Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року

Yellow Submarine

Переглядів: 8921
Додано: 05.01.2010 Додав: Spring  текстів: 63
Hi 1 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Spring Джерело: Тільна О. Збочення. Харків: «Майдан», 2009, - 120
Ольга Тільна


YELLOW SUBMARINE
(повість)

Розділ I

Вона ніколи не любила писати листів: не тому, що не вміла, а просто вважала це марною тратою часу. Для неї хвилина живого спілкування завжди значила більше, ніж стоси списаного паперу. Раніше Юлька весь вільний від тренувань час проводила на дискотеках або в гостях у своїх незліченних друзів, але нині мусить забувати про те яскраве, сповнене біганини життя. Тепер до скону їй доведеться пересуватись на милицях, закушуючи губу й роблячи вигляд, що не помічає сліз у маминих очах.
Юлька докірливо глянула на телефон, який уже два дні не подавав ознак працездатності. Схоже, він і сьогодні не збирався порушувати могильної тиші Юльчиного помешкання. Погляд дівчини пересунувся на настінний календар. Мама перед роботою встигла підкреслити сьогоднішнє число. Юлька подумала, що спливло вже цілих вісім місяців, а люди й досі їздять в метро, не боячись потрапити під електричку. Скільки їх щодня спускається до підземки: тисячі, мільйони? Й нічого... Всі раді й задоволені, а Юльці просто не пощастило. Ця майже звична думка сьогодні чомусь не викликала в її серці ніякого негативного відгуку. Не треба було бігти як оглашенній, краще б під ноги дивилась. І звинувачувати немає кого. Все, як у кіно: послизнулася, впала – отямилась на лікарняному ліжку. От тільки погано, що ніхто не телефонує. Друзі, що колись обривали дроти, зникли, як і не було. Дівчина змахнула з вій непрошену сльозинку й узялася за милиці.
На кухні чекав залишений мамою сніданок. Якби не ці сніданки й забитий напівфабрикатами холодильник, Юльці довелося б цілими днями сидіти голодній. Скоса поглядаючи на завіконне життя, що котило свої неспішні води шістьма поверхами нижче, Юлька жувала щедро политу кетчупом сосиску. Все, як завжди, й ніяких ознак того, що можливі зміни. Десь далеко грюкнули двері – загудів ліфт... Дівчина з новою силою відчула свою нав’язлу в зубах самотність. Після того, як їх покинув батько, мамі довелось влаштуватися на ще одну роботу й тепер вона майже не бувала вдома, сама ж Юлька, щоб не дослухатися цілими днями до маразматичного мурмотіння старенького холодильника та набридливого гуркоту чиїхось водогінних труб, а головне, щоб не зациклюватися на своїй недолугості й непотрібності, взялась освоювати Інтернет.
Щось монотонно муркотів холодильник. У сусідів згори завив собака. Непереливки вівчарці в трикімнатній квартирі, от і виє, коли господарі на роботі. Юлька з нудьги спробувала йому „підтягти”, але шматок сосиски не давав видобути жодної чистої ноти.
Витерши з обличчя кетчуп, дівчина з сумною усмішкою згадала свої перші спроби знайти роботу і як наполегливо колишні приятелі, вибачаючись за те, що не можуть зайти, радили не втрачати надії, адже Інтернет відкриває безмежні можливості перед кожним, можна навіть із дому не виходити. Десь із місяць Юлька чесно щодня перевіряла сайти вакансій, але зрештою зрозуміла, що їй, колишній фігуристці, розраховувати немає на що. Вона, звичайно, залишила своє резюме скрізь, де тільки можна було, та всерйоз не вірила, що з цього щось вийде.
Мама щовечора, сидячи з донькою на кухні, зазвичай із награною веселістю розповідала про свій важкий день і казала, що завтра на Юлюню обов’язково чекатиме удача. Від таких розмов дівчину скоро почало нудити, й вона під будь-яким приводом намагалась уникнути цих вечірніх маминих чаїв. Тепер увесь її час відводився на комп’ютер. Вона читала скачані в Інтернеті детективи, грала сама з собою в покер і годинами зависала в чатах. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння з її колишнім життям, але допомагало втекти від безвиході, що обступала Юльку в порожній квартирі.
Якось, блукаючи в нетрях Інтернету, вона натрапила на два цікаві сайти: www.disability. Ru та www.aldisabled.com. Це були безоплатні сайти знайомств для інвалідів. Юлька подумала, подумала й заповнила там анкети. Її фото, вочевидь, сподобалося багатьом, оскільки наступного ж дня вона отримала чимало листів од хлопців і чоловіків із пропозиціями спілкування. Юлька проглянула анкети всіх своїх „шанувальників” і відповіла тільки тим, хто, на її погляд, був найбільш перспективним: був відносно здоровим, мав цікаві захоплення та жив не в чорта на рогах. Так почалась у її житті ера листування.
Сполоснувши тарілку та чашку, Юлька вирішила почати свій день із перегляду електронної пошти.

