де через вузьку вулицю було ще темніше, ніж звичайно буває на нижніх поверхах паризьких будинків. Це старе помешкання знали в усьому Дванадцятому окрузі, що йому провидіння дарувало в слідчі Попіно, як дарує воно людям цілющі трави для лікування або полегшення недуг.

А зараз спробуємо накидати портрет чоловіка, якого сподівалася звабити маркіза д'Еспар. Як належить судовикові, Попіно завжди вдягався в чорне, і це вбрання робило його смішним в очах людей, схильних до поверхових оцінок. Такий одяг зобов'язує людину ревно оберігати свою гідність, постійно й ретельно піклуватися про свій зовнішній вигляд, але Попіно був нездатний примусити себе до пуританської акуратності, якої вимагає чорний костюм. Його зношені панталони, здавалося, були пошиті з тієї самої тоненької матерії, з якої шиють адвокатські мантії, і через властиву йому неохайність були завжди пом'яті, заяложені, змережані бляклими або рудуватими смугами, що свідчили або про огидну скнарість, або про вкрай байдуже ставлення до себе. Грубі вовняні панчохи брижилися над стоптаними черевиками. Білизна була жовтавого відтінку — так жовтіє біла матерія, коли довго залежується у шафі. Либонь, небіжчиця пані Попіно полюбляла створювати чималий запас білизни; за добрим фламандським звичаєм вона навряд чи завдавала собі мороки прати частіше, ніж двічі на рік. Фрак та жилет нашого судовика цілком відповідали панталонам, черевикам, панчохам і білизні. Завжди неохайний, Попіно бруднив одяг із незбагненною швидкістю, і досить було йому вдягти новий фрак, як він одразу вподібнювався до всього іншого в його вбранні. Добряга купував нового капелюха лише тоді, коли куховарка казала йому, що старий треба викинути. Краватка в нього завжди була пов'язана недбало, і ніколи він не поправляв комірець сорочки, прим'ятий суддівськими брижами, ніколи не пригладжував свого сивого чуба, а голився не частіше, як двічі на тиждень. Рукавичок він не носив, а руки засовував у жилетні кишені, завжди порожні, засмальцьовані по краях і часто роздерті, що надавало йому ще неохайнішого вигляду. Той, кому доводилося бувати в паризькому Палаці правосуддя, де можна милуватися всіма різновидами чорного вбрання, легко уявити собі зовнішність Попіно. Звичка цілісінький день просиджувати на місці спотворює тіло службовця суду, а необхідність терпіти занудне красномовство адвокатів надає його обличчю кислого виразу. Замкнений в чотирьох стінах тісних, убогих за своєю архітектурою приміщень, задихаючись у затхлому повітрі, паризький судовик мимоволі супиться, обличчя в нього кривиться від напруженої уваги, сіріє від нудьги, втрачає рум'янець, набирає зеленавого або землистого відтінку — залежно від його темпераменту. Одне слово, через якийсь час найквітучіший молодик перетворюється тут на «машину для розгляду справ», на механізм, який з невблаганною точністю маятника пристосовує закон до всіх випадків судової практики. Отож судове ремесло анітрохи не прикрасило Попіно, якого природа нагородила досить-таки непривабливою зовнішністю. Він був незграбний і неоковирний. Грубі коліна, величезні ноги, широкі долоні аж ніяк не пасували до образу жерця правосуддя. Обличчя чимось нагадувало телячу морду, лагідну до безпорадності: безкровна шкіра, два тьмяні ока різного кольору, прямий, плескатий ніс, неопуклий лоб. Рідке тоненьке волосся погано прикривало череп, обабіч якого недоладно стриміли великі, спотворені вуха. Тільки одна риса привабила б увагу фізіономіста: рот цього чоловіка свідчив про неземну добрість. Усі високі почуття у нього виражали губи — добродушні, товсті й випнуті, вкриті безліччю дрібнесеньких зморщок і завжди рухливі. Ці губи зразу привертали серце до цієї людини, вони свідчили про її ясний розум, проникливість, ангельську душу. І погано зрозумів би Попіно той, хто став би судити про нього тільки по його пласкому лобі, тьмяних очах та жалюгідному вигляду. Його життя відповідало обличчю, воно було сповнене подвижницької праці і вчинків, гідних святого праведника. Глибокі дослідження в галузі права принесли йому таку відомість, що після судових реформ Наполеона, проведених у 1806—1811 роках, його, за порадою Камбасереса, одним із перших призначили членом верховного імперського суду в Парижі. Попіно не був інтриганом. Досить було чийогось прохання, чийогось клопотання про вигідне місце, й міністр переводив Попіно на нижчу посаду, бо той ніколи не ходив кланятися ні великому канцлерові, ні голові верховного суду. З верховного суду його перевели в окружний суд, а там люди спритні й зухвалі поступово зіпхнули його на самий низ. Його призначили запасним суддею. Вигук загального обурення пролунав у судовій палаті: «Попіно — запасний суддя!» Така несправедливість вразила весь судейський світ: адвокатів, приставів — одне слово, всіх, за винятком самого Попіно, який і не думав скаржитися. Коли вщухло перше збудження, кожен вирішив, що все йде на краще в кращому із світів, яким, безперечно, слід вважати світ судового чиновництва. Попіно так і залишався запасним суддею, аж поки знаменитий охоронець печатки доби Реставрації почасти залагодив кричущу несправедливість, жертвою якої став цей скромний і мовчазний трудівник із ласки верховних суддів Імперії. Пропрацювавши дванадцять років запасним суддею, Попіно став слідчим окружного суду департаменту Сени і, поза всяким сумнівом, мав і померти на цій скромній посаді.

