Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Скотомогильник

Переглядів: 9039
Додано: 09.10.2006 Додав: Spacer  текстів: 76
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Spacer Джерело: Автор
СКОТОМОГИЛЬНИК

"Предивне чудо з'явилося в Полоцьку в наслання. Вночі стояв тупіт, щось стогнало на вулиці, нишпорили біси, немов люди. Якщо хтось виходив з хати, негайно невидимо був уражений бісами виразкою і від того вмирав. Потім розпочали і вдень з'являтися на конях, а не було їх видно самих, але видно було коней копита... І було знамення в небі - точно коло посеред неба превелике".

Нестор-літописець, 1092 р.




Коли за душею немає нічого, окрім майбутнього, то, все ж таки, дуже хочеться, щоб це майбутнє було гідне прожитого тобою життя.
Життя Валерія було не те, щоб дуже вже й добре, але й не погане. Чесне, як він сам вважав. Як вважали інші, його якщо й цікавило, то вигляду він не подавав. Втім, йому, як і будь-якій іншій людині хотілося, щоб майбутнє було на декілька порядків краще за минуле.
Саме тому, коли старий друзяка Денис вийшов на нього з пропозицією, щодо покращання матеріального стану в теперішньому часі з прицілом на час завтрашній, Валера вагатися не став. Ну, хіба що зовсім трошки. І те лишень тому, що порушення більш-менш усталеного побуту завжди трохи лякає.
Але, як би там не було, за два тижні після першої розмови з Денисом вони вже сиділи в шашличні, що приліпилася до крутого повороту на Китовраси, і обговорювали подальший план дій. Благенька жовта "копійка" Дениса сумно опустила капот до вибоїни в асфальті, що формою нагадувала рідну Україну. Немов принюхувалася до неї. Вибоїна пахла багатством.
-Гей, приятелю, - гукнув Дьоня шашличнику невизначеного віку, який лінькувато розмахував над мангалом прокопченою до чорноти ганчіркою. - Не підкажеш, де у вас на пару тижнів намет поставити можна? Щоб і на березі Псла, і щоб від села недалеко було.
Шашличник на мить припинив розмірене похитування брудної руки і кинув у бік друзів швидкий, але досить чіпкий погляд чорнющих, аж якихось циганських, очей. Тільки зараз Валера звернув увагу на те, що його загоріла фізіономія мала досить-таки розбійницький вираз. Втім, цей вираз негайно зник за кривуватою посмішкою.
-Туристи, чи що? З Гременця, чи що? - почухав потилицю шашличник. І, не дочекавшись відповіді, зробив пару кроків у напрямку друзів. - Відпочити, говорю, вирішили, чи що? Справа добра. Тільки, навіщо воно в наметі маятися? - Він знов почухав потилицю. - У нас тут хутір неподалік є. Господар його помер недавно. Зараз за хатиною сестра його доглядає. Вона в Китоврасах живе. На іншому кінці села, значить. Від хутора це кілометрів вісім буде. Проте, нічого, навідується старушенция туди раз на тиждень і все - чики-чик.
-Чики-чик, чики-чик, - передражнив шашличника Денис. - До Псла-то від хутора твого чи далеко буде?
-Так метрів із двісті. Там в Псел колись річечка одна впадала. Китовранею кликали. Немає її зараз. Висохла. Екологія, значить. Одна балка й залишилася. По ній зараз і на машині проїхати можна. От біля цієї балки і хутір-то дідів знаходиться. Це за Конячою Могилою відразу.
Почувши про могилу, Валера мимовільно здригнувся, а Дьоня метнув на нього швидкий застережливий погляд.
-Сестру-то господареву як знайти? - спитав в простір.
-А просто, - прокопчена ганчірка піратським прапором замайоріла в руці шашличника, - дуже просто. В Китовраси в'їдете, у будь-кого про бабу Ксану спитаєте. Її всі знають.
-А чого це у вашого села назва така дивна?
-Еге, брате, це назва древня. Від віку. Ніхто й не знає, з чого воно так. А в шістдесятих перейменували було наше село на Нестерчуки. Був у нас такий командир комнезаму...
-Чого командир? - не зрозумів Валера.
