Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 30 вересня 2020 року

Маленька грішниця

Переглядів: 5631
Додано: 05.01.2010 Додав: Spring  текстів: 63
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Spring Джерело: Тільна О. Збочення. Харків: «Майдан», 2009, - 120
<
1
>
Ольга Тільна

МАЛЕНЬКА ГРІШНИЦЯ

Спочатку було слово, точніше , слова: ”Will you take a seat*!” Нічого особливого: ніякої інтриги. Як завжди. І лише згодом з непомітних нікому ознак, чисто жіночою інтуїцією, Ірина зрозуміла, що подобається.
Її завжди приваблювали чоловіки після сорока: розумні, розважливі, дотепні, із сивиною в волоссі та надійністю в рухах. Тільки вони розуміли її по-справжньому і могли гідно поцінувати.
Це було захоплення з першого погляду, з першої фрази, коли перше враження важить набагато більше за всі подальші стосунки. Він був першим у Шотландії, кого вона відразу зрозуміла. Їх нестримно тягло одне до одного. І та обставина, що Тоні – відомий лінгвіст, а Ірина – його студентка, уже нічого не могла змінити. А ще, як на гріх, доброю традицією курсу було неформальне спілкування викладачів зі студентами, аби ті повсякчасно вдосконалювали свою англійську.
Тоні не був професором у європейському розумінні. Його щирість, гранична відвертість, простота, готовність говорити про що завгодно, легкість ходи та чиста вимова не могли не справити враження на чутливу українку, що вперше потрапила за кордон.
А потім були пропущені заняття, проведені в його офісі чи то за тестуванням, чи за бюрократичними справами, котрих у Великій Британії ніяк не уникнути. Хто ще допоможе в чужій країні недосвідченій іноземці як не її ж власний директор курсу? Це – його прямий обов’язок, який, Ірина знала, швидко став для Тоні задоволенням. І дуже скоро в його форді вона відчула себе, як удома. За розмовами час летів так швидко! А поговорити було про що. Політика, спорт, погода, лисиця в його саду... українські пісні, англійські свята, діалекти, акценти, вимови... розмовляли про що завгодно, крім головного... Квітучі усмішки, палючі, наче ненавмисні, дотики, недбалі, сказані між іншим слова про економність дружини та нестатки студентських років – все це тільки зближувало, не даючи часу ні на роздуми, ні на перепочинок.
Та якось в неділю після ланча Ірина, як завжди, блукала вузенькими вуличками середньовічного міста, вистукуючи по бруківці свою самотність, проклинаючи британців із їхніми вікендами, і свою вдачу, яка не дозволяла їй заводити швидких друзів. Вона просиділа кілька годин у парку, зовсім несхожому на нормальний український парк, вбиваючи час до вечора, коли можна було б приготувати щось їстівне з абсолютно неїстівних продуктів, куплених у найближчому супермаркеті. Її дратував незвичний іще лівосторонній рух і набридливі перехожі зі своїм „Can I help you**?” А ще не давали спокою думки, що зараз десь зі своєю дружиною Тоні сидить у своєму саду, дивиться телевізор, а може, кохається?
– Стоп! Це – заборонена тема. Не думай про це. Розмови про дружину ще не означають кохання. Кохання теж із роками тьмяніє... та навіть якщо і кохає... байдуже. Не тепер, так в четвер... зачекай. Нікуди не дінеться – прийде сам. Скористається будь-яким формальним приводом, але прийде. І прийде сам.
Та чекати не довелося, бо такий знайомий голос: “Hi, Irina! Nice to meet you!” – перервав її аутотренінг. Так, це був Тоні. „І сам! Невже? Напевне, купа друзів чекає десь за рогом”.
Ой ні. Таки сам. Вертається з якоїсь виставки. Пропонує підвезти. Проводить до дверей, бажаючи впевнитися, чи все у неї ОК. Заходить. Не відмовляється від чашки чаю. За відсутністю молока кладе дві ложки цукру. І якось так само собою сталося, що чай лишився ненадпитим...
