Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 27 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Публіцистика

Будеш, батьку, панувати...

Переглядів: 6695
Додано: 26.05.2012 Додав: aydarov  текстів: 45
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
«Будеш, батьку, панувати...»


Іван Петрович Котляревський народився 9 вересня 1769 року в Полтаві. Батько його був канцеляристом у Полтавському магістраті,— з посади підканцеляриста 1790 року І. Котляревський, після закінчення Полтавської семінарії, почав теж свою кар’єру. Вже через рік він став канцеляристом, але чиновницька служба не придалась йому і він пішов навчати поміщицьких дітей, маючи до того і більшу схильність, ніж до чиновницької праці, й відповідний обсяг знань: достатньо сказати, що у семінарії вивчав арифметику, латинську, грецьку, французьку, німецьку, російську мови, піїтику, риторику, античну та російську поезії, богослов’я, філософію.
Не вивчав тільки української — бо ще з часів московського царя «тішайшего» Олексія Михайловича вона була під гонінням, заборонами й офіційним, хоч і здебільшого таємним, неафішованим, винищенням.
І. Котляревський рано відчув потяг до художнього слова, зокрема поетичного, відзначався жвавим, небайдужим до всього оточуючого темпераментом, ще в семінарії заявив себе дотепником і гострословом, добирачем їдких рим до отримуваного там знання та життєвого досвіду. «Римачем» прозивали його співучні,— і в тому було чимало зачудування перед блискучими і несподіваними ходами думки юного піїти.
Він не звабився можливими для нього лаврами майбутнього російського письменника, а скільки вихідців з України намагалися здобути їх, та так і не вийшли в першорядні, хіба єдиному М. Гоголю це стало по силі,— та то був інший уже, пізніший суспільно-політичний клімат, українське слово переходило для імперських владних кіл чи не в розряд етнографічності, а у випадку з Гоголем його «російськомовні» варіанти українсько-ментальнісного світовідчуття ще й були підтримані Пушкіним, тож і розкрилилися, дали не-перевершений зразок самовтілення українського духу в чужослівній художній творчості, показали незглибимість цього духу, його світовий потенціал.
З Котляревським сталося інак. Він не міг просити, приміром, рідних збирати йому та слати в Петербург описи народних звичаїв, приказки, пісні тощо, бо взагалі Петербургові прийшовся «не ко двору». 1808 року в чині капітана драгунського полку, відзначений високими імператорськими нагородами за відвагу у російсько-турецькій війні, І. Котляревський даремно шукав собі служби в столицях — ані в Петербурзі, ані в Москві йому ніхто з можновладців, контрольованих Таємною Експедицією («охранкою», як її спроста називатимуть згодом у широких суспільних колах), так і не вибачив «Енеїди», писаної українською мовою, з підозрілими козацько-непримирливими інтонаціями, підтекстами і надтекстами. Хоч і втямити всю їхню глибінь чиновництву, вихованому на самозакоханій культурі титульної нації імперії, було не до шмиги. Розуміли, переважно нутром, що це щось «небажане», «коромольне», не варте поширення і підтримки,— тож і не йняли віри воїнським доблестям І. Котляревського, виявленим в обороні інтересів Російської держави; довелося йому повертатися до рідної Полтави. І з ще більшим жаром заходитися коло своєї «Енеїди», яка на той час уже була видана й перевидана, причому без дозволу автора, не в його редакції. Вже наступного року І. Котляревський видає книжку з промовистою назвою: «Вергиліева Энеида, на малороссийский языкъ преложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий. Часть первая».
Звісно, це була відповідь українського письменника тим обставинам, в які його заганяла існуюча дійсність. А ця дійсність ще в роки його вчителювання не давала вдихнути свіжого народного українського слова, тому письменник, за спогадом очевидця, на підступах до своєї «Енеїди», в 1791—1794 роках, та й пізніше, часто бував «на зібраннях та іграх народних і сам, переодягнений, брав участь у них, дуже уважно вслухався в народну розмову, записував пісні й слова, вивчав мову, характер, звичаї, вірування, перекази українців, наче готуючи себе до майбутньої праці...»
З 1796 року І. Котляревський, покинувши вчителювання та маючи вже два роки за плечима роботи над «Енеїдою» (назагал уся ця робота тривала з 1794 до 1821 року), а водночас відчувши, вочевидь, і брак суто цивільного досвіду для втілення своїх літературних задумів, вступає на військову службу. Вже більше двох десятків літ як розігнано Катериною II Запорозьку Січ, рештки вольностей в України забрано, простолюд покріпачено, та живе в народі спогад про тисячі січовиків, «показово» страчених росіянами, і про десятки тисяч — розсіяних з того часу по світах. Зокрема, їх багато опинилося за Дунаєм, перейшовши під правицю турецького султана. І перші частини поеми І. Котляревського, яка чималий час ходила у списках як в Україні, так і в Росії, а потім її видав, нарешті, меценат М. Парпура (1798), роблячи і велику справу для українства і мимоволі підставляючи під удар царату І. Котляревського,— ці частини були відомі навіть там, за Дунаєм, свідомим українцям, козакам. Двоє з них, за спогадом самого автора, перевозячи його 1807 року човном через Дунай, почули прізвище — Котляревський — і запитали, чи «не той він, хто сотворив «Енеїду»». Коли ж почули ствердну відповідь, почали називати його, за козацьким звичаєм, батьком та запрошувати до свого коша за старшого.
Такою вже на той час була слава Івана Котляревського, слава його українського, козацького слова,— і чи могла імперська влада заохочувати цю славу? Відставному капітанові І. Котляревському в столицях було заледве не вголос звелено відправлятися в негласну опалу, в свою провінційну Полтаву.
Робота його над наступними трьома частинами поеми стає обачнішою, але не «поміркованішою»,— поема переводиться на рівні більш «естетизованого» бурлеску, а разом з тим і в ще завуальованіші, але для проникливого українського погляду відкриті підтексти, алюзії, недомовленості. Асоціації вже перших рядків поеми, а саме:

Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятійший од всіх бурлак.
Но греки, як спаливши Трою,
Зробили з неї скирту гною,
Він, взявши торбу, тягу дав;
Забравши деяких троянців,
Осмалених, як гиря, ланців,
П’ятами з Трої накивав,—

ці асоціації увіч сягали руйнації Січі, подальшої долі не тільки козацтва, а й України — зачаєної в споневоленні, але певної своєї будучини, того, що Еней, збірний образ її гетьманства, покладе життя на побудову «нового Риму», і хай не він, та його онуки все одно матимуть свою непорабовану державу, відкинуться з-під зверхності зайд і «забудуть всіх сих бід своїх». Саме так віщує пророчиця Сивіла:

... тебе там будуть знати,
Твоє імення шанувати.

Все це могло прочитуватися навіть дерев’яноголовими столоначальниками російської цензури, та вони, звісно, зважали й на європейські просвітницькі та революційні повіви, тож тільки мали на оці українського літературного бунтівника і до часу не чіпали, він же, аби приспати їхню пильність, умудрений життям і новими знаннями світу та місця України в ньому, опісля своєї військової кар’єри розпочинає четверту частину свого твору з дивовижних барокових мовних грашок, чи не шкільної і спудейської тарабарщини — втім, з першого ж рядка промовистої, такої, що ув’язується з долею-побитом самого автора:

Борщів як три не поденькуєш,
На моторошні засердчить,
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закеньдюшить.

На той час письменник займається в Полтаві широкою діяльністю: організовує театр, виконує в ньому ролі, опікується будинком виховання дітей збіднілих дворян — саме ця, остання робота і дає йому 300 карбованців асигнаціями на рік. Вельми скромний заробіток, та й те: виховувати дітей збіднілих, а не багатих дворян — на високу платню не розраховувати. Тим більше, що збіднілими в колонізовуваній Україні ставали саме українськи свідомі шляхетні верстви; той, хто не перекидався на «великороса» в думках і манерах, в мові і вчинках, хто не служив усім серцем цареві та його «вірі»,— звісно, не розкошував, уподібнювався ледь не Енеєвим ланцям. Втім, на таких-бо і трималися всі надії українські, а ще — на простому народові, типовим представником якого виступить невдовзі у І. Котляревського Наталка Полтавка — в п’єсі з однойменною назвою...
Автор «Енеїди» добре розуміє, що то за прибуткове для когось діло — маріонеткуватися в руках влади, особливо чужорідної, нетубільської:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,
То радощі заденежать.

