Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Impromtu phantasie

Переглядів: 15912
Додано: 20.06.2010 Додав: Старий Кіт  текстів: 2
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
IMPROMTU PHANTASIE^1

Кожним разом, коли долітають до мене торжественні, поважні звуки дзвонів, пригадують вони мені минулі літа і одну людину, як була ще дитиною.

Ніжна, вразлива, немов мімоза, з сумовитими очима...

Годинами перележувала на спині в траві і вслухувалась в дзвонення якогось стародавнього історичного монастиря, — вслухувалась і плакала, доки з утоми не ослабла.

Так бувало деякою порою.

А іншою — бувала знов пристрасною, глибоко зворушеною істотою, що пригадує молодих арабських коней: приміром, коли другі діти її запрягали і гнали, немов коня, уперед себе. Се була її найлюбіша забава. Упряжена в шнурки, мчалась, немов батожена, через поля і рови, дико і гарно, і була б з радості та з розпалу летіла, доки б не загинула, наколи б поганяючі не здержували її.

Се завсіди пригадують мені торжественні, поважні звуки дзвонів.

Одного понурого полудня, коли небозвід прибрався у грізні хмари, пустилася вона в дорогу до міста по наперсток. В дорозі напала її буря, обернула парасоль сподом наверх, зірвала капелюх аж на карк, одначе вона, з личком аж мокрим від дощу, прямувала сміло і відважно до своєї мети.

— Ти не боїшся? — питали її в торгівлі. — Лишися тут і пережди, доки буря не устане, а то завіє тебе кудись, ти, дрібна пташино!

Маленькі уста викривились гордо і зневажливо.

— Ні, я не боюся,— відповіла і вернула назад серед бурі, як прийшла.

Мала грудь розходилася з відваги, а сумовиті дитинячі очі, широко отворені, впились кудись в далечину. Чи вона хотіла вгадати рух хмар? Чи збагнути в зойках бурі яку гармонію, мелодію? Чи бачила особливіші форми і з’явища дерев, що вигинались у вихрі?

Завсіди пригадують мені се торжественні, поважні звуки дзвонів.

Було се сонячної, гарячої літньої днини. Вона пробувала на вакаціях у діда і баби на селі. Лежала над берегом ставу і вдивлялась в його глибінь або в його гладку, немов дзеркало, поверхню серед нервового дожидання. Над ставом гуляли й миготіли мільйони мушок. Великі, з вибалушеними очима жаби повиставлювали свої чотирикутні голови з води, заховуючись нерухомо і хлипаючи знічев’я за мушками. Другі знов голосно вискакували з трави у воду. А те шубовстання лишалось їй в пам’яті, і вона силувалася віддати його звуками.

Чорно-сині ластівки літали низько-низенько понад землею, купаючи в льоті рожево-білу грудь, немов з сваволі, що вона аж сміялася з радості. Усе те вона майже їла очима.

Недалеко від ставу стояли вулії під штучно, але навмисне для них приладженим тином: довкола чути було жужжання бджіл. Вони влітали й вилітали спішно, моторно, бринячи, одна за другою, хто їм приглядався уважно, і в безладді — хто дивився поквапно.

Вона бриніла враз з ними, лежачи на животі, спершись на лікті і уклавши бороду в руки. Бриніли все наново, заперши в собі дух, одностайно, тоншим або нижчим голосом, — се було їй байдуже, якого вони тону надавали. Опісля, поклавши голову в траву, замовкала і вслухувалась в жужжання. Лежала нерухомо, немовби в глибокому сні. Одначе не спала. Вона бачила образи в тонах, відчувала образи в тонах, переживала в уяві з’явища, котрі творила сама: казкові, фантастичні, неможливі і плакала зі смутку не виясненого...

.......................

Кленучи та відказуючи, бігали парубки по полях, розстелених поза домом та городом, і старались піймати жеребця, котрий не давався їм зловити, котрий кпив собі з них і немовто жартував з ними.