Здравствуйте, Юлия!
Мне 51 год. Живу в Подмосковье. Работаю инженером на закрытом военном заводе. Очень хотелось бы с вами познакомиться.

С уважением,
Влад»

– А це що за кадр? – подумала Юлька, дочитавши електронне повідомлення. Вона натисла мишкою на кнопку „Profyle” швидше за звичкою, ніж із цікавості.
– Так, і що тут у нас? Влад, 51 рік, неодружений, не палить, п’є тільки зрідка в компаніях, любить подорожувати... А фотка нічого собі, не скажеш, що йому стільки. А що з приводу інвалідності? Кілька років тому пережив серйозну травму, але тепер цілком здоровий. Ні, чоловіче, щось тут не так. Я з вами, мабуть, спілкуватися не буду.

Добрий день, Владе!
Я належу до тих, кого в Росії зазвичай називають «буржуазными националистами» і терпіти не можу великодержавного шовінізму.

Юлія

Наступного дня у своїй поштовій скриньці Юлька, як завжди, знайшла купу повідомлень про те, що на її ім’я надійшли листи. Роман із Мукачевого вкотре просив надіслати йому ще одне фото (ніби не мав їх уже з десяток). Дан?с із Канади пропонував вислати їй запрошення та найсучасніші милиці в разі, якщо вона захоче до нього прилетіти. Йому, бач, подобаються кульгаві, а краще безногі, жінки. Марк із Берліна розпитував про політичну ситуацію в Україні, скаржачись на ностальгію, а Сергій із Києва, котрий найдужче подобався Юльці, чомусь не написав. Залишалось іще одне повідомлення. Юлька страшенно здивувалася, побачивши, що воно від того самого Влада, котрого вона вчора так нахабно відшила. Їй стало цікаво, що можна було написати в такій ситуації. Дівчина відкрила й швидко пробігла очима листа. Потім кілька разів глипнула, ніби не ймучи віри своїм очам, і прочитала його ще раз.

Здравствуйте, Юлия!
Огромное спасибо за ответ. Если это единственная причина, которая вас останавливает, то можете не переживать, я против шовинизма, и великодержавного, и местечкового. Моя покойная жена была с Днепропетровска, и я очень люблю украинские песни, а в школе, помню, мы учили на память стихи великого «Кобзаря». Я объездил почти весь Союз и нигде не встретил к себе плохого отношения. Люди всегда будут с тобой доброжелательны, если ты уважаешь их язык и кухню.

Очень надеюсь на продолжение знакомства. Мой адрес: Lev105@list.ru

С глубоким уважением,
Влад

– А він більше ніж дивак, подумала Юлька, вимикаючи комп’ютер. Їй потрібен був час, аби зібратися з думками й вирішити, що робити з цим Владом. Годинник показував за чверть восьму. Це означало, що от-от має повернутися з роботи мама. Юлька пересунулася на кухню й заходилася розігрівати суп і заварювати чай. Дівчина була рада чимось зайняти руки. Нехитрі маніпуляції з плитою, чайником і заварником тепер вимагали від неї граничної зосередженості й обережності, а головне, відволікали від смутних думок, які роїлись у Юльчиній голові.
Упродовж усієї вечері та ритуальної розмови за чаєм дівчина намагалася знайти відповідь на два запитання, що не виходили їй із голови: чому мовчить Сергій і що потрібно від неї Владові. Так нічого для себе й не з’ясувавши, Юлька вирішила пливти за течією, а там видно буде. Проте перед сном про всяк випадок вона вирішила ще раз перевірити пошту. А раптом Сергій написав-таки? Та відкривши свою скриньку й побачивши напис: „У вас немає нових повідомлень”, вона не закрила її, як збиралася спочатку, а написала відповідь Владу.

Добрий вечір, Владе!
Ви мене майже переконали. Річ у тім, що досвід мого спілкування з сучасними громадянами РФ доводить, що навіть найпрогресивніші з них невиліковно хворі на великоруський шовінізм. Сподіваюся, ви – виняток із цього сумного правила.

Юлія

Тієї ночі їй наснився Сергій, точніше їхня зустріч у Києві. Ніби вони сиділи в якійсь затишній кав’ярні. Юлька вголос читала меню, бо Сергій – слабозорий і не може читати дрібний шрифт. Хлопець розповідав їй усякі бувальщини й свіжі київські плітки. Потім він одягав на неї куртку, подавав милиці й ледь не на руках зносив із крутих сходів. Все було так мило та чарівно, що прокинулась Юлька в жахливому настрої.
– З п’ятниці на суботу сни не збуваються, – промурмотіла вона, чистячи зуби.
Дівчина сиділа на краю ванни й могла до схочу роздивлятись себе у дзеркальних дверях. Їй було чудово видно своє бліде обличчя з чорними колами під очима, завчасно обважнілу фігуру, що буває тільки в тих, хто зненацька й остаточно кинув великий спорт, а головне, їй було чудово видно старі дерев’яні милиці, що стояли тут-таки між ванною та пральною машиною, щоб до них легко можна було дотягтися. Настрою зовсім не стало, і вода, котрою Юлька полоскала рота, здалася їй солонуватою.
Поснідавши залишеними мамою бутербродами, вона якийсь час вдивлялась у телеекран, але, як на зло, у ту хвилину на всіх каналах показували рекламу. Засмаглі обличчя усміхнених мачо змінювались не менш досконалими фігурами довгоногих манекенниць. Юлька вимкнула телевізор, ледь погамовуючи в собі нестримне бажання запустити пультом в екран.
– Якщо мені ніхто не пише, нап’юся оцту, там якраз півпляшки залишилось.
Але їй писали і писали нестандартно.

Здравствуйте, Юлия!
Вы не представляете, как приятно получать от вас письма. Я очень дорожу нашим знакомством и спешу засвидетельствовать вам, сударыня, свое глубочайшее восхищение и почтение. Надеюсь, эта скромная открытка вам понравится. Простите, что не нашел чего-то получше, просто не успел, нужно было торопиться на день рожденья к племяннице.

Как там жизнь у вас на Украине? Я не был там уже лет 10. Юленька, извините, ради Бога, нужно покормить кота (он у меня огромный и совершенно белый), и хотелось бы еще хоть немного поспать перед работой.

Очень жду ответа!
С уважением, Влад.

Юлька сиділа перед монітором, утупившись в збережену сторінку. Вона вкотре пробігала очима рядки Владового листа й ніяк не могла збагнути якогось дивного відчуття, викликаного його словами. Під текстом була листівка: чоловічий і жіночий профілі застигли в поцілунку під місяцем у повні. Ще нижче слова: «Моей самой лучшей с любовью!» Так завжди Юльці підписував листівки тато. Крім нього, їх узагалі ніхто їй ніколи не посилав. Картинка чомусь раптом здригнулась – і розпливлась...
Витерши рукавом непрошені сльози, дівчина заходилася писати відповідь.

Доброго ранку, Владе!
Дуже дякую за листівку. Це зовсім необов’язково, хоч і приємно.

Вам немає за що вибачатись. Сподіваюся, ви гарно відпочили, і день народження пройшов вдало. Я також люблю котів. У нас було їх аж троє, але в квартирі не місце тваринам. Вони тут тільки мучаться. От у приватному будинку ваш улюбленець матиме всі шанси на довголіття.

В Україні у нас усе нормально. Кому треба, гризуться, а інші працюють, відпочивають, закохуються, розчаровуються, народжують, виховують дітей, як уміють, а потім, як завжди, дивуються, чому ж їх малюки виростають такими... Хоча, якщо ви тут не були десять років, звичайно, багато що змінилось. Я, наприклад, не була в Москві з 1990 і впевнена, що не впізнала б тих місць, які пам’ятаю. Всі кажуть, що Україна урбанізується, приватного транспорту більшає, а житла – меншає. Ціни зростають, але люди, здається, починають жити краще. Не питаййте, як це виходить, я не знаю. Взагалі, жити можна, особливо, коли не наближаються вибори.

Розкажіть про своє життя та роботу. Мені буде цікаво. Я свого часу ледь не стала чемпіонкою України з фігурного катання, а тепер от нудьгую без діла.

Юля

P. S. Знаєте, Владе, коли вже ми з вами встряли в це листування, називайте мене на «ти», а то якось незручно виходить.


Цілий день вона гарячково намагалася бути корисною, хоч мало що з того виходило. Юлька хотіла повитирати пилюку з меблів, але сама ледь зуміла втриматися на милицях, коли спробувала дотягтися до антресолей. Потім героїчно намагалася перестелити своє ліжко, та зуміла лиш поскладати подушки й розправити ковдру. За віник дівчина мудро вирішила не братися, кому потрібні зайві травми? Скінчилось усе тим, що вона набрала-таки татів робочий номер, але його секретарка сказала, що Микола Григорович дуже зайнятий, хоча ця зараза, Світлана Олександрівна, точно, впізнала Юльчин голос. Батьків мобільний не відповідав.
– Чим, цікаво, можна бути дуже зайнятим в офісі в суботу? А цій видрі чого дома не сидиться? Чи, може, вона теж од сім’ї відбилася?
Юлька починала тихо скаженіти, коли квартирну тишу розірвав телефонний дзвінок. То був Сергій із Києва. Він, виявляється, про Юлю не забув, а чекав суботи, щоб їй зателефонувати. У розмовах спливло більше години, і Юлькою знов опанувало те відчуття тихого щастя з її сну. Бувають же дива! Сергій поділяв Юльчині погляди на сучасне життя та політику. Говорити з ним так легко і приємно. Юлька розказувала всілякі бувальщини про харківського мера, а Сергій – про київського. Потім по черзі смішили одне одного досить заяложеними анекдотами про дурних москалів і дотепних „наших”. Він розпитував про її життя-буття й розповідав про своє. Виявляється, Сергія нещодавно покинула дівчина. Вона була з релігійної родини й хотіла, щоб Сергій також став членом її церкви, та хлопець не збирався бути сектантом. По його голосу Юлька відчула, що Сергій і досі болісно переживає цей розрив.
Пересвідчившись у спільності інтересів і схожості доль, Сергій запросив Юльку до Києва, пообіцявши зводити її до театру ім. І. Франка (у нього там тітка працює і може провести їх без квитків). А коли дівчина нагадала, що вона ж на милицях, і запросила приїхати до Харкова, Сергій ніби трохи знітився й почав говорити про свою тотальну зайнятість. У нього, бач, так багато роботи на тій фармацевтичній фірмі, де він працює юристом. Проте ніяковість швидко зникла, і закінчили розмову по-приятельськи, і Юлька, весела й окрилена, була впевнена, що вони з Сергієм невдовзі побачаться.
Мама відразу помітила Юльчин настрій і дипломатично поцікавилась:
– А що, доню, мабуть, сьогодні тобі пощастило в Інтернеті?
– Так, мамчику, пощастило, тільки не з роботою, – відповіла Юлька, таємниче усміхаючись.
– Невже хлопець! І як його звати?
– Сергій. Він – юрист. Живе в Києві і вже мені дзвонив.
– А ти, я дивлюся, тут часу не гайнуєш, – теж усміхнулася мама.
Після вечері вони ще довго теревенили, попиваючи свіжо заварений чай із шоколадними цукерками. На маминій новій роботі, де вона працювала по п’ятницях і суботах, начальник був у штабі „Регіонів” і вирішив побалувати співробітників залишками з якогось партійного зібрання. Мамі дісталася пляшка „Советского шампанского” й коробка „Маргарити”. От вони й засиділися перед телевізором у суто дівочій компанії.
Юльці снилося тренування. Вона репетирувала індивідуальні вправи зі стрічкою для показового виступу. Крига звично дзвеніла під її ковзанами, а тіло аж пашіло молодістю та гнучкістю. Вона не каталася – літала! В очах мерехтіли порожні трибуни Палацу спорту. У залі, вона швидше знала, ніж бачила, не було нікого, крім тренера та батька. Він, як завжди, сидів у першому ряду, не відриваючи захопленого погляду від дочки. Юлька закінчила складний пірует і, усміхаючись втомлено-щасливо, підбігла до тата. Йому, видно, дуже сподобався виступ, бо в кінці він гучно аплодував і навіть викрикнув : „Браво!”. Але, коли Юлька під’їхала до стінки й звела очі на батька, на неї дивилося Владове обличчя.
Прокинулась Юлька від болю в ступнях, які вже вісім місяців як ампутували. Мама, було чути, готувала на кухні сніданок, і Юлька, щоб не думати про біль у ногах і про свій сон, перебралася до комп’ютера.


Доброе утро, Юля!
Не удивляйся, что пишу по ночам, просто я живу в коммуналке, и так удобней всего. У меня взрослый сын, чуть постарше тебя. Он живет отдельно. На работе, в основном, дурака валяем, а всем говорим, что засекречены, но иногда бывает очень даже интересно, особенно, когда надо испытывать новое оборудование для армии.

У тебя удивительно красивая и чистая речь. Сразу видно отличное образование и незаурядный ум. Ты, вообще, для меня – сплошная загадка, как и твой город. Несколько раз по пути в Крым проезжал через Харьков, и каждый раз плутал. Вроде еду, куда говорят, а попадаю не туда. Теперь-то я знаю, что это меня твой город за нос водил.

Юленька, посылаю музыкальную открытку. Надеюсь, она тебе понравится. А в будущем обещаю дарить цветы, и только самые прекрасные, какие смогу найти.

С уважением,
Влад

Юлька сиділа в кріслі перед комп’ютером, обійнявши себе руками, й погойдувалась у такт „Місячній сонаті” з Владової листівки. Біль поступово вщухав. І коли вона вчетверте прослухала музичне вітання, дівчина зрозуміла, що в неї гарний настрій і зовсім нічого не болить.
– Оце так диво, – подумала Юлька, набираючи текст своєї відповіді.

Добрий день, Владе!
Ви вгадали з музикою. Вона якнайкраще відповідає моєму сьогоднішньому настрою. А мова у мене звичайна. Просто моя мама – редактор у літературному журналі, а тато завжди слідкував за тим, що я читаю. Він, уявляєте, хотів зробити з мене світову знаменітість і страшенно переживав, щоб я не виглядала дурепою, коли в мене братимуть інтерв’ю. Власне, й пішов він від нас через те, що я не зуміла виправдати його сподівань.

А Харків зовсім не є загадковим. Просто його треба взнавати з місцевими. У нас, як і в будь-якому великому місті знайдеться чимало цікавих вулиць і будинків. От тільки історія Харкова дещо особлива: вона, як на мене, має гірко-солоний присмак.

Скажіть, Владе, чого ви чекаєте від цього листування?

Щасти,
Юля

Новий тиждень вона почала з перегляду електронної пошти. Відклавши вмивання та сніданок на потім, Юлька відразу ж увімкнула комп’ютер, і доки він завантажувався, гадала, хто ж і що саме може їй написати. Дівчину захоплювало не стільки саме листування одночасно з кількома хлопцями, скільки це сповнене надій і передчуттів чекання листів. Якби її хтось спитав, для чого вона щоранку, ледь розплющивши очі, лізе в той Інтернет, на що розраховує, чого, власне, сподівається, навряд чи Юлька змогла б пояснити. Іноді мама, побачивши суму до сплати за послуги Інтернет, називала дочку інтернетоманкою, але платила, бо в її Юленьки і так життя сумне, навіщо ж віднімати цю єдину іграшку.
Усупереч прогнозам, у поштовій скринці на Юльку чекало лише одне повідомлення. Вона сподівалась отримати їх принаймні три: від Сергія, котрий мав би якось висловитися з приводу їхньої суботньої телефонної розмови, від Романа, що й досі не отримав від неї чергової фотки, та, мабуть, од Влада...
 
Наші Друзі: Новини Львова