Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року

Полковник Шабер

Переглядів: 8233
Додано: 28.12.2010 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: http://www.ukrlit.vn.ua
ПОЛКОВНИК ШАБЕР


Графині Іді де Бокарме, вродженій дю Шателе



— Гляньте-но! Знову ця Стара Шинеля тут!

Це вигукнув юний писарчук — із тих, кого називають хлопцями на побігеньках. Він стояв біля вікна і зі смаком наминав кусень хліба; відщипнувши трохи м'якушки, він зліпив із неї кульку й, зареготавши, кинув у відчинену кватирку. Пущена вправною рукою, кулька вдарилась об капелюх незнайомого, який саме переходив подвір'я будинку на вулиці Вів'єн, де мешкав стряпчий, метр Дервіль, і злетіла майже до верхньої рами.

— Сімонене, припиніть свої витівки, а то я вижену вас за двері. Хоч би який убогий був наш клієнт, він усе ж таки людина! — озвався старший писар, підвівши голову від рахунку судових витрат, що його складав.

Хлопець на побігеньках, одним із яких був Сімонен, — це звичайно підліток тринадцяти-чотирнадцяти років. У всіх конторах він перебуває під орудою старшого писаря, — той загадує йому бігати з повістками по судових виконавцях, із супліками в суд, а також виконує особисті доручення свого принципала і носить його любовні записочки. За своїми повадками — це звичайний собі паризький хлопчак, якому доля визначила стати перодряпом. Цей пуцьвірінок не знає ні жалю, ні впину, ні послуху, він — складач куплетів, смішко, проноза, ледащо. І все ж таки чи не кожен такий писарчук ділиться своїм місячним заробітком — тридцятьма — сорока франками — зі старенькою матір'ю, яка мешкає десь на шостому поверсі.

— Якщо він людина, то чого ж ви прозвали його Старою Шинелею? — спитав Сімонен тоном школяра, який спіймав учителя на похибці.

І він знов узявся за свій хліб із сиром, прихилившись плечем до віконної лутки; він відпочивав стоячи, як поштові коні — зігнувши одну ногу і впершись нею в носак другої.

— Яку б то штуку втнути нам із цим опудалом? — стиха мовив Годешаль, третій писар, урвавши на середині низку доказів у супліці, яку диктував четвертому писареві, тимчасом як двоє новачків-провінціалів тут же робили копії.

Потім він знову заходився творити:

— «...але зі шляхетної й мудрої ласки його величності Людовіка Вісімнадцятого (останнє слово повністю, ви чуєте, Дероше, вчений краснописцю?), коли він узяв до своїх рук королівське берло і осягнув (ану, що він там осягнув, цей гладкий блазень?) високу місію, якою наділило його божественне провидіння (знак оклику і шість крапок — судові святенники не будуть заперечувати!), першою його турботою було, — що видно з дати нижчезгаданого ордонансу, — зцілення ран, завданих страхітливими й сумними злигоднями нашого революційного часу, — повернення вірним і численним слугам своїм («численним» — ці лестощі, певно, будуть до вподоби судові!) у їхнє володіння всього непроданого майна — і того, що було в суспільному користуванні, і того, що перейшло в звичайне чи в надзвичайне володіння скарбниці, і того, нарешті, що було в дарчому володінні суспільних установ, — бо ми маємо всі підстави твердити, що саме такий зміст і дух уславленого й справедливого ордонансу, виданого в...». Стривайте-но, — мовив Годешаль до трьох писарів, — ця клятуща фраза розповзлась у мене на цілу сторінку. Ось що, — докинув він, провівши язиком по обрізу зошита, щоб розклеїти аркуші грубого гербового паперу, — коли вам хочеться розіграти його, скажіть, що наш патрон приймає клієнтів тільки з другої й до третьої ранку; побачимо, чи приплуганиться сюди ця стара шельма посеред глупої ночі!

І Годешаль повернувся до незакінченої фрази:

— «...виданого в...». Написали?

— Написали! — відгукнулись усі троє писарчуків.

Все це — диктування, базікання, змова — відбувалося водночас.

— «...виданого в...». Дядечку Букар, яким же числом датований цей ордонанс? Слід поставити всі крапки над «і», хай вам чорт! Сторінок, либонь, побільшає!

— Хай вам чорт! — повторив один із переписувачів, перш ніж старший писар Букар устиг відповісти.

— Як? Ви написали «хай вам чорт»? — вигукнув Годешаль, глипнувши на новачка суворим і водночас зневажливим поглядом.

— Авжеж, — відповів Дерош, четвертий писар, глянувши на копію сусіда. — Він написав: «Треба поставити всі крапки над «і», хай вам чоррт!» Чорт — із двома «р».