До хвилини, в котрій були віддалені від нього на пару кроків, був він спокійний, пасся в житі, що сягало йому по шию, а коли мали вже схопити за уздечку, що за ним волоклася, блискавкою обертався від них, вибиваючи ногами, що підкови аж зблискотіли, і мчався божевільними скоками крізь хвилююче збіжжя, потрясаючи пишною гривою і топчучи та нівечачи усе, немов якась зловіща сила.

Неначе мала кітка, закралася вона хильцем до розбішеної звірини, і в хвилі, коли та знов паслась спокійно, вхопила її незамітно за уздечку.

Лячно товклось мале серце, і сама вона аж тремтіла з остраху! Якби кінь тепер обернувся та й тріпнув її ногами?

Ба! се було неможливо!

І він не вдарив її. Заховуванся спокійно і, ведений дрібненькою рукою, ступав слухняно, немов та дитина, доки не дістався у відповідну руку.

Тоді мало що не били за те, що таке вчинила та виставилась на таку небезпечність.

— Дурню якийсь! Та ж він міг тебе вбити!..

Але вона не плакала.

Встромивши очі в одну точку і кусаючи нігті, думала вона бог зна над чим!

В ній хвилювалося так чудно, чудно: вона неначебто душилася; їй здавалося чимось барвним, перемагаючим, чимось, що пригадувало образи і переходило в тони...

* * *

Коли мала десять років, строїв у її родичів якийсь переїжджий стройник фортеп’ян. Він був молодий, гарний і чисто аристократичної вдачі. Про нього шептали, що він емігрант і що походить з високого роду.

Вона сиділа цілий час у куті, якраз супроти нього, скулена, і приглядалась йому та прислухалась у вииикувані ним сильні акорди.

Вони були тільки самі в кімнаті.
Він оглянувся за годинником, а що не бачив його в кімнаті, то поспитався її, котра година, причім його очі звернулись на неї з лагідню увагою.

— Її уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно, і вона не змогла вимовити ні слова. Якусь хвилинку дивився він на неї зчудовано та дожидаючи, а коли вона не відповідала, звернувся назад до фортеп’яна, причім якийсь меланхолійний усміх промайнув по його лиці. Вона завстидалась і не рухалася з свого сховку.

Другого дня прийшов він знов, а вона знов зайняла своє місце, дивлячись пильно на нього..

Він пробував, перебирав різні акорди, ударяючи завсіди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука вправна; підстроював, ще й грав, пробуючи заодно наново. Кожний його удар по клавішах і кожний живіший рух його електризували її і виводили з рівноваги.

Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати. Зразу недбало, немовби бавився, і одною рукою, більще «piano»^2. Тони звучали, немов здавлений, пристрастний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий... Опісля — обидвома руками. І тепер розляглись тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозячої краси... Те, що грав, була пристрасть, як грав — зраджувало його як людину...

Зразу стало їй холодно, а опісля — сама не знала, як се прийшло,— почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони і немов душило...

Він, побачивши, що вона плаче перестав грати і дивився на неї здивований. Опісля кликав. її до себе.

Вона не рухалася... Він підійшов до неї... Вона притиснула долоні до лиця і не рухалася, немов мертва...

Він схилився над нею.

— Ти плачеш?

Мовчала.

Він зсунув їй лагідно руки з лиця і подивився в очі.

— Що тобі?

Вона не відповідала.

— Чого ти плачеш?

— Бо так...

— Тобі сподобалась музика? — питав він голосом чогось зміненим.

— Я... не знаю...

— Але ти любиш, як грають... правда? — казав він далі і так лагідно, немовби мав перед собою заполохану пташину.
— Я... не знаю... люблю, люблю!

— Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?

— Наколи повторю... то затямлю.

— Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай — грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?

— Чую...

Опісля взяв її голівку в свої руки і дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі.

Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах.

— Я думаю, — говорив він більше до себе, — що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..

Опісля оглянув її руки і поцілував їх.

— Мені можеш позволити, будуча славо! — сказав він.
 
Наші Друзі: Новини Львова