-Комітету незаможних. Бідняків, тобто. Комуніст. Його потім ті самі комуністи у тридцятих і розстріляли. А коли опісля війни з культом особистості боротися розпочали, то й згадали про героя нашого. -Слово "герой" шашличник кинув якось презирливо. - Ага. А ще потім, коли в дев'яносто першому незалежність отримали, то й вирішила сільрада стару назву повернути.
-Та ти історик, друже, - кахикнув Лерка, засовавшися на місці від сверблячки щодо продовження їхньої поїздки, і звернувся до Дениса: - Поїхали, чи що?
-Поїхали, - озвався той.
Коли "копійка" акуратно об'їжджала географічну вибоїну на недоглянутій дорозі, Валера відірвав погляд від сильних рук Дениса, що стискали баранку. Відірвав для того щоб мигцем зиркнути в бічне дзеркало. І здригнутися. Оскільки усю поверхню дзеркала займало спотворене, погано виголене, обличчя шашличника з не по-людському вискаленими зубами та такими ж не по-людському чорними очима.. Ц-це що за!..
Валера примружився і труснув головою. Потім подивився на давно знайоме, зосереджене обличчя Дениса і знов обернув, скам'янілу аж до рипу шию, до бічного дзеркала. В ньому далека фігурка шашличника привітно вимахувала їм услід брудною ганчіркою.
-Поки, ніби, все вдало складається, - розсудливо цідив Дьоня. - Якщо питання з житлом швидко влаштується, то, скажу я тобі, Лерка, це є добрий знак. Йох, брателло, пощастить нам, відчуваю - пощастить!..
В дзеркалі заднього виду стоншена пустельна дорога сірою змією заповзала за поворот. Небо вкрилося таким ж сірим, мертвотним серпанком і слизьке світло стікало на безлюдні оточуючі краєвиди. Втім, не зовсім вже й безлюдні.
На похилому схилі балки, в яку перетворилася висохла річечка Китовраня і про яку казав шашличник - у Валери чомусь мороз пробіг по шкірі, коли він згадав про нього - стояло щось, що нагадувало здалеку городнє опудало. В руках опудало тримало довгу вудочку і Валерці здалося, що в густій траві він роздивися яскраво-червоний поплавець. Немов крапелька крові на землю скотилася.
Опудало уповільнено обернуло голову у напрямку проїжджаючої машини і стало видно старезне зморшкувате обличчя з глибоко посадженими - ніби й не було їх - очима.
Валера з Денисом коротко переглянулися, кожний хотів щось сказати, але відносна тиша автомобільного салону порушена чомусь не була. Тим паче, що увага хлопців була відірвана від постаті дивного рибака появою в полі зору невеличкої доглянутої хатини в оточенні декількох тополь. За тополями земля здіймалася досить великим горбом, один схил якого стікав у ту суху балку, в якій дід з вудочкою, розвернувши голову ледь не на сто вісімдесят градусів, уважно спостерігав за "копійкою". А та чхнула двигуном та й зупинилася.
Дьоня ліг грудьми на кермо і видихнув, дивлячись на горб:
-Коняча Могила. Круто!.. І людей навколо немає - ніхто заважати не буде. Цього аборигена, - кинув він короткий погляд на рибалку, - до розрахунків можна не уводити.
"Абориген" з вивернутою головою був німим та нерухомим, неначе кам'яний ідол. Валера зненацька відчув себе якось незатишно.
-Поїхали, - кинув. - Давай стару знайдемо. Це, напевно, і є будинок її.
-Який будинок? - коротко реготнув Дьоня. - Хата чи Могила?.. Проте, яка удача! Все. На безлюдді. Поряд. З курганом. Ото удача!...
-Удача? - перепитав Лерка. - Слухай, поїхали. Давай з бабцею і з удачею цією якнайшвидше розберемося.
-А, може, оглядимося? - спробував Дьоня прочинити дверці машини.
-Поїхали!..
Безокий рибалка мовчки дивився услід автомобілю, який повільно зрушив з місця. От вже ідолисько!
Бабу Ксану знайшли, дійсно, швидко. Швидко змовилися і про наймання будиночка. "Тільки, щоб п'янок не було, - прошамкала стара - і дівчисьок щоб не водили". "А, що вони є тут, дівчиська-то ?" - засміявся було Дьоня, але осікся, наткнувшись на пильний погляд господині. Було в ньому щось потойбічне. Або цьому величезна потворна бородавка під лівим оком старої цьому, так би мовити, сприяла? Не зрозуміло.
