Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 27 травня 2020 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Сузір'я Зелених Риб

Переглядів: 3714
Додано: 14.02.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Олесь Бердник

СУЗІР'Я ЗЕЛЕНИХ РИБ

Небувальщина (фантастика)
--------------------------------------

Піду до неї і скажу: «Кохана, може, не треба?»

Вона гляне на мене вологими оленячими' очима і злякано запитає: «Чого не треба? Про що ти?»

І тоді я оповім їй про те, що зі мною вчинив цей чаклунський . вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале...

Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінків, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.

А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під'їзду, піднімаюсь по сходах. Діти зі щасливим вереском з'їжджають по бильцях. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами у філателістичний альбом, розглядає його, міняє марки.

А надворі полум'яна зоряна ніч.

Я дзвоню. Як усе зручно! Натиснув кнопку — і вона почує там, у далекій кімнаті. Електрифікована печера.

Відчиняються двері, на мене війнуло французькими парфумами і тушкованою під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.
— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?

— Забули!— сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав...

— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас із тобою «Чайка» — одна. Для батьків та найголовніших гостей три ЗІМи. Для решти всіх шість «Волі». Шикарно, чого ж іще треба? Запросили усіх потрібних людей, навіть із десяток неважливих персон про всяк випадок. Випивки досить, про все інше подбала мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!

— Зажди, — затуляю я долонею ЇЇ повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов порозмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова... 4-

— Тоді зайдімо до тій кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум'янець нездоровий. Може, ти хильнув?

— Хилкнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.

— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню, там ще парити-варити до півночі. Завтра знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів із триста треба буде нагодувати...

— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?

— Ба, не присікуйся до слів. Це ж фігурально...

— Ага! Пробач, я забув, що це фігурально. Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?

— Ну, я слухаю...

— Кохана, може, не треба?

— Чого не треба? Про що ти?

Вона запитала достоту, як я гадав. І такий самий вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — рубатиму навідліг, без дипломатії...
— Може, не треба завтра Палацу одруження, весілля, гостей... Може, не треба нам усієї цієї нудоти? Га?

У неї очі кругліють, як в окуня. Вона рвучко підступає до мене, принюхується.

— Ану, дихни. Точно, випив...

— Та ні ж бо, ні! — намагаюся відхилитись. — Сприймай мене якнайсерйозніше. Сьогодні зі мною сталося неймовірне, і я хочу, щоб ти теж відчула. Послухай, кохана! Зорі обняли мене, напоїли солодким трунком, і я вже не можу -бути таким, як раніше...

— Послухай, мій любий, -— рішуче озивається наречена, — все це чудово, і ми після весілля обговоримо твій ліричний настрій. Я сама з радістю вип'ю твого зоряного трунку, але ж тепер не на часі. Май же хоч краплину глузду.

— Це не настрій, — відчайдушне запевняю я. — Я відчуваю, що Застала чарівна мить. Якщо ми не ввійдемо в неї, якщо не спіймаємо її ось - тепер, негайно, — завтра буде пізно...

— Яка мить? Що за рожевий туман?

— Небувале. Сьогодні все можливе. Я відчув потаємну глибину світу. І такими смішними й непотрібними здалися мені наші приготування до весілля... . — Ти просто не хочеш? — крижаним голосом запитує вона і, відступивши крок назад, угвинчується в мене холодним поглядом. — Ти закохався?

— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я думав, що ти збагнеш усе з півслова...

— Не муч мене, кажи по-людському...

— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось одне одному в очі. Та не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Отак, заспокойся... Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки... Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким і безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шляху в майбуття. Але до чого тут Палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання — і риба в томаті? Наше щастя — і московська ковбаса? Наші почуття — і горілка з перцем?

— Боже мій! — з жахом скрикнула начерена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само собою, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?

— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне...

— Що неймовірно?

— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так, як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богові. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так г кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, врочистості. Почуття зірвано, втоплено в бруд звичайності. «Гірко, гірко!» — і ми повинні цілуватися перед п'яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку обплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай утечемо!

— Куди? — сплеснула долонями неречена.

— У безвість. У казку.

— Мій друже, — з острахом сказала вона. — В тебе гарячка, безперечно. Так нормальні люди не роблять. Треба викликати психіатра невропатолога. Боже мій, хто б міг подумати?! — Зажди, — затято-ввсело скрикнув я. — Мені навіть приємно, що ти вважаєш мене божевільним. — Отже, все гаразд. Бо я не хочу бути нормальним. Тільки божевільна ряба могла вийти з океану на суходіл. Лише божевільна мавпа могла стати людиною. Чуєш? "А ми хочемо бути нормальними людьми перед оком безмірного космосу! Яке мізерне бажання! Ти поглянь, що діється. Щезли межі Всесвіту; зорі розлітаються у безмір, розриваючи тугі обійми гравітаційної неволі; галактики розкручуються спіралями, прагнучи вирватися з вогняного лона у примхливий необмежений політ; планети породжують мисляче життя на своїй поверхні, щоб через нього подолати тиранію тяжіння і сягнути Свободи. Чуєш? Всесвіт пране Свободи, і поха Пізнання — то епоха звільнення Розуму від приграми Природи. Навіть несвідома речовина бунтує в атомних надрах своїх, щоб вирватися на таємничий шлях імпровізації, а люди добровільно замикають самі себе в тисячі алгоритмів побутових та інших програм — звичок, мод, систем, ідей, уподобань, почуттів, переконань.

