Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Історична  ::  Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Лабіринт Мінотавра

Переглядів: 36652
Додано: 21.06.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Джерело: Лабіринт Мінотавра: Повісті. – К.: Веселка, 1990
Олесь Бердник
Лабіринт Мінотавра

Повість-легенда


Завжди терновий вінець
буде кращим, ніж царська корона,
завжди величніша путь
на Голгофу, ніж хід тріумфальний;
так з предвіка було
і так воно буде довіку,
поки житимуть люди
і поки ростимуть терни.
.....................
Крик Прометея лунає
безліч віків скрізь по світі,
він заглушає собою
потужні громи олімпійські.
Тисячі тронів упало
і людських, і божих,
але титанова круча стоїть,
наче вічна твердиня
духа того, що, немов ураган, без упину
іскорку, вхоплену з неба,
в могутній вогонь роздимає.
Леся Українка

Частина перша
ПЕРША ГРОЗА

РИТМИ КРОНОСА

Ветхі стіни Александрії заросли бур’янами. Тут так багато таємних закапелків, схованок — можна гратися досхочу. Гіпатія тягне свого товариша Ісідора далі й далі, в хащі чортополоху, в зелену імлу парких заростей, в плутанину ліан, олив та терновиків.
— Па! — ніжно кличе її Ісідор. — Далі не треба. Там можна зустріти гаддя — ще вжалить!
Дівчинка рвучко зупиняється, в її небесних очах мерехтять іскри зухвалості й сміху.
— Сі! Ти боїшся гадів? А як же подвиги, про які ти мрієш? А як же мойри?! Хіба не зіткали вони твою нитку при народженні? Чи ти маєш в запасі іншу? Хочеш обдурити суворих богинь?..
Хлопчик соромливо опускає погляд до землі, а тим часом Гіпатія ховається в гущавині і гукає здалеку:
— Агов! Знайди мене!
Ісідор старанно обнишпорює всі закутки, заглядає в німотні бійниці мурів, толочить бур’яни. Ніяк не може знайти подруги! Як вона так уміє ховатися?
Чути вдоволений, щасливий сміх. Гіпатія десь поруч, але де? Спітнілий Ісідор розчаровано зупиняється на видноті, розводить руками.
— Па! — благає він. — Я не можу розшукати тебе!
Дівчинка вискакує з бур’янів, наче з-під землі, танцює довкола товариша танець перемоги, високо підстрибуючи.
— Ага! Програв! Програв!
— Ти ніби маєш шапку Аїда, — виправдовується Ісідор. — Чом я тебе ніколи не знаходжу?
— Дивишся не в той бік, — серйозно зауважує дівчинка і, не давши йому оцінити свою відповідь, мчить далі, до міських воріт. Ісідор поспішає за нею, аж курява стелеться над покрученими стежинами.
Прокидаються від дитячого крику ліниві сторожі біля воріт, жартома сваряться на Гіпатію.
— То знову ти, пустунко! — каже один, одкашлюючись. — Ану, киш додому!
— Ми до моря! — дзвінко кричить дівчинка. — Море сумує за нами!
— Не пущу! — трясе бойовим списом бородатий воїн і витріщає великі чорні очі на Гіпатію.
Вона сміється, вихором пролітає повз вартових, тягнучи за собою Ісідора. Сторож спантеличено і турботливо гукає:
— Обережно, дурненька! Ще — не доведи, доле, — в руки розбійників потрапите!
— Не доженуть! — щасливо озивається Гіпатія, аж витанцьовуючи на бігу.
Морський вітер охоплює її гнучке засмагле тіло незримими обіймами, грається блакитним хітончиком, наче стягом. Приглушено шумить запінена хвиля, лиже чисті цнотливі піски, ніби обмиває перед Гіпатією нескінченну дорогу до далекого обрію. Скільки бігти по ній? Чи далеко?
Хвиля забуття і екстазу сповиває свідомість. Нема втоми, нема відчуття часу. За спиною незримі крила, вони тужаво й сильно вимахують, несуть у незбагненну далечінь. Земля, море, чайки у небі, теплі піски, вітер з пустелі — то лише маєво химерних образів уздовж казкової стежки.
Ісідор не відстає від подруги, але й не може наздогнати її. Вона — ніби марево, ніби хмаринка. З’являються на мокрому піску маленькі сліди летючої дівчинки. З’являються і зникають, наче золота тінь. Ах, як хочеться наздогнати її, торкнутися засмаглого плеча, глянути в затуманені від щасливого бігу очі!
— Па! Зупинись!
— Дожени! Дожени!
— Па! Я не можу! Ти невловима!
Вона сповільнює політ. І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними, і теплі піски пестливо цілують босі дитячі ноги.
— Ти не догнав мене, — з жалем каже Гіпатія.
— Ти як птах, — виправдовується Ісідор. — Я дуже хочу догнати, але ти наче лань Артеміди!
— Стань Гераклом і дожени!
— Стану, — обіцяє хлопчик, серйозно зазираючи в таємничі очі Гіпатії.
І така впевненість горить у зоряно-чорних очах Ісідора, така щирість і сила грає на худенькому прегарному личку, що дівчинка заспокоюється. Вона зриває з себе хітончик, кидає на пісок і біжить у воду. Зеленаво-прозора хвиля накриває її запіненою долонею. Хлопчик прилучається до неї, і вони щасливо гойдаються в ніжній колисці моря, мовби прадавні діти Нерея . Завмирають на грудях вод, заворожені ласкою неосяжних стихій — сонця, повітря, хвиль.
— Сі! — шепоче дівчинка. — Я хочу стати рибою. Щоб плавати в морі, в океані. Щоб гратися вічно з нереїдами, щоб слухати нескінченний шепіт моря…
— І я, — луною відгукується Ісідор. — Щоб пливти за тобою.
— А потім я хочу стати чайкою, — жвавішає Гіпатія, — щоб покинути море і полинути до сонця, як мужній Ікар…
— Те під силу тільки богам, — намагається заперечити хлопчик.
— Тоді я хочу бути богинею, — сміливо одказує дівчинка.
Ісідор з острахом дивиться на неї: чи не сміється?
Ні! Очі вже не прозорі, а синьо-темні, вуста міцно стулені, погляд у нескінченності. Хто вона, що не боїться казати такі слова? Хіба не знає, що боги чують все?..
Дівчинка отямилась від задуми, пливе до берега. Вони сідають на гарячому піску, і хлопчик починає насипати довкола себе високі мури. Він прокопує глибокі рови довкруг веж і палаців, прихорошує покрівлі та майданчики барвистими черепашками. Гіпатія з цікавістю стежить за ним, захоплено підбадьорює схвальними вигуками.
— А хто житиме у твоєму палаці? — запитує вона.
— Ти, — каже Ісідор, гостинно прогортаючи доріжку перед ворітьми. — О велика і неповторна донько Геліоса, о царице морів і володарко казкових земель, прошу ласкаво до мого небувалого царства. Воно — твоє!
— Я прийду, — серйозно киває Гіпатія. — Я одвідаю твій палац, Сі…
— Може, хоч так ми будемо разом, — радіє хлопчик, — бо тебе ж не наздогнати. А в моєму палаці ти житимеш довіку…
— Не довіку, — заперечливо хитає голівкою Гіпатія. — Мені стане сумно і в найгарнішому палаці. Я захочу на волю і знову побіжу понад берегом моря…
— А я доганятиму тебе, — сумує Ісідор, — і не зможу догнати.
Дівчинка мовчить, нічого не каже. І вони поринають в недитячу задуму, слухають одвічні ритми невтомного моря — нескінченну гру всемогутнього Кроноса.
Минають літа.
Вихор подій котиться над світом, над Африкою. Потрясає імперії, царства. Змітає людей, народжує інших. Згасає, втишується, щоб знову вибухнути походами, повстаннями, зрадами.
Лише море незмінно котить грізні чи ласкаві хвилі у невимірність. Лише вітри прагнуть у далечінь, переслідуючи незриму мету, сонце невтомно сіє живлючі зерна на груди Геї-матері та зорі мерехтять на нічному небі, наче віхи не пройденого ніким шляху.
Та ще незмінно вибігають на берег моря діти — Гіпатія й Ісідор. До них звикли вартові біля воріт, жебраки на вузьких покручених вуличках Александрії, чайки на березі. Здається, що двоє нерозлучних дітей — така ж постійна ознака світу, як ранок, як ключі лелек, що пролітають у небі з далекої півночі, як розквітання буйносадів навесні.
Та ні! Щось міняється в них.
Наливаються снагою м’язи Ісідора, над губою з’являється чорний пушок, а в голосі низькі, вольові обертони.
Очі Гіпатії, мов криниці, віддзеркалюють небо, хмари, сонце — цілий світ. Наливаються бунтівливими соками ноги, руки, і золотавий водоспад кіс огортає гордовиту голову сонячним ореолом.
І ніяк не дожене хлопець дівчини — жодного разу. Не торкнеться в польоті руки, не відчує бунтівливого пульсу крові. А бажання догнати її все гучніше стукає в серце, а хвилі солодкої знемоги все ніжніше сповивають душу. Біжать вони, а між ними — незримий бар’єр. Не зруйнувати його, не переступити!
Вже соромиться Гіпатія роздягатися перед Ісідором. Ховається за скелею, нагинці біжить у воду, а вже тоді кличе товариша. Він пливе до неї, та вже остерігається дивитися на рожеву шию, на дівочі перса, на пелюстки полум’яних губ.
Спливає день. Накидає вечір таємничий серпанок на берег, на море, на імлисті мури й вежі Александрії. Пора додому, бо напевно хвилюються давно батьки, та не поспішають хлопець і дівчина, йдучи берегом до міста.
На тлі темного неба спалахує маяк — чудо світу. Яскраво-жовті полиски падають на морську широчінь, ніби прокладають дорогу кораблям у далекі краї.
Гіпатія сідає на теплий камінь, зачаровано дивиться на сяйво маяка, милується грою вогню.
— Зірка, — шепоче вона.
— Яка зірка? — не розуміє Ісідор.
— Зірка, створена людьми, щоб указувати дорогу. Як це прегарно, Сі!
— Чарівно, Па! — згоджується хлопець, тамуючи хвилювання.
— Може, й зірки в небі — то маяки богів?
— Маяки? — вражено перепитує Ісідор.
— Атож! Для небесних кораблів. Мусять же боги мати свої океани, моря. Є у них і кораблі для пошуків нових земель та скарбів. А інакше — нецікаво жити!
— У Гесіода сказано, що зорі — то очі стоокого Аргуса, — обзивається хлопець. — А наш садівник, християнин, каже, що зорі — то світильники, поставлені богом на кришталевій, непорушній сфері…
— Чому ж вони тоді інколи падають з неба? — недовірливо запитує дівчинка. — Хто їх збиває з кришталевої сфери?
— Садівник каже, що то ознака падіння душі. Відпадає від бога душа, згасає і небесний світильник!..
— Не до серця мені такі слова, — шепоче дівчина. — Не вірю в те. Я бачу нескінченне море над нами і на ньому — вогні маяків. Там бувають бурі, гинуть кораблі, маяки… а іскри від них інколи досягають землі…
Ісідор мовчить, думає над словами Па.
— Хотіла б я стати маяком, — знов озивається Гіпатія.
— Яким маяком? — дивується хлопець. — Кам’яним? Отаким, як оцей?
— Та ні… Як ти не збагнеш… Таким, як Платон, як Сократ, як Есхіл… Щоб довіку сяяти людям, щоб не блукали вони серед ночі…
— Ти така, — згоджується хлопець. — Ти сильна… А я…
— А ти,— з надією відгукується дівчина.
— А я… вічно охоронятиму твій вогонь… Щоб він не погас… Щоб кораблі, вертаючись з далекого плавання, бачили на обрії земну зірку…
Гіпатія, вдячно усміхнувшись, торкається ніжними пальцями руки Ісідора, і він злякано відсторонюється.
— Пора додому…
— Пора, — з жалем повторює вона і встає з каменя.
Котиться колесо часу. І невблаганно наступає тривожна мить торжества найдревнішого бога — Ероса. Дзвенить лукавий нечутний сміх, миготить у просторі золотиста стріла! Не сховаєшся від неї, не захистишся…
Стає могутнім воїном Ісідор: мужня постать, суворе обличчя з ніжними чорними очима, буйні темні брови, що зрослися на переніссі. Вже вирушає він з когортою батька в похід супроти пустельних розбійників, що терзають провінції Александрії. І тоді втрачає спокій шістнадцятилітня Гіпатія, не може сидіти вдома, не може грати на арфі або читати пергаменти про славетні подвиги аргонавтів.
Та ось повертається він — запилений, змужнілий, з смутком і трохи жорстким відблиском в очах, і радіє дівчина, сміється щасливо і тамує ніжність у невичерпній глибині блакитного погляду.
Бачать теє старші. Всі бачать. І батько Ісідора — славетний стратег Сократес, і батько Гіпатії — відомий всій імперії математик Теон. Переглядаються, мовчать. Та й що говорити? Хіба й так не ясно, що орлиця належить орлу, що риба прагне до прозорої глибини, що квітка вмирає без сонця й дощу.
Незвичайними здібностями обдарували боги дітей Теона і Сократеса. Вже вони сперечаються з батьками. Вже вони мандрують думками поза міфічні межі, змуровані древніми мудрецями. Вже хитаються під ударами їхнього розуму догматичні стіни християнства і твердині олімпійців. І вирішує Теон послати Гіпатію до Афін. Хай вип’є з першоджерела мудрості, хай відчує подих легендарного Орфея, хай прислухається до божественної кіфари Аполлона. Бо сунеться звідусюд навала неуків-християн, диких, жорстоких фанатиків, і згасають вогні еллінських мудреців серед темної бурі, зародженої в палестинській пустелі. Треба запалювати нові вогнища, які перевершать силою й потужністю чадні багаття нової віри.
Сократес згоджується — хай Ісідор їде разом з дівчиною. Александрії потрібні освічені воїни, а Гіпатії буде надійний захист у далеких Афінах…
Не чують закохані тих міркувань. їм байдуже — де бути, що діяти. Аби разом. Аби чути подих одне одного, аби бачити мінливе сяйво єдиних очей.
Гіпатія торкає пальцями струни арфи: ніби Еол, граючись, пробігає в просторі і несе чаруючі звуки з будинку Теона до дрімотного моря. Дівчина заплющує очі, прислухається до чутливої мелодії, імпровізує слова таємничої пісні, яка народжується в глибині її серця, мов гук вічно незримої, вічно коханої матері-Геї.
 
Наші Друзі: Новини Львова