Зрозуміле було одне: розмовляти з господинею більше не було про що. Віддали завдаток - і адью! Але Валера все ж таки спитав:
-Баб Ксана! А що це за тип біля вашої хатини тиняється? Чудний такий. З вудочкою.
-А, - змахнула сухенькою, немов лапка ящірки, рукою старушенція. - Нестір це. Юродивий наш місцевий. Ніхто, вважай, і не знає, скільки вже років він на сухому місці рибу ловить. Ви на нього уваги не звертайте. Тихий він, нікого не чіпає. Ніхто від нього ніколи слова поганого не чув.
-Це точно, - несподівано почулося з-за огорожі. Лерка навіть здригнувся. - Безсловесне воно, дурило наше. Глухоніме й нешкідливе.
Знайомий шашличник знову помахав брудною ганчіркою і продефілював уздовж короткої вулиці. І коли до села встиг дістатися?..
Коротше, хвилин за сорок друзі вже господарювали у своєму новому житлі, розпаковувавши, здобуті з надр "копійки", речі. Заступи, лопатки, вірьовки, сокирки та мітелки усілякі, необхідні для...
-Розпочнемо, значить, з північного схилу, - говорив Денис, розгорнувши на столі, склеєну з декількох аркушів, ксерокопію старовинної карти, з якою все і розпочалося. - Його ані з дороги не видно, ані з боку села.
-А Нестір?..
-Нехай дивиться. Що з нього візьмеш? Знову ж таки, з того боку - лісок. Особливо, здається, людва бродити там не повинна. Але, про всяк випадок, віття нарубаємо, щоб, значить, вхід до розкопу замаскувати. А там подивимося...
-А чи не багато часу на це твоє маскування витратимо?
-Не на твоє, а на наше... І, взагалі, дивися, щоб ми ще більше часу не витратили. За ґратами де-небудь. Відкритого листа на розкопки у нас, як ти розумієш, немає.
Розколупувати курган, в якому, за твердженням Дениса, колишнього вчителя історії однієї з гременецьких шкіл, повинна була знаходитися сила силенна усіляких цінностей та коштовностей, розпочали буквально наступного дня. Перед цим, щоправда, розбивши "відвертий" таборище з багаттям, казаном і рибальським причандаллям на березі Псла. Не в балці ж його розбивати, на зразок божевільного Нестора.
Загалом, вийшло так. День поділили на зміни тривалістю по дві години. Один в цей час розкопував курган, другий - ловив рибу, наглядаючи за околицями. Потім - мінялися. Усього за пару днів увійшли до нормального робочого ритму, не привертаючи нічиєї настирливої уваги. А коли темніло, розпочиналася третя зміна. Зміна "зачистки", зміна ліхтарів, позіхання і млявих суперечок. Через короткий час постаті хлопців підсохли, а риси облич загострилися. А ще потім...
У той день вже зранку щось пішло не так. Зовсім не так. З неба сіялась якась дрібнесенька мжичка, Дьоня ледь не обварив руку кип'ятком зі впалого чайнику, на намет, що стояв на березі Псла, вночі звідкілясь звалилася величезна гілляка і ледь не порвала його, а коли Валера спробував стягнути її з намету, вона, вислизнувши з рук, незграбно перевернулася та й вгатила хлопця прямісінько у лоба. У того аж іскри з очей посипалися, а на місці удару миттєво зросла величезна й болюча гуля. Навіть холодна річкова вода не сприяла її зменшенню. Крім того, рана кров'янила і той кров аж ніяк не хотів спинятися.
Вилаявшись, Лерка зиркнув на годинника. До усього й Дьоня затримувався вже хвилин на двадцять. А зміну вони за останній час звикли здавати з математичною точністю. Присівши навпочіпки на низенькому бережку, Валера плюснув чергову порцію води на пекучого лоба і вже був вирішив йти до хати за лейкопластиром, а потім завітати до розкопу, коли зненацька голосно зойкнув і поточився просто у вранішньо-свинцеву воду Псла від міцного стусану, отриманого у спину.