—— Ти що ж, повстаєш супроти всіх здобутків історії?— вже насмішкувато запитала наречена. — А що пропонуєш?

— Імпровізацію. Небувале, — палко сказав я. — Щоб сьогодні ти не знала, що трапиться на твоєму шляху завтра, щоб у цю мить ти не відала, який сюрприз тобі ' готує наступна мить...

— Це жахливо!

— Це прекрасно. Як у казці. Ти читала народні казки? Там герої не знають, що їх чекає. О, народ наш мудрий: він знав, що радість лише в незвичайному. І коди кінчалася казка? Коли, я тебе питаю? Коли звучали останні слова: «І одружилися вони, і народили дітей, і досягли межі своїх бажань. І я там був, мед-пиво пив». Ха-ха-ха! Здорово, іронічно завершував народ казку...

— Чого ж ти хочеш?

— Піти в небувале.

— Як?

— Ще не знаю. Ми вирішимо разом. Ти глянь — руйнуються всі уявлення про, світ. Всі обриси умовні. Людина відокремлена від Всеможливості лише рутинною звичкою, традицією, страхом втратити свою особистість. О невігласи! Вони втрачають особистість щомиті, вони навіть не мають її. Народження — смерть! Ефемерна мить. З пітьми в пітьму через рефлекс умовного існування» І це тоці, коли людина невмируща, бо вона — всеосяжна. Щоб відкрити ту свою можливість, вона повинна зробити лише одне: прокинутися! Прокинутися зі світу врограм у світ імпровізації, казки. Сама природа підказує вам небувале рішення, перед нашими очима тисячі знаків, ієрогліфів, а ми не хочемо їх прочитати. Нам розум дав у руки страшну зброю— зброю пізнання Таємниці, а ми починали тим вогнем штампувати холодильники, автомашини, унітази, парфуми, гвинтівки, балістичні снаряди, мільйони дрібниць, які захаращують землю і психіку, які формують свідомість нових поколінь за своїм образом і подобою. Ти розумєш?

— Які знаки? — втомлено запитала вона. — Що ти фантазуєш?

— Лавина знаків. Від давнини до тепер. Гусінь — звичайна, тривіальна гусінь, яка пожирає листя дерев, — перейшовши стадію лялечки, стає чарівним небесним створінням,. летючим метеликом. Ти збагнула? Від плазуючої тварі, від гидкого дракончика, який лише й знає, що жерти зелень, — до казкової барвистої істоти. Це ж чудо! То знак для людей. А ми не розуміємо. Такий шлях суджено всій природі, від примітивного проживання на поверхні планети — до космічного всебуття. Але для цього треба не боятися нового народження, кохана! Чуєш? Як гусінь самоз'їдається в лялечці, щоб стати метеликом, так і нам — людям — не треба боятися небувалого. Втратити себе, щоб віднайти в іншому вигляді, в іншому світі, з іншими, нечуваними можливостями!

— Ти що ж — пропонуєш самогубство?

— Боже мій! Як ти примітивно зрозуміла мене! Не самогубство, а розширення свого розуму в неосяжність, своїх чуттів у невимірність. Не аналізуй інтелектом, а відчуй серцем, що я мовлю тобі. Можливостей безліч, а найголовніша — в нас, у нашій волі й езстрашності. Можна лежати на дровах і замерзати від холоду. Можна жебрати, никаючи від села до села в жалюгідному ганчір'ї, несучи в торбі королівське вбрання і нечуваний скарб. Ми — такі жербаки. В сердці людини — найбільша сила Всесвіту, сила кавки. Природа діє за програмою, вона — дитя необхідності, а людина — дух вічної зміни й бунту, дитя імпровізації. Ми вже можемо міняти своє тіло, відкривати нові почуття, поглиблювати координати Всесвіту. Ми можемо стати новими деміургами, творцями. Ми можемо ввійти в Новий світ, у небувалу світлицю Краси й Любові, а боїмося порушити павутину вигаданих нами-таки «законів». Ті закони — лише відбиття рубежів, до яких ми посміли пізнати Матерію. Ми вважаємо, що Матерія як Мати Світу — зашкарубла і байдужа, обмежена і нерозумна.

Який забобон! Ми по-блюзнірському принизили власну Матір, обплювали її своїми вимірами, доктринами і жалюгідними уявленнями, А вона — Світоносна Наречена, яка вічно чекає Чистого Коханого, що дав би їй нове, натхненне життя у невимірності Свободи. Матерія народжує те, чого ми бажаємо. Ми ґвалтуємо її, і вона від того незаконного шлюбу породжує хижаків і драконів, блощиць і крокодилів, гітлерів і неронів, жандармів і шпигунів, гадюк і вбивць. Вона корчиться в муках замлетрусів і вулканічних стогонів, у руйнаціях Фаетонів — нещасних планет — і загибелі наднових зірок, у кривавому народженні нових істот — тварин чи людей — і в агонії їхньої смерті, яка не розв'язує вічного запитання: «Навіщо? Навіщо? Навіщо?»

— У мене голова йде одуром, — простогнала моя наречена. — Скажи нарешті, чого ти бажаєш?

— Тікаймо, кохана! Зважся, і ми з тобою покинемо звичне життя. Ми почнемо містерію нового буття...

— Куди ти хочеш утекти?

— Забудь ветхі слова: «куди», «навіщо», «як»! Імпровізація відкидає узвичаєне. Ми вирішимо це на льоту. Ми кинемося в безодню можливостей...

— Божевілля!

 
Наші Друзі: Новини Львова