Щоб ми краще зрозуміли сумну долю одного з найдостойніших представників судового відомства, необхідні деякі пояснення, що проллють світло на його життя та вдачу і покажуть, як крутяться деякі коліщатка грандіозного механізму, названого правосуддям. Три голови окружного суду департаменту Сени, що змінились один по одному, зарахували Попіно до «дрібної судової братії» — вираз, зміст якого не вимагає пояснень. Вони не зважили на те, що його труди свідчили про приховані в ньому високі здібності. Так ото шанувальники мистецтва, і знавці, й невігласи, — хто із заздрощів, хто з властивої критикам самовпевненості, хто під впливом забобону, — незмінно замикають художника в рамки певної категорії: зараховують його до пейзажистів, портретистів, баталістів, мариністів або жанристів, сковують його обдарування, певно, вважаючи, що в кожної людини мозок зашкарублий і негнучкий; з тією ж таки упередженістю ставиться світ і до письменників, і до державних діячів, і до всіх, хто починає з якоїсь вузької спеціальності, перш ніж здобуде славу широкообдарованої натури. Щось подібне сталося і з Попіно — його діяльність обмежили дуже вузькими рамками.

Судді, адвокати, стряпчі — все те плем'я, що годується при суді, — вбачають у кожному юридичному казусі дві грані: право і справедливість. Справедливість виходить із фактів, право — із застосування до фактів певних принципів. Людина може бути невинна з погляду справедливості, але винна перед законом, і суддя нічого не може тут вдіяти. Між сумлінням і вчинком пролягає безодня вирішальних обставин, які невідомі судді, а саме в них — виправдання або осудження вчинку. Суддя — не Бог, його обов'язок — припасувати вчинки до принципів, він виносить рішення по безлічі конкретних справ, застосовуючи одну усталену мірку. Якби суддя умів читати в душах людей і розгадувати спонукальні причини їхньої поведінки, перш ніж винести справедливий вирок, такий суддя був би великою людиною. Франція потребує близько шести тисяч суддів — жодне покоління не надасть до її послуг шести тисяч великих людей, а тим паче до послуг одного тільки судового відомства. На тлі паризьких звичаїв Попіно був суддею вмілим і справедливим; він вважав за необхідне опиратися не тільки на букву закону, а й на суть фактів і виступав проти поквапних і жорстоких вироків. Маючи природжений інстинкт справедливого судді, він проникав під подвійну оболонку брехні, що покривала справжню суть позову. Попіно був справжнім суддею, як Деплен — справжнім хірургом; він проникав у глиб людської совісті, як знаменитий лікар у таємниці людського тіла. Життя і досвід навчили його, досліджуючи факти, вгадувати найпотаємніші спонуки. Він докопувався до самої суті справи, як Кюв'є докопувався до найдавніших шарів грунту. Подібно до того великого мислителя, Попіно нанизував висновок на висновок і відтворював минуле людської совісті, як Кюв'є відтворював будову викопної тварини. Часто він навіть прокидався вночі, коли в його мозку зринало те або те свідчення й осяйною ниткою спалахував здогад, що вів до істини. Обурюючись жорстокою несправедливістю, якою звичайно завершувалися сутички в суді, де все виступає проти людини порядної і все сприяє крутієві, він часто виносив рішення на користь справедливості, не боячись порушити норми права, а надто, коли йшлося про справи не досить ясні. Серед товаришів по службі він здобув славу людини не ділової, його всебічно обґрунтовані висновки затягували судочинство. Коли Попіно помітив, що слухають його неохоче, він почав формулювати свої думки дуже лаконічно. Тоді вирішили, що з обов'язками судді він не справляється, та завдяки своєму вмінню аналізувати, тверезо мислити і проникати в суть володіє винятковими здібностями для виконання нелегких обов'язків слідчого. Отож більшу частину свого трудового життя Попіно прослужив слідчим. Хоча за складом свого розуму він справді неабияк підходив для цієї важкої діяльності й здобув славу чудового криміналіста, залюбленого у свою справу, добре серце завжди прирікало його на вагання, і совість та обов'язок роздирали його на клапті. Праця слідчого оплачується краще, ніж робота судді, проте вона мало кого приваблює — надто тяжкі її умови. Людина скромна, порядна й глибоко обізнана, не шанолюб і невтомний трудівник, Попіно не нарікав на долю: у жертву громадському благу він приніс і свої вподобання, і лагідне серце, й, поринаючи в хащі судового слідства, залишався водночас і суворим, і добрим. Нерідко, проводжаючи арештанта з кабінету допитів до в'язниці Сурісьєр, секретар суду передавав йому гроші на тютюн або теплу одіж — за дорученням самого слідчого. Попіно був і непідкупним слідчим, і милосердною людиною. Тому ніхто краще за нього не вмів домогтися зізнання, не вдаючись до звичних у судовому ділі хитрощів. До того ж він був напрочуд спостережливий. Цей добрий і простакуватий з вигляду чоловік, щиросердий і неуважний, розгадував виверти найлукавіших Кріспінів каторги, виводив на чисту воду найхитріших злодійок, приборкував найзапекліших злочинців. Деякі надзвичайні обставини загострили проникливість Попіно, але щоб зрозуміти їх, треба ознайомитися з його особистим життям, бо для суспільства він був тільки слідчим, а тим часом у ньому ховалася й інша людина — чудова й мало кому відома.