Щоби не впасти, йому довелося сунутися у річку прямісінько у своїх забрьоханих кросівках. Відчуваючи, як вони вмить набухають хлюпотливою вологою, Лерка зі злістю обернувся і... І застиг, не звертаючи вже аж ніякої уваги ані на свою незручну позу, ані на промокле взуття, ані на липкий холодний туман, який перед тим, здавалося, нахабно ліз йому просто під одяг. Навіть біль у лобі кудись зник.
Позаду хлопця в позі розлюченої горили - погляд з-під лобу, коліні напівзігнуті, довгі руки відведені трохи назад від напруженого тіла - стояв божевільний Нестір. Незмінної вудочки у нього не спостерігалось.
-Ур-р... р-р-р... гхр-р-ру... - клекотало у нього в горлянці.
-Т-ти... т-ти чого? - затинаючись, вичавив з себе Лерка, пересуваючись трохи вбік, аби спробувати видертись на беріг.
-Гр-рх-и-и... хр-р-хру-у... - по-звірячому видихнув Нестір, ледь вишкірився і висунув з роту, жовті від нікотину, різці. Були вони, до речі, не дивлячись на вік сільського дурня доволі міцні і, як здалося Валерці, якось по нелюдські гострі.
-Якого дідька! - вже не затинаючись, загаласував Лерка, пару разів посковзнувшись, але, врешті решт, видершись на вологу травичку. - Пішов звідси! Пішов, кажу!..
Не дивлячись на відчайдушний галас, здійнятий хлопцем, ані йти, ані втікати кудись, Нестір не збирався. Навпаки, він раптово схопив гіллячину, з якою перед тим вовтузився Валера - звідки лишень сили узялися в цьому недужому тілі! - та й змахнув нею у повітрі, цілячись у хлопця. У просторі тільки засвистіло щось. Чи, може, воно щось засвистіло у старечих грудях?
Як би там ні було, відбулося усе це настільки швидко, що зреагувати Валера на встиг і впав на спину, не відчуваючи ніг, підсічених дровинякою. Щоправда, відразу був схопився, впершись руками у вологий ґрунт і, користуючись ними, як кінцівками, розпочав відповзати від оскаженілого Нестора, який повільно наступав на нього, кинувши у воду - там лише хлюснуло - свою гілляку.
А Лерка вже вперся спиною у стовбур якоїсь деревини і схарапуджено спостерігав за тим, як на нього насувалося землисте, брудне і давно неголене обличчя з вичяриними очиськами. Раптом Валера спіймав себе на думці про те, що у цій ситуації він вперше бачить очі сільського дурня. І були ті очі гнійно-червоними, немов вискребеними до самого м'яса.
Ось вони кліпнули і тварина всередині Нестора прогарчала:
-Гр-р-р... іх-х-х... Ай-й-н... А-ай... Цв-вай-й... Др-р-рай... - І раптом задріботіла: - Ай-цвай-драй, ай-цвай-драй, ай-цвай-драй!.. - А ще потім Нестір на мить завмер і зненацька з придихом, немов вивертав себе зовні, остаточно видихнув: - Поліца-а-ай...
Чимось це нагадувало приспів відомої колись пісеньки гурту "Чингізхан" і могло б здатися смішним. Але ось чого-чого, а вже смішно Валерці аж ніяк не було. Більше того, він раптом відчув такий моторош, наче зазирнув у розверзлу могилу з щойно ексгумованим трупом. Та й хто не відчув би такого, коли почув, які одвіку німі кам'яні ідолиська - нехай і загубивши свої вудочки! - розпочинають зненацька розмовляти рипучими неживими голосами.
-Поліца-а-ай, - рипів Нестір. - Гр-р-ріх-х-х-р... Не д-дамо, не дамо!... Н-не розкопуйте, не колупайте... Життя не колупайте... Не лізьте туди, не лізьте... Не ваша це справа, не ваша!.. Дожити дайте, дожити-х-г-р-р-х... Гр-р-ріх-х-х-р...
І раптом, випроставшись та виставивши уперед руки з розчепіреними пальцями, він кинувся на вкляклого Валеру. І той, чомусь, навіть не подумав чинити жодного опору, заплющуючи очі і готуючись до неминучого...
Привів його до тями звук глухого удару. Лерка обережно розплющив одне око, протяжливо закінчив, зупинений було, вдих і вже впевненіше розплющив й друге око. Нестір лежав навзнак, головою уперед, мало не вткнувшись нею у кросівки Валери. Над ним напружено завмер Дьоня. А під пахвою в нього...