Всі зареготали.

— То ви, пане Гюре, вважаєте, що «хай вам чорт!» — термін юридичний? У вас у Мортані всі такі мудрі? — зневажливо кинув Сімонен.

— Виправте це, як належить, — сказав старший писар. — Якщо член суду, котрий накладає податок на акти, помітить ці штуки, то, далебі, подумає, що ми глузуємо з його шкрябанини! Через вас патрон може вскочити в халепу. Отож, пане Гюре, не робіть більше таких дурниць! Коли нормандець складає супліку, він повинен крутити мізками! Без цього наша робота — не робота.

— «...виданого в... в...»? — перепитав Годешаль. — Бука-ре, та скажіть же, зрештою, коли!

— У червні тисяча вісімсот чотирнадцятого року, — відповів старший писар, не підводячи голови від паперів.

У двері постукали, і диктування багатослівної супліки припинилося. Всі п'ятеро писарів, широко всміхаючись і глузливо блискаючи очима, попідводили закустрані голови, обернулися до дверей і проспівали, мов ті півчі:

— Увійдіть!

Тільки Букар і далі сидів, схилений над стосом паперів, що їх називають на судовому жаргоні «хмизом», і строчив нескінченні рахунки судових витрат.

Контору, простору кімнату зі старосвітською грубкою, які завжди прикрашають ці кубла сутяжництва, навскоси перетинали труби, що сходилися біля забитого дошками каміна; на його мармуровій поличці лежали скибки хліба, трикутні сирки брі, свинячі котлети, стояли пляшки, склянки, чашка з шоколадом, який пив старший писар. Запах їжі змішувався із чадом натопленої грубки і зі специфічним духом адвокатських контор та залежалих паперів так міцно, що навіть сморід лисячої нори був би нечутний. На підлозі розпливлися брудні калюжки розталого снігу, що його понаносили писарі. Біля дверей стояло бюрко з опуклою кришкою, що піднімалася й опускалася, — за ним сидів старший писар. До бюрка присунуто невеличкого столика — для помічника. Помічника не було — він виступав у цей час у суді. Була восьма чи дев'ята година ранку. Кімнату прикрашали тільки величезні жовті афіші, які сповіщали про накладення арешту на нерухоме майно, про аукціони при розпродажу спадщини, остаточні й попередні рішення суду, — слава юридичних контор! За спиною в старшого писаря стояла велика, на всю стіну, шафа; полиці її аж угиналися під стосами паперів, з яких стриміли кінчики сотні ярличків та червоних шворок — неодмінна прикмета судових документів. На нижніх полицях лежали пожовклі від часу теки, обклеєні по корінцях синім папером, на яких можна було прочитати прізвища поважних клієнтів, чиї вигідні справи облагоджувались у конторі. Крізь брудні шибки ледь просотувалося денне світло. А втім, навряд чи знайдеться в Парижі і контора, де в лютому близько десятої ранку можна було б писати, не засвічуючи лампи. Адже про такі місця мало дбають, і це зрозуміло. Сюди приходить сила-силенна людей, але ніхто не затримується — банальне не привертає нічиєї уваги; ні сам повірений, ні писарі, ні позивачі не турбуються про затишок у приміщенні, яке для одних править за класну кімнату, для інших — за прохідний двір, а для власника — за лабораторію. Кожен повірений передає своєму наступникові засмальцьовані меблі із побожною, сказати б, педантичністю, тож у деяких конторах ще й досі є скриньки для паперів і спеціальні мішки зі шворками, що їх бачили ще прокурори «Шле» — так скорочено називають «Шатле», яке за старого режиму означало суд першої інстанції. Ця темна, брудна, запилюжена контора викликала у відвідувачів огиду і була одним з найбридкіших, наймерзенніших місць у Парижі. А якби ще там не існувало холодних і вогких ризниць, де молитви зважуються й продаються, мов бакалійний крам, та яток тандитників, де розвішане біля дверей лахміття вбиває всі життєві ілюзії, показуючи, чим закінчуються всі наші свята, — якби не існувало в Парижі цих двох клоак, то контора стряпчого була б найстрахітливішим втіленням усіх крамниць суспільного торгу, разом узятих, таким, як картярні, трибунали, лотереї, кишла розпусти. Чому? Може, тому, що драми людської душі, які розігруються в таких місцях, роблять людину байдужою до обстави; цим можна пояснити також прості звичаї великих мислителів та великих шанолюбців. — Де мій ножик?

— Я снідаю!

— А хай йому всячина — посадив на супліку кляксу!

— Тихше, панове!

Всі ці вигуки пролунали саме в ту мить, коли відвідувач у старій шинелі зачинив за собою двері зі смиренною нерішучістю, властивою людям, яких не милує доля.