В’їдливі, як сіль, і вічні, як непевне людське життя, слова. І з яким гумором, непереборною українською характерністю та дошкульністю сказані! Може й ховається автор за своєю тарабарщиною, та його козацьке, родове єство лізе на рожен, показує себе і тут, у продовженні «Енеїди». Щоправда, він у своїй розповіді стає літературно витонченішим: поема набуває рис просторішої епічності, в ній з’являються відверто героїчні І патріотичні теми та мотиви (образи Низа й Евріала, зокрема), її подекуди просякає щемкий ліричний струмінь, виразніший акцент робиться на етнографічних деталях,— ще неблизько у часі до пушкінського «Євгенія Онєгіна», який назвуть «енциклопедією російського життя», а енциклопедія життя українського в «Енеїді» І. Котляревським уже подана. Ось вимовисті місця,— таке враження, що О. Пушкін спершу читав їх, а потім уже на свій манір («Обряд известный угощенья Несут на блюдечках варенье...» і т. д., пам’ятаєте?) мережив сторінки описом російського домогосподарчого та гастрономічного побуту:

І зараз попросив до столу
Латин Енеєвих бояр,
Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кав’яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібка баба-шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани.

«Обукраїнювання», «окозачування», як бачимо, в І. Котляревського набуває навіть царство Латина; і ця природна, нічим не силувана спрямованість до Європи (як сьогодні сказали б) стає відображенням однієї з найтиповіших рис українського духовного генотипу.
Навіть Турн, протистоянню з яким і перемозі над яким, власне, і присвячені завершуючі частини «Енеїди», уособлюючи (за доказами деяких дослідників, в першу чергу — Валерія Шевчука) російського царя-зверхника, поневолювача України, звертається до своїх воїнів то з-російська: «Реб’ятушки!», то «Дружненько, козаки» — цілком українським робом. Звісно, під ту пору, коли писалася поема, були вже й російські козаки, але оповідь автора має проекції не тільки на поточно-історичний, сучасний йому період, а й на метафізичну, позачасову, одвічну характерологію — і в ній російське й українське, маючи спільні корені, мимоволі мовби сплітаються, що й відбиває по-своєму, в складному символіко-метафоричному ключі поема.
Втім, зловороже виходить на перший план і в метафізичному, і в історичному українському та російському житті, особливо гостро, вочевидь, це відчувалося наприкінці XVIII — на початку XIX століття, коли ностальгійна пам’ять про звитягу війська Богдана Хмельницького, про Козацьку Республіку, якої не визнала Європа, чим і допомогла її знищити, пам’ять про Січ була ще не тільки надбанням переказів, літописів, легенд,— про все це могли розповісти й очевидці, особливо з простого люду, в який так любив «ходити» І. Котляревський, аби вдихнути кревного слова, не спотвореного тією мірою, якою воно було вже спотворене в дворянській українській верстві. Хіба не прозорими навіть для цієї верстви були палкі, сповнені нездолимої ненависті слова Енея про Турна, коли Еней просить Евандра про військову поміч троянцям у їх нерівній боротьбі з рутульцями:

Мені найбільше доїдає
Рутульський Турн, собачий син;
І лиш гляди, то і влучає,
Щоб згамкати мене, як блин.
Так лучче в сажівці втоплюся
Ілучче очкуром вдавлюся,
Ніж: Турнові я покорюсь.
Фортуна не в його кишені;
Турн побува у мене в жмені;
Дай поміч! — я з ним потягнусь.