Обличчя смерті дивилося на вкрай схарапудженого Валеру з пакунку у вигляді благенької Дьониної штормівки, одна пола якої задерлася опісля короткого удару, яким той нагородив Нестора. Перехопивши погляд Лерки, Денис якось зніяковіло посміхнувся, повільно розгорнув імпровізований пакунок і обережно поклав на землю величезний, як здалеку здалося Валерці, людський череп з вишкіреними зубами і бездонними проваллями очниць. Настільки бездонними, що з них повіяло холодом усіх потойбічних світів цього всесвіту разом узятих.
-Чого це він? - якось невпевнено запитав Дьоня, мотнувши головою на впалого Нестора.
-Що це воно? - у свою чергу видихнув Лерка, будучи не в змозі відвести погляду від людського черепу, який у тумані, що знову розпочав згущатися на березі Псла, мав явний вигляд голови інопланетянина з Розуелла. Той вигулькнув з-під землі і тепер уважно роздивлявся вкрай знервованого хлопця.
Інопланетності черепа сприяла й маленька дірка, що акуратно розташувалась прямісінько поміж двох безживних очниць, нагадуючи собою відоме третє око, обсмоктане фантастами та езотериками з усіх можливих та неможливих боків.
-Що це воно? - у другий раз, вже вимогливіше, видихнув Валера, тицяючи пальцем в незрозумілий отвір.
-Куля влучила, - похмуро відповів Дьоня, присаджуючись біля черепу навпочіпки і обережно поклавши на нього свою долоню. - Там ще багато... таких.
-Там? - не зрозумів Валера. - Багато?..
І раптом здригнувся усім тілом, зрозумівши, що мова йшла про розкоп у кургані.
-Що, що там?!? - забелькотів, відвертаючи голову убік і намагаючись не дивитися ані на череп, ані на нерухоме тіло Нестора.
-Все там, - жорстко і ще похмуріше відповів Дьоня, накидаючи штормівку на "голову інопланетянина" та скосу зиркаючи на Лерку. - Черепа, кістяки... Однострії зотлілі... Радянські, здається... Усе кулями потрощено...
-Братська могила?
-Не схоже. Усе безладно лежить, немов просто накидано. Та й знали б у селі про могилу братську...
Лерка раптово гикнув і тицьнув пальцем у Нестора, який так і не подавав аж ніяких ознак життя.
-Він... Він щось знає!.. В нього, розумієш, дар мови прорізався. - Дьоня вражено кліпнув очима. - Не розкопуйте, каже, не лізьте туди... Не ваша, мовляв, справа. І про поліцая щось... Про поліцая?!? - раптом аж скрикнув Валера, запитуючи про щось самого себе.
І Дьоня враз зрозумів - про що. Він скочив на рівні і опісля короткої паузи видихнув:
-Точно! Тепер усе сходиться! Поховання це явно часів другої світової. А якщо завважити про те, що у селі про нього на говорять, то... То цей тип бачив цей розстріл А, може, і сам у ньому участь брав. А ну, ти, вставай! - загорлав Денис, хапаючи Нестора за плече та й рвучко перевертаючи його горілиць.
Перевернув і скам'янів. Осклялі очі дивились на мокре віття дерев, яке вже чомусь не відображалося у них.
-Ч-чорт! - синхронно видихнули хлопці, не відриваючи поглядів від трупу Нестора.
А той, трохи вишкірившись, здавалося посміхався з них, з тих, що так і не дісталися до нього за його життя.
-П-приїхали, - знов розпочавши затинатися, вичавив Валера. - Доводь тепер, що ти - не верблюд, і що старий сам...
Він зненацька осікся і нажахано зиркнув на Дьоню:
-Слухай!.. А це не ти його... Того...
Той якось механічно знизав плечима:
-Та ні... Я ж його трохи... Ледь-ледь у спину... Не повинен...
-Не повинен, - передражнив його Валерка. - Це ти слідству доводити будеш.
-Не буде ніякого слідства, - раптом жорстко, дуже жорстко, зауважив Денис, втупившись прямо в очі Валерці. Неначе дуло пістолету до них приставив. - Не буде, - повторив. - Був Нестір і не стало його. Зник. Може, до іншого села подався, може, до Гременця поїхав, може, ще кудись... Хто його шукати стане? Пару днів погомонять, а потім забудуть...