Десь у 1816 році, за дванадцять років до початку нашої історії, під час страшного голоду, що збігся з перебуванням у Франції так званих «союзників», Попіно призначили головою Надзвичайної комісії з питань допомоги біднякам його кварталу — саме тоді, коли він збирався переселитися з помешкання на вулиці Фуар, бо воно не подобалося ні йому, ні дружині. Цей глибокий знавець права, досвідчений криміналіст, чиї блискучі здібності здавалися колегам прикрим відхиленням від норми, уже п'ять років мав справу з різними судовими випадками, не замислюючись про те, які причини їх породжували. Підіймаючись тепер на горища, знайомлячись із злиднями, спостерігаючи жорстоку нужду, яка неминуче штовхала бідняків на недозволені вчинки, тобто бачачи, як доводиться їм боротися зі скрутою, він перейнявся до них глибокою жалістю. І суддя став святим Вінцентом для цих великих дітей, для змучених трудівників. Не зразу відбулося це перетворення. Благодійність, як і порок, підкоряє собі людину поступово. Добрі вчинки спустошують гаманець праведника тільки з плином часу, як ото рулетка поглинає статок гравця. Попіно переходив від бідолахи до бідолахи, всім подавав милостиню, і, коли десь через рік він зірвав усе ганчір'я, що, наче пов'язка, прикриває загноєну виразку суспільної несправедливості, він став провидінням свого кварталу. Він увійшов до добродійницького комітету і до товариства милосердя. Скрізь, де виникала потреба в безкоштовній суспільній діяльності, він брався за неї без гучних фраз, як той «добрий чоловік у короткому плащі», що годув вбогих на ринках та повсюди, де вони є. Попіно, на щастя, міг трудитися на ширшій ниві й у вищих сферах: він усе знав, усе бачив, він одвертав злочин, давав роботу безробітним, влаштовував у притулки старих і недужих, розподіляв свою допомогу між усіма, кому загрожувало лихо; він був порадником вдів і захисником сиріт, він позичав гроші дрібним торговцям. Ні в судовому відомстві, ні в місті не знали про цей таємний бік життя Попіно. Така висока доброчесність не любить світла, її тримають у схові. А підопічні Попіно з ранку до вечора працювали, вночі вони спали, наморені, мертвим сном, і їм було не до вихваляння свого добродійника; вони були невдячні, як ото діти, що ніколи не розплатяться з батьками, бо заборгували їм надто багато. Не завжди люди невдячні зі своєї вини, та й хіба великодушне серце сіє добро заради того, щоб пожинати славослів'я і хизуватися своїм благородством? На другий рік свого таємного апостольського служіння Попіно перетворив колишній склад на нижньому поверсі свого будинку, куди світло проникало крізь три заґратовані вікна, на приймальню. Стіни та стелю того приміщення побілили, поставили там грубі дерев'яні лави, як у школі, просту шафу, стіл з горіхового дерева і крісло. В шафі зберігалися облікові книги добродійницької діяльності Попіно, вигадані ним «хлібні бони» і його щоденні нотатки. Щоб не стати жертвою власної доброти, Попіно запровадив чітку бухгалтерію. Всі потреби жителів кварталу були зареєстровані, занесені до книги, де кожен бідолаха мав свій рахунок, як боржник у купця. Коли виникали сумніви, чи слід допомогти якійсь людині або сім'ї, Попіно звертався по відомості до поліції. Слуга Лав'єн став вірним помічником своєму хазяїнові. Поки Попіно працював у суді, Лав'єн викупав з ломбарду або перезаставляв речі, відвідував найжахливіші нетрища. Влітку — з четвертої до сьомої ранку, взимку — з шостої до дев'ятої вечора у приймальні юрмилися вбогі, діти, жінки, й Попіно уважно вислуховував кожного. Навіть узимку не було потреби топити грубку — людей набивалося стільки, що було жарко. Лав'єн лише застеляв соломою вогку підлогу. З плином часу лави відполірувалися і стали, мов лаковані, а стіни, вишмарувані лахами бідняків, покрилися до височини людського зросту чудернацькими темними візерунками. Ці бідолахи дуже любили Попіно, і, коли зимового ранку їм доводилося мерзнути біля ще зачинених дверей, жінки грілися, нахиляючись над чавунцями з розжареним вугіллям, чоловіки підстрибували й плескали себе по плечах, але всі мовчали, боячись потурбувати його сон. Ганчірники, люди нічного промислу, добре знали цю оселю. Нерідко до пізньої години бачили вони світло у вікні кабінету пана Попіно. Навіть злодії, проходячи мимо, казали: «Це його дім», — і не зазіхали на нього. Ранок Попіно належав убогим, день — кримінальним злочинцям, вечір — дослідженням у царині права.

Подиву гідна спостережливість, властива Попіно, давала йому змогу відкривати разючі суперечності. Відшукуючи на самому дні душ сліди злочину, найприхованіші його ниті, він знаходив під лахами вбогості доброчесність, зневажені високі почуття, притлумлені благородні пориви, невідому світові самовідданість. Успадкована від батька маєтність давала Попіно тисячу екю річного прибутку. Його дружина, сестра Б'яншона-батька, лікаря із Сансера, принесла йому в посаг удвічі більше. П'ять років тому вона померла, залишивши свій статок чоловікові. Платня запасного судді невисока, а слідчим Попіно працював тільки чотири роки, і тому неважко зрозуміти причину його дріб'язкової ощадливості в усьому, що стосувалося його життя та звичок — його прибутки були дуже скромні, а добродійницька діяльність широка. А втім, байдужість до одягу, що свідчила про вічну заклопотаність Попіно, певне, є прикметною ознакою всіх людей, до самозабуття відданих науці або мистецтву, захоплених вічно діяльними помислами. Завершуючи цей портрет, додамо, що Попіно належав до небагатьох службовців судового відомства департаменту Сени, яких забули нагородити орденом Почесного легіону.

Ось такій людині голова другої судової палати, до якої належав Попіно, що вже два роки займався цивільними справами, доручив попереднє слідство у справі маркіза д'Еспара у зв'язку з клопотанням його дружини про запровадження опіки над чоловіком.

Запруджена щоранку натовпом бідняків, о дев'ятій годині вулиця Фуар знову ставала безлюдною і прибирала свого звичайного похмурого й жалюгідного вигляду. Б'яншон підганяв коня, щоб застати дядька, доки той не закінчив прийому. Він не міг не всміхнутись, уявивши, яким недоладним здаватиметься старий слідчий поряд із маркізою д'Еспар. Б'яншон вирішив змусити дядька вдягтися пристойніше, щоб він не став загальним посміховиськом.

«Але чи є в нього новий фрак? — подумав молодий лікар, завертаючи у вулицю Фуар, куди з вікон приймальні соталося слабке світло. — Мабуть, краще поговорити про це з Лав'єном».

На шум кабріолета з підворіття визирнули з десяток бідняків. Впізнавши лікаря, вони поскидали шапки; Б'яншон, який безкоштовно лікував усіх, за кого просив слідчий, здобув не меншу славу, ніж він, серед голоти, що тут збиралася. Дядька Б'яншон застав ще в приймальні; відвідувачі, які попримощувалися там на лавах, були вбрані в такі гротескно-мальовничі лахи, що на вулиці вони привернули б увагу перехожого, навіть байдужісінького до мистецтва. Якби в наші дні існував Рембрандт, він створив би одну з найчудовіших своїх картин, намалювавши ці злидні, так безмовно й покірливо виставлені напоказ. Сидів там суворий стариган з обличчям, поритим зморшками, з апостольською лисиною і білою бородою — готова натура для святого Петра. З-під розхристаної сорочки виглядали дужі м'язи — ознака залізного здоров'я, яке допомогло йому пережити цілу епопею бідувань. Поряд молода жінка годувала груддю немовля, щоб воно не кричало, а другий хлоп'як, років п'яти, тулився до її колін. Білосніжна жіноча грудь, обрамлена бридким лахміттям, немовля з прозорим личком, його брат — у недалекому майбутньому паризький безпритульник, як можна було вгадати з його вигляду, — уся ця картина розчулювала серце й здавалася особливо зворушливою на тлі довгого ряду облич, почервонілих від холоду, серед яких примостилася ця родина. Була там і стара жінка, бліда й застигла під страшною маскою вбогості — такі ніколи не миряться з долею і чекають тільки дня бунту, щоб помститися за пережиті муки. І юний робітник, кволий, млявий, чий розумний погляд, одначе, свідчив про здібності, розчавлені злиднями, які він марно намагався здолати; замучений життям, він мовчки ждав уже близької смерті, бо так і не спромігся прослизнути крізь грати величезної клітки, в якій билися ці бідолахи, пожираючи одне одного. Жінок було більше; певно, чоловіки, йдучи на роботу, доручали їм просити за всю родину, покладаючись на розум, притаманний жінці з простолюду, яка майже завжди необмежено владарює у своїй халупі. Хустки на головах були подерті, спідниці забрьохані, косинки звисали з пліч клаптями, крізь дірки у блузках світилося тіло, але очі в усіх блищали, мов жарини. То було моторошне збіговисько, яке з першого погляду вселяло огиду, а потім — жах; досить було тільки помітити, що смирення цих людей, котрі пройшли через найтяжчі випробування, — чисте лицемірство, яке живилося добродійністю. У кімнаті горіли дві свічки, блимаючи в затхлому повітрі погано провітреного приміщення, мов у тумані.

 
Наші Друзі: Новини Львова