Символічним є і те, що Евандр — то цар не який-небудь, а аркадський, Аркадія ж із часів античності є міфологічним уявленням про країну цілковитого щастя, де вдовольняються всі людські потреби, де панують мир та благоденство.
Одначе Евандрові і його «розмореному щастям» народові (строго кажучи, це трохи інші, не автохтонні аркадці, а закинуті долею з Греції у землю латинську... і то хіба не перегук з постанням Нового світу в пізнішій історії?) не чужим є і войовничий дух, особливо коли йдеться про захист несправедливо кривджених, про оборону правого діла. Тож Евандр не шкодує послати з Енеєм проти Турна навіть свого сина Палланта на чолі із загоном аркадців, так благословляючи їх у своєму напутті:

А ви, аркадці,— ви не труси,
Давайте всім і в ніс, і в уси,
Паллант мій ваш єсть атаман.
За його бийтесь, умирайте,
Енеєвих врагів карайте,
Еней мій сват — а ваш гетьман.

Щоб збудувати «новий Рим», як бачимо, Енеєві доводиться воювати зі своїми запеклими ворогами, а водночас і шукати підтримки у великому світі, без чого здобутися на перемогу неможливо. Зевс (Юпітер), вищий бог олімпійський, поки що вболіває лише за свій, «ним сотворенний» (сказати б, «богообраний») народ — латинян, а решті своїх богів-підданців наказує не мішатися в герць троянців і рутульців:

Божусь моєю бородою
І Гебиною пеленою,
Що тих богів лишу чинів,
Які тепер в війну вплетуться;
Нехай Еней і Турн скубуться,
А ви глядіть своїх чубів.

Та зрештою, й Зевс усвідомлює, що Еней — все-таки син земного царя Анхіза й богині Афродіти, отож не може бути вбитий, хоч би й напосівся на нього сам «Турн, царьок нешпетний», вождь італійського, себто латинського і себто теж «богообраного», племені...
Паралелей для сьогоденного, актуального прочитання «Енеїда» Івана Котляревського дає безліч, та, гадаємо, немало їх бачилося і в усі відмірки історичного часу, який вона прожила, а це ж — понад двісті літ.
Саме коренева українська проблематика, виражена справді по-українському — безоглядно й розкуто, з розмахом, який відбив у спектрі художніх засобів автора найтиповіше в характері та світобаченні українського народу, зробила «Енеїду» наріжним каменем нової української літератури, а заодно і твором, інтерпретаційне та широко-філологічне осмислення якого мало завжди тенденцію до потужного й невичерпного нарощення. Такою є пророча сила цієї поеми, захована в шати травестії та бурлеску — мовби низьких різновидів літературної творчості; що, до речі, й зводило декого при її аналізі до поблажливо-зверхнього ставлення, як це помітно серед реакційних російських критиків та письменників, або й до виснування цілого літературного явища «котляревщини», «бурлацького юродства», кваліфікованого так у певний період свого художньо-критичного розвитку Пантелеймоном Кулішем.
Втім, самого П. Куліша згодом звинувачуватимуть у нав’язуванні українській літературі, українському світобаченню «філософії хутора», справедливо вважаючи, що солодкаво-естетизована «хуторянщина» веде до виродження правдивого, волелюбного народного духу, накидає зручні для маніпулювання ним з боку різних поневолювачів «ментальнісні» кліше та стереотипи, що невідворотно перетворюються на пастки, гальмують зміцнення і самовияв нації в динамічному історико-культурному світовому процесі.
Наслідком колонізації та підневільництва, бодай чи не з монголо-татарської навали, стало закріплення в уявленнях про «типового українця» його сентиментальності, м’якості, піддатливості у несприятливих обставинах, його тяжіння до ілюзійно-гедоністичного збування життя на ґрунті, який дає для того мало реальних підстав, замість боротьби за кращу долю, свою державність і незалежність, побудову «нового Риму».
«Енеїда» І. Котляревського була і залишатиметься під подібними поглядами тим динамітом, який геть у друзки розбиває їх. Тому життя їй судилося предовге, вічне. Бо травестій такої сили мало хто витворював, вони поставали переважно літературною грою, а частково і демонстрацією, відтак, зниженості духу тих етносів і націй, які представляли. І справа тут була не тільки в стратегічній метафорі відродження вітчизни в творі І. Котляревського, а й у тому, що здобутися на той рівень, якого сягнув український поет, більшості інших перелицювальників Вергілієвого твору, вплутаним у тенета поточної естетичності, салонного вишколу свого слова, було і важко, і важче. Бо у них промовляв не народ їхніми устами. В «Енеїді» ж, твореній І. Котляревським, саме народ заявляв про свою силу і незнищимість, автор був провідником цього духу, чутливим, кревно-спорідненим йому, таким, що все в бутті своєї нації, в її історії, в її трансцендентних можливостях передає на найтонших і водночас на найвеличніших словесних, художніх регістрах. П. Куліш, після років борсання у цензурно-прохідному естетизмі, змушений був визнати, що І. Котляревський корився єдино «велінню народного духа; був тілько знаряддям українського світогляду».
Гімн українству, в «Енеїді» І. Котляревського виспіваний, став, таким чином, і тут переможним і всепідкорюючим. Письменника — кимось прямо, кимось опосередковано — вже за життя визнано зачинателем дійсно нової, над усі перепони вознесеної, життєперспективної української літератури. А якщо літератури (втім, це взаємооборотний процес) — то і непоборної, вічно високої української людності, що має непересічне призначення: про це казано не тільки «Енеїдою» І. Котляревського,— літературний, історіософський, містико-теологічний міф про історичні, духовно-культурні потенції України творився здавен, починаючи, либонь, із «Велесової книги», й до наших днів.
І нарешті, «Енеїда» — це бучний бенкет живого і живлющого, барвистого, сонценасотаного, багатовідтінкового українського слова, перейнятого променистим оптимізмом, здоровим народним, козацьким світосприйняттям, неповторною етно-національною та емоційно-психологічною прикметністю. Просто дивовижею видається: на тлі загального поросійщення звідки таке мовне багатство раптом береться у автора? Відповідь одна: з глибин його творчого генія, з усіх обширів українського народного життя, з фольклорних джерел, та й тієї писемності, що, нищувана-перенищувана, здобувалася щораз на силі, аби не втрачати себе, й відчайдушними ривками, стрімко йшла шляхом власного саморозвитку й самоствердження.
Втім, які загороди, які скелі стоять на її шляху, чим для українського автора може обернутися слідування власній душі, власному духові, власній національній приналежності, І. Котляревському було не тільки добре зрозуміло, але й заявлювано — відкрито або натяками — тодішньою владою. Недаремно грандіозний розмах його поеми на шостій частині ніби уривається, закінчуючись трьома сухими моралізаторськими рядками, стосовними Турна та тих, хто за ним у смисловому контексті цього образу стоїть:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

Разом з тим така розв’язка травестії подієво збігається з Вергілієвим оригіналом, і нею поет подавав сигнал владоможцям з імперських столиць та місцевим «блюстителям порядку і правів», що він нічого, мовляв, не має на увазі під- і надтекстового, просто йшов руслом, яке проклав йому Вергілій, і от створив поему, що на політичні, суспільно-історичні, національно-незалежнісні обставини не обіперта.
Цього мало. 1819 року у Полтавському театрі відбувається вистава «Наталки Полтавки» — п’єси І. Котляревського, яку він, за переконанням багатьох дослідників, «писав уже зі свідомою настановою» (В. Шубравський). І ця настанова полягала не просто у відмові від бурлеску, а в стишеності загалом інвектив проти того становища, в якому була вже більше як півтора століття Україна, в намаганні заплутати геть цензуру і дати бодай просто українському слову, без самостійницьких потуг і звитяг, жити і мати надію на життя.
Саме тому, очевидно, так мало справжніх, «доруїнних» українських типів у цій п’єсі — за великим рахунком лише головна героїня Наталка. Об’єктивно твір показує, що все в доокільній дійсності України переінакшено на російський лад, як у мові й характері Тетерваковського-Возного, або на малоросійський, «малоукраїнський», тобто теж упосліджений, несамодостатній, як в образі Виборного, та й образах Терпилихи, Петра... Однак усі вони спрагли душею на добро і справедливість. І коли виникає можливість торжества справжніх людських чеснот, щиро і радо виявляють ці чесноти.
Недаремно навіть проноза-юриста, яким на початку виписано Возного, бюрократизованого, самовпевненого, переростає в кінці п’єси в образ трагікомічний, бо в ньому теж відбувається боротьба, зіткнення уявлень про кривду і правду, силування і добру волю, ницість і шляхетність (а цю шляхетність виявляють перед ним і Петро, і Наталка, готові на самопожертву) і перемагає притаманна українцеві «філософія серця» — Возний відмовляється від руки Наталки на користь Петра і постає серед інших персонажів не втраченим сином Полтави, Полтавщини, загалом України, хоч і значився досі серед синів її «блудних», запропалих у звабах і владних повноваженнях, які вислужив у чужинського патрона, імперської влади.
Мотив патріотизму, починаючи з перших слів п’єси, а це пісня «Віють вітри, віють буйні...», яка згодом стала народною, мотив підневільності і спротиву підневільному станові пронизує п’єсу «Наталка Полтавка» наскрізне, є її основним змістом. Бо тут, як і в «Енеїді», діють живі українські характери, прочитується не тільки їхня особиста, побутова невлаштованість, а й те, що їм відібрано головне — вільну Вітчизну, неокайданену душу, ясну правду і непотьмарену любов:

Віють вітри, віють буйні, аж дерева гнуться;
О, як моє болить серце, а сльози не ллються.

Виплакано вже сльози, доля — невідворотний і безжальний фатум — руйнує добробут сім’ї Терпила, зводить його в домовину, а дружину та дочку з благополуччя і заможності, які вони знали у рідній Полтаві, закидає в село на Ворсклі, нурить у нестатки і відчай. Такий відчай, що Терпилиха ладна за рахунок вигідного віддання Наталки заміж хоч якось та виправити їхнє нестерпне становище.
А чи стерпніше воно у Петра, якого прогнано Терпилом у світи? Він, Петро, найманець цієї родини, що покохав Наталку, а та — його, йде на заробітки, аби зажити хоч якого статку і повернутись до своєї обраниці не з порожніми руками. Через чотири роки випадком він з’являється в селі, де живуть Наталка з матір’ю, і застає їх у приготуванні до шлюбу із Возним. Що може він протиставити багатству «юристи завзятого», він, хто підтверджує всім своїм життям і таланом, що «від трудів праведних не наживеш палат камінних». Але й те, що має, ладен Петро віддати Наталці, щоб та не почувалася повік нерівнею Возному. В Петрові бачимо і природну, внутрішню гідність, і набуту в безпросвітному підданстві покірливість: удари долі він дедалі більше сприймає з позиції своєї пониженості, меншовартісності. Такої «безкоромольності» набував на початку XIX століття українець, походженням козак,— недарма про місце свого народження Петро говорить самодошкульно страшно й метафорично прозоро: «О, запевне не забув, бо і вовсі не знаю». Хіба не про Україну тут ідеться? «Та що ж ти за чоловік?» — запитує вражений Микола. «Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву»,— відповідь уже стриманіша, без бунтівливих спогадів про своє родове «Я», споневолене і тепер підтяте до рівня слухняного прийняття чи не будь-чого в довколишній реальності...
Якби не характер Наталки, якби не Микола, котрому все нудить у цьому селі і котрий скоро має піти у вільні кубанські степи, до решток українського козацтва, ба навіть якби не Возний із тим, що в ньому стрепенулося не запозиченого, а рідного,— так би і змирився одвічний наймит Петро з тим, що не мати йому коханої за дружину. Та полтавці («От такові-то наші полтавці! Коли діло піде, щоб добро зробити, то один перед одним хватаються»,— каже Микола) боронять Петра від лиха, від того, щоб він і себе занапастив, і Наталку, і те, що має вийти з їхнього майбутнього одруження,— а становлення Петра як людини, господаря тут є зовсім не останньою категорією, у розв’язці п’єси прозирає перспектива життєутвердження самої нації, яка мусить не ганьбити себе за будь-яких умов і вірити в ліпше:

Час нам сльози осушити;
Доки лиха нам страшиться,
Не до смерті ж в горі жити,—

буремний, невтримний внутрішній чин душі І. Котляревського палко, по-національному одверто заявляє себе і в цій пісні, що завершує п’єсу; фінал у ній виглядає цілком органічним, таким, що випливає із характеру, із духовно-практичних самонастанов полтавців, узагальненіше знову ж таки — українців, із їхньої історичної й особистісної певності у власних можливостях.
 
Наші Друзі: Новини Львова