Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 19 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Пригоди в Галактиці Квітів

Переглядів: 12129
Додано: 19.09.2006 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Spacer Джерело: Автор
Олексій Спейсер Кацай

Пригоди в Галактиці Квітів
Казковий віршовик-бойовик
ГЛАВА ПЕРША,
про хлопчика Андрійка, зниклу повітку і про те, як Прибулько вдало
"приносився".

Колись у давню давнину
(мабуть, два місяці тому)
в селі, в Великомалюках,
де вітер нишпорить в садках,
а потім разом з духом яблук
на паперовий дме кораблик,
що по ставку, край пасовиська,
пливе кудись, жило хлопчисько.
Андрійком звалося воно...
Вночі Андрійко у вікно
любив дивитися на зорі
й чекати, що ось-ось надворі
іншопланетний зореліт
здійснить посадку і з-за віт
розлогої, в півнеба, вишні
істоти вийдуть дивовижні.
А він - найпершим із землян! -
зустріне іншопланетян
і привітає їх нівроку,
і кожного поцьомка в щоку,
і почастує чаєм з трав...
Аж тут Андрійко засинав...
А вранці - треба ж знов проспати! -
сліди приземлення шукати
він вистрибом шугав на луг.
Багацько тих слідів до рук
йому втрапляло й за годину:
гайки з небесної машини
(хоча на тракторні ледь схожі,
але... не мав різьби з них кожен!),
бовти, але якісь трикутні,
скельцята дивно-каламутні
та інші знахідки технічні.
Але, що є вони космічні
не міг Андрійко довести.
Й глумивсь сусідський хлопець: "Ти,
залізонавте-бовт-під-носом!"
І ще дражнився "сміттєвозом".
Вони збивались врукопаш,
лиш курява здіймалась аж.
Та вищим був сусід, сильнішим,
і часто наш Андрійко нишком
заходив ввечері до хати,
аби синці в пітьмі сховати.
А потім, дивлячись на небо,
все думав, що зростати треба:
адже виходить - Боже ж мій! -
якщо великий, то - правий!..
До речі, ті думки снували
не лиш в Андрійка, бо втрапляли
вони й до інших ще мозків
окрай Великомалюків.
Але, про все це трошки згодом...
А того ранку за городом
надибав щось Андрій важке
й засапавшись, він диво те
тягнув до ветхої повітки,
зламавши по дорозі квітки
і роздушивши стебла трав,
бо в тій повітці влаштував
"РАБОЛАТОРІЮ ДОСЛІДЖЕНЬ",
як свідчив надпис, що із тиждень
Андрій на дошці малював.
Вже шлях його скінчитись мав,
але чомусь все не скінчався.
Андрійко випростався. Знявся
з навколішок і залізяччя
покинув... Озирнувсь... Неначе
усе довкіл було як завше:
і сонях тітоньки Палашки,
і буйнотрав'я край ставка,
і сам ставок, де він гачка
згубив із карасищем разом,
і гойдалка на гілці в'язу,
і гай далекий, і село,
але... Повітки не було!
Отой, що майже - інститут!
Ні там її нема, ні тут.
Андрійко, коло обійшовши,
але і тріски не знайшовши,
ні порошинки, ані сліду,
укляк, неначе вмерз у кригу
і розкорячив ноги босі,
і вже поколупатись в носі
він вирішив, бо всім відомо:
зручніш так мислити і вдома,
й на вулиці, хоч, достеменно,
то є сумнівна гігієна.
Але не встиг Андрійко руку
здійняти, як із дивним звуком -
неначе в шпарці вітер свище! -
як гецне, хрясне, уперище
його по носу щось, у пипку,
аж він в балабух кінський, хитко
гойднувшися, угруз не в лад
цікавим місцем трусенят.
А ЩОСЬ на носі вже пищало:
"Ура-а-а! Я приземлився вдало!"
І все було воно таке
жовтеньке, тепле і м'яке.
А пахло!.. Боже ж мій, як пахло!
Що, навіть, не нюхач за фахом
в тих пахощах міг розрізнити
полин, троянди, горицвіти,
конвалії і звіробій...
Лиш з тим не згоджувавсь Андрій,
що хтось тут приземлився вдало:
позаду ж бо хлопчисько мало
дух зовсім іншої природи.
Він, ледь затамувавши подих,
здійняв сідало обережно,
немов зібравсь плигати з вежі,
й на ніс, до болю аж, скосився.
 
Наші Друзі: Новини Львова