Незнайомий спробував усміхнутися, але на незворушних фізіономіях писарів не побачив ані проблиску привітності, — і обличчя його знову застигло. Він, безперечно, знав людей, бо насамперед, і то дуже чемно, звернувся до хлопця на побігеньках, сподіваючись, що принаймні цей підліток відповість йому:

— Пане, чи можу я бачити вашого патрона?

Пустун не пустив ані пари з уст, тільки легенько постукав себе пальцями лівої руки біля вуха, мовби кажучи: «Я глухий!»

— Чого вам треба, добродію? — спитав Годешаль, проковтнувши здоровенний шмат хліба — ним, далебі, можна було б заткнути жерло гармати; потім він став гратися своїм ножиком, а тоді закинув ногу на ногу так, що одна злетіла мало не до самісінького носа відвідувачеві.

— Пане, я приходжу сюди уже вп'яте, — відповів прохач. — Я хотів би поговорити з паном Дервілем.

— Маєте до нього справу?

— Так, але я можу викласти її тільки панові...

— Патрон спить; коли ви хочете порадитись із ним щодо якихось труднощів, то приходьте запівніч — тільки тоді він по-справжньому сідає до роботи. Та якби ви захотіли втаємничити у вашу справу нас, ми не гірше за нього могли б...

Відвідувач стояв нерухомо і смиренно розглядався навсібіч, мов той пес, що крадькома прошмигнув у чужу кузню і чекає копняка.

Писарі не бояться злодіїв — це одна з переваг їхнього ремесла, — тож і писарі пана Дервіля не запідозрили прохача в старій шинелі в лихих замірах і не заборонили йому оглядати приміщення. А він видивлявся, де б сісти, бо, мабуть, був дуже втомлений, — проте сісти було ніде. В конторах стряпчих не ставлять зайвих стільців. Хай навіть котрийсь із клієнтів, знемігшися, й піде сердитий, зате він не забере зайвого часу: адже цей час досі «не розтаксовано», як казав один колишній прокурор.

— Пане, — відповів нарешті прохач, — я вже мав честь повідомити, що можу викласти свою справу тільки панові Дервілю. Я почекаю, поки він прокинеться...

Букар тим часом закінчив свої підрахунки. Почувши запах шоколаду, він підвівся з плетеного крісла, підійшов до каміна, зміряв старого поглядом і, приглянувшись до його шинелі, скривився, як середа на п'ятницю. Певно, він збагнув, що хоч скільки труси цього клієнта, з нього не витрусиш і ламаного гроша і, щоб вирядити з контори невигідного прохача, вирішив покласти край розмові.

— Вони сказали вам правду, пане. Патрон працює тільки вночі. Якщо у вас важлива справа, то раджу зайти до нього о першій по півночі.

Прохач приголомшено глянув на старшого писаря і на якусь мить укляк на місці. Писарі, звичні до зміни виразів облич та химерних повадок клієнтів, людей здебільшого нерішучих і заглиблених у свої думки, знову заходилися снідати, хрумаючи, мов коні в яслах, і не звертали більш уваги на старого.

— Ну, то я зайду ввечері, пане, — мовив нарешті прохач з упертістю нещасливця, який марно намагається вивести шахрая на чисту воду.

Єдине, чим Бідність може помститися Правосуддю та Благодійності — це зловити їх на брехні. А викривши Су-спільство, бідняки потім звертаються до Бога.

— Ото вперта довбешка! — вигукнув Сімонен, не чекаючи, поки за старим зачиняться двері.

— Його начебто з могили викопали, — зауважив один із писарів.

— Це якийсь колишній полковник, що домагається пенсії, — сказав старший писар.

— Та ні, це старий воротар, — заперечив Годешаль.

— Б'юся об заклад — він дворянин! — вигукнув Букар.

— А я закладаюся, цей стариган — воротар, — правив своєї Годешаль. — Такі виношені, засмальцьовані, обтріпані шинелі можуть носити тільки воротарі; так їм призначено самою природою! А стоптані чоботи, які просять каші, а краватка, що править йому за сорочку, — де ви таке бачили? Він ночує десь під мостом.

-— Можна бути дворянином — і відчиняти двері пожильцям! — вигукнув Дерош. — Це іноді трапляється.

— Ні, — заперечив Букар під загальний регіт, — я певен, що в тисяча сімсот вісімдесятому році він був броварем, а за Республіки — полковником.

— Веду вас усіх на якусь виставу, якщо він справді служив у війську, — сказав Годешаль.

— Згода! — відповів Букар.

— Пане, пане! — загукав Сімонен, відчинивши вікно.

 
Наші Друзі: Новини Львова