Його пещена борідка лоскотала їй шию, груди, живіт... а холодне золото обручки дряпало засмаглу шкіру...
До повернення Ірининих сусідок вони ще встигли випити кави і розпрощатися щасливим: “Bye! Have a nice weekend!” – напевне знаючи, що він таки був гарним.
А в понеділок почалося нове життя. Стоячи на автобусній зупинці, Ірина намагалася вгадати, якою буде ця їхня зустріч, як він поведеться, що скаже. Сидячи в жаркому салоні, уявляла себе з Тоні в якомусь затишному ресторанчику за келихом дорогого вина та приємною розмовою, після якої, вона знала, все неминуче повториться і вона знову відчує його губи на своїх вустах – гірко-солодкий смак пристрасті з домішком гріха... Та вже, крокуючи коридором до аудиторії, Ірина знала, що не піде до нього в офіс і не шукатиме зустрічі. І тим самим безпомилковим жіночим інстинктом відчула, що й Тоні її сьогодні уникатиме.
День пройшов без трійок. Його можна було б навіть назвати вдалим, якби не набридливі студенти та викладачі, котрі дратували її своїм: „О, треба спитати у Тоні... о, як скаже Тоні... Тоні – наш директор курсу, його не можна критикувати... а що ти думаєш про Тоні?” І вона намагалася не надто емоційно реагувати на ці явно провокаційні зауваги. Ірина підозрювала, що дехто з її одногрупників здогадується про незвичайні стосунки професора та студентки. Та їй було байдуже, бо через місяць збиралася назавжди залишити гостинний Единбург і ніколи більше не побачити нікого із цих людей.
Консервативні азіати, котрі становили дев’яносто відсотків студентів мовних курсів, може, ні на що крім власного поступу в навчанні й не звертали уваги, та Кенеф – Іринин учитель і друг Тоні – напевне, щось запідозрив, бо одного разу, коли мова у класі торкнулася особистого життя викладачів, аж сім хвилин розказував про чітку регламентацію стосунків у британських вузах між студентами та викладачами. З усієї тієї балачки Ірина чітко усвідомила лише те, що Тоні після аспірантури працював у Бразилії, звідки й привіз собі дружину – свою ж таки колишню студентку. Кенеф сказав, що Тоні дуже кохає Мауріцію, та тільки, на жаль, дітей у них немає.
А потім були дні, однакові у бездощів’ї – такі незвично сухі для шотландців і такі холодні та вітряні для теплолюбивої українки – але з тим самим болючо-блакитним небом, у якому хочеться чи скупатися, чи втопитися. І з кожним із цих днів з’являлися нові знайомі, котрі прагнули стати друзями. А ще росла неприязнь до Тоні, що рідко безсонними ночами переростала в бажання близькості, щоб на ранок знову обернутися холодним душем реалістичних спостережень. Її Тоні виявився холодним і деспотичним, що, правда, не заважало йому бути прекрасним організатором і відмінним лінгвістом. А ще Ірина познайомилася з Мауріцією.
Познайомив їх сам Тоні. З якого дива до нього прийшла ця „геніальна” ідея, Ірині було не втямки, та мусила з радістю пристати на таке незвичайне як для британців запрошення. Спочатку вони всі втрьох поїхали по магазинах, а потім обідали у затишній їдальні, і велетенський круглий стіл, явно розрахований на велику родину, видався Ірині полем бою, на якому вона змагалася не тільки з іспанським супом і якимось особливим трав’яним бразильським чаєм, але й із самою господинею, яка своєю надмірно демонстративною гостинністю наче кидала Ірині в обличчя всі можливі звинувачення.
Так, ця жінка і досі закохана в свого чоловіка. Вона очі ладна видряпати кожній, хто дасть хоч найменший натяк на інтимність стосунків із Тоні. А він? Нічого не помічає. Жартує. Тішиться з її, Ірининої присутності і з того, що їм так гарно втрьох. Мало не попід руки потягли вони з Мауріцією Ірину до свого саду-городу. Показували, пишаючись, кожну грядку і кожне деревце.
- А отут, під цим кущем і сидить той лис, про якого я тобі розказував. Його зараз нема. Мабуть, це спека вигнала його до якоїсь густішої тіні.
- Давай я зріжу тобі трохи трав. Покладеш до салату чи вашого українського борщу. Не бійся, вони без нітратів. Я їх сама саджала й доглядала. Вони тобі обов’язково сподобаються.
Що мала відповідати? Підтакувала, усміхалася, дякувала... а сама аж зубами скреготіла від злості й обурення, бо Мауріція, було видно, не збиралася залишити їх з Тоні й на хвилину.
Нащо він мене сюди притяг? Невже не усвідомлює, яку сцену йому закотить ця кішка ввечері? Чи йому байдуже? А, може, це гра, й ці двоє свідомо знущаються з мене? Не лізь у чужий монастир... не займай чужих чоловіків... Зась тобі до нашого раю. Усі місця зайнято!
Ледь дочекалась Ірина, коли вони (знову ж таки втрьох) доїхали до її гуртожитку і, мило попрощавшись, нарешті, розійшлися. Сама собі дивувалась, як утерпіла й не наговорила нечемностей. Та й з чого було ремствувати? Видимих привітів для нечемності не було. Ці кляті британці завжди високо тримають голову! Хай як собі хочуть, вона більше не збирається грати в ці їхні ігри. Не затягне її ніякий Тоні ні на які гостини... Вона знайде, як показати, що проти „шведських сімей”. Хай вирішує. Хай обирає.
Може, ця історія й отримала б продовження, якби Ірина вміла приховувати своє ставлення до людей... та час невблаганно спливав, наближаючи день від’їзду, а від Тоні не було ні яких звісток: вони з Мауріцією десь поїхали на кілька днів за місто. Мабуть, вирішив спокутувати свій гріх перед дружиною прямо зараз, коли вона Ірина ще не поїхала. Аж ось Тоні подзвонив в останній день і чомусь запропонував підвезти на вокзал. Ірина одразу погодилася, внутрішньо радіючи цій останній нагоді щось змінити.
Він приїхав завчасно, виправдовуючись пробками на дорогах і небажанням запізнитися на поїзд. Від чаю чи кави відмовився. Одразу схопив валізи й поніс їх до машини, немов боявся й на мить затриматися на місці злочину. Дорогою мовчали, тільки зиркаючи одне на одного в очікуванні сподіваної розмови. На вокзал прибули зарано, тож довелося півгодини сидіти в кав’ярні за чашкою її улюбленого шоколадного капучино. Далі мовчати було безглуздо й Тоні з награним захватом розповідав, як його бабуся колись варила тернове вино, він про це згадав, бо в Ірини очі – як дві тернини. Тернове вино – таке терпке і п’янке... а чи в Україні варять вино? Не тільки з винограду? То як українською терен?..
А вона сиділа, помішуючи цукор у своїй чашці, й намагалася вгадати, чого він так і не сказав їй ні там в гуртожитку, ні в машині, ні тут у гамірній кав’ярні в останні хвилини перед вічною розлукою. Чого дивиться, як побитий пес? Хоче вибачитися чи жалкує за втраченою нагодою? А що робить зараз Мауріція? Знає вона, де її чоловік? Напевне, цього ніколи не дізнатися. Та чи й самі вони англійці, скуті своїми умовностями, завжди розуміють, що коять? Якщо так, то до чого тоді ці розмови про терен?
А за кілька хвилин, уже стоячи на пероні, відповідаючи на його зовсім не дружній поцілунок, Ірина чомусь сказала: „Обіцяй мені піклуватися про свою дружину”.
Потім, куняючи в напівпорожньому вагоні, вона намагалася забути про свої шотландські пригоди й зосередитися на майбутній роботі та нових обов’язках. Потяг швидко спустився з гір і мчав уже англійською рівниною. Із кожною милею, що наближала її до Лондона, Ірина дедалі сильніше відчувала, як у ній росте хвиля обурення на цю країну та її мешканців. Тому, опинившись під вечірнім лондонським небом, вона дала собі слово більше не грішити з місцевими.

Серпень – грудень 2003. Единбург - Лідс


_________________________________
* Сідайте! (англ.).
** Вам допомогти? (англ.).
*** Привіт, Ірино! Яка несподівана зустріч! (англ.).
**** Бувай! Щасливих вихідних! (англ.).


 
Наші Друзі: Новини Львова