-Ал... Ал-ле ж... - забелькотів Валера. - А поховати ж як? Про це ж повідомити треба...
-Ти що, з глузду з'їхав? - щосили трусонув Дьоня Лерку за плече. - Дах поїхав? Яке поховання?.. Яке повідомлення?.. Ти уявляєш, що тут потім творитися буде? Яка нам далі працювати?
-Яке там "працювати"! - вишкірився й собі Лерка. - Для чого працювати?!? Ти що, не зрозумів ще, що проколовся - далі нікуди! Курган!.. Давній!.. Золото гетьманське!.. А, може, й скифське!.. Розкопаємо - на усе життя вистачить! Тьху! - сплюнув він собі під ноги, - теж мені - історик: кургану від звичайної могили відрізнити не може!
-То. Є. Курган, - вкарбував Денис слова в імлисте повітря. - І розкопки триватимуть. Ми лише перший шар пройшли. Мало чого зверху накидати можна.
-Мало чого ! Зверху! - обурився Валера. - Там же людей порозстрілювали! Ми повинні...
-Ми нічого нікому не повинні, - дуже вагомо перевив його Денис. - Це нам держава повинна-заборгувала. За те повинна, що твоя Марина другу дитину народити не може, бо грошей немає. За те повинна, що я й досі на пам'ятник батькові не стягнувся, бо роботи постійної катма. За те, врешті решт, держава нам заборгувала, що ми її, ріднесеньку, будуємо, немов раби єгипетські - піраміду фараона: з потом, кров'ю, з лайкою і, як нам здається, навіки. Але ж безкоштовно! І не розуміємо, що безкоштовна праця вільних особистостей руйнує усе довкіл значно швидше за час.
Він затупцював на місці і раптом сам жахнувся своїх рухів, які чомусь нагадали йому ритуальний танок дикуна навколо мертвого супротивника.
-Коротше, - жорстко закінчив Дьоня, - продовжуємо працювати. Нічого не трапилося. Ніхто нічого не знає. Старого десь тут, у хащах, поховаємо. І йому шану віддамо, якщо, звісно, він на неї заслуговує, і нам спокійніше буде...
Коли, мовчки й нашвидкуруч, ховали Нестора, то Валеру не залишало відчуття того, що він разом з божевільним дідом ховає якусь вагому частину самого себе. І, на відміну від покійного, частину зовсім не божевільну.
Ранкове ж купання дало свої наслідки і під вечір у Валери піднялась температура. Денис спочатку підозріло зиркав на нього, але потім напоїв старими ліками з аптечки своєї "копійки". Міцно розтер друга, укутав і наказав не виходити з хати. А сам знову подався до розкопу. "Я той шар швидко пройду, - буркнув. - Це - не для слабконервних. Потім відпочину, а ти мене наздоженеш". І зник у проймі дверів. Немов у потойбіччя гулькнув.
Працював Дьоня на розкопі сам аж два дні, важко й затято. Валера за цей час вилежався, відпочив і трохи заспокоївся. Смерть старого Нестора здавалася йому вже далекою-далекою і майже нереальною. Втім, чи є, взагалі, смерть реальною подією? Особливо з точки зору життя.
На третій день, зранку, Лерка вирішив, що хворіти досить і що треба розпочинати нове життя. Землекопне життя, яке повинно передувати по-буржуйські заможному. Він вже випив величезний кухоль міцного чаю і розпочав було натягати на себе свою благеньку вітровку, коли у двері постукали. Гучно й владно. Втім, те, що стук був владним. Валера зрозумів потім, коли, не чекаючи на його відповідь, двері рвучко прочинилися і на порозі з'явилася худорлява постать, недбало огорнута незграбною міліцейською формою. Когось ця постать Валерці нагадувала. Як і обличчя з маленькими, глибоко посадженими, очима.
Втім, розібратися з власними асоціаціями Лерка не встиг, бо постать приклала руку до кашкета з ледь надщербленим козирком й прокахикала:
-Дільничний Нестерчук. А ви, якщо не помиляюсь, Валерій?.. Я маю до вас декілька запитань.
Голос у Нестерчука був якийсь простуджений і нав'язливо-важкий, немов доносився з далекого підземелля, в яке розпочав провалюватись Валера, ледь підгинаючи свої, вