Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Через кладку

Переглядів: 87644
Додано: 27.04.2003
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Повість

I
Я всіх знав отих, про котрих буду писати, старших і молодших, жінок і мужчин; ба
одна часть їх мешкала навіть в домі моїх родичів, в горах, у невеликім місті.
К., саме в роках, як вступив я в державну службу практикуючи і жив враз з
родичами. З того часу, а мав я тоді 25 років, — походили якраз ті знайомства,
про котрі хочу писати. Не тому, щоб з моїх записок вийшов якийсь закінчений
роман або новомодна повість, а так, — щоб вдоволити самого себе.
Я чую хвилинами свою душевну самоту, мов щось живе. Чую, як вона лізе на мене,
вимагає, випрохує щось від мене, а далі бере верх наді мною. Іноді переловлюю
себе на тім, що вона посунула свій вплив на мене так далеко, що відбирає мені
право мови, — і через те став я поза моїм урядом[1] маломовним, а товариші й
колеги зробили з мене чудака!

* * *

Я не жонатий. Живу один лиш з матір'ю своєю. Становисько в мене гарне, є і
маєток; але проте я не женився. Замолоду не було як, а тепер... ет!.. що значить
«тепер»? Однак це поки що не належить до моїх записок. Я про інших хочу писати,
цілком спокійно... цілком так, як буде мені приказувати настрій. І я цікавий, що
з того вийде, до чого може допровадити чоловіка самота. Буду прясти свою білу
вовну, доки схочу сам. Щоденник з молодих літ у мене є (в мені ж бо, як
запевняли мене вже замолоду, літератська жилка (по кім?!); отже, я зібрав оцей
матеріал, себто щоденник, нотатки, листи і т. ін., і буду писати. Вриваючи тут і
там, може часом і з паузами цілих років, але що постановив... доведу до кінця. А
який кінець моєї життєвої повісті буде, я ще сам не знаю, бо не я, а життя
зложить його...

* * *

У мене урядження старосвітське, бо ще від родичів, але воно відповідне до мене і
стоїть в гармонії й рівновазі з моєю особою, з котрої дише, може, дещо також вже
старосвітством. Але мені «старосвітство» подобається. Воно має в собі щось
успокоююче, щось поетичне, добре. Нагадує лагідне обличчя матерів, журливість і
старанність батьків, якоюсь поезією перетканий світ і щось — безжурне. Так
відчуваю бодай я старосвітськість.
У мене й музика в хаті старосвітська. А знаєте яка? Не голосна, як, може, ви
собі те уявляєте, а спокійна, така, що мов шовком розпливається по душі — і
губиться мріями.
Я сказав — я не жонатий. Становисько в мене гарне, але проте я не женився. Жінки
не мають розуміння супокою, розуміють інакше супокій, як ми, мужчини, — особливо
ті, модерністичним духом перейняті. Навіть згадка про них вже баламутить мене в
гадках. Вже стає, напр., перед душею... вона, хоч ніби без претензій. Але ось...
вже бачу її молоді очі (вони вже з уроди такі в неї) і її білі руки, бачу, як
гарно укладається її сукня коло її постаті... як вона її збирає... а часом, як в
суперечці зі мною — уступає мені. Не словом — лиш мовчанням і поглядом, і те
мене денервує... зворушує, її консеквенція нечувана, до того вона «гербова».
Чи я старий? (Тридцять п'ять). Чорт знає. Про мене кажуть товариші, що я ще
цікавий мужчина... що не одна сімнадцятилітня...
Ні. Не буду більш нині писати. Накрутив собі свій великий старосвітський стінний
годинник, що мені ще по дідові владиці остався, і слухаю його ніжну музику, що
настроює мрійно й відволікає від усього голосного, болючого, негармонійного, а
думками лину туди, де було гарно, де не шарпало душу обов'язками всякого роду, а
було повно молодечої поезії і віри там...

* * *

Дарма! — те, що звемо «будучністю», вилізає, виростає проти моєї волі з моєї
минувшості... укладається приманчивими формами в будуче і глузує з мене... ет!

* * *

Моє становисько вимагає стільки праці й енергії, спожирає стільки з мого єства,
моїх ліпших нервів і почувань, з мойого мозку, тупить тонкість, — що те, про що
хочеться мені писати, має бути для мене ліком, має бути, як захована
дорогоцінність, що має мене успокоювати і гарне минуле, себто мою молодість,
пригадувати. Хотів би я, щоб воно вийшло просте, рівне, правдиве, викінчене, як
різьбярська праця, а не як композиція неспокійних нервів. Попробую. Так.
Мене змучило й невдоволило ще (з винятком поодиноких хвилин) моє дотеперішнє
життя. Обдерло з усіх надій, з усіх мрій, скарбів моїх. Те, що лишилося ще в
мені, жадне лише спокою, гармонії і поезії. Чи повірив би хто мені, що я, не
такий вже молодий мужчина, тверезий в своїм заводі[2], бажаю ще поезії від
життя?
Любові? — питає якийсь внутрішній голос в мені, мов зі споду душі, але я
заперечую тому. І вона (одна й друга) обманчива. Запхалася десь за виховавчиню й
ніби втонула. Але вони не тонуть, бо дно назад їх викидає; але я вертаю назад до
любові. То — дитяча хороба, котра і в старшім віці людей навідує та доводить до
того, що чоловік набирається сам перед собою сорому. Вона гарна в розцвіті,
гарна до фази поцілуя... а там — переміняється, як весна в літо, літо в осінь,
осінь в зиму, — і кінець. Така. Але мені що? Мені добре з моїм дозрілим
супокоєм, з моїм осіннім почуванням, — і більше не кажу й не хочу нічого. Слухаю
в своїй хаті, де царює моя мати, старосвітську музику, а далі — ніщо мене не
обходить.

* * *

Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не
улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі
звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний.
Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби —
кажу «ніби» — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо
помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А
головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що
викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з
молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну
хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його
описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть,
чарують...
Та дарма.
Запах тих рож — це те саме, що хвилеве почуття щастя. Зловиш його? Здержиш?
Ніколи! Він один не дається спіймати, як те щастя, що існує лиш хвилинами — в
нервах і настрою. Та проте, щоб мене добре зрозуміти, зірвіть ті лиш в черені
цвітучі білі звичайні (запахом — гербові!) рожі й поставте їх окремо від
блискучих, пишних, окулізованих в панських садах цвітучих рож, а відтак
впивайтесь запахом всіх... а накінець лишіть собі білу звичайну... я все кажу —
гербову рожу.
Вона виростає в звичайних садах корчами, в людей, що не мають можливості ні
спроваджувати окулізованих рож, ні займатися взагалі багато плеканням цвітів, а
пильнують більше здорову ярину.
Мої «білі рожі» — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у
мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень,
вони цвітуть... Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною
силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не
мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода
залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам'яніла з якоїсь розкоші коло тих
рож, що цвіли в червні... Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом
і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
 
Наші Друзі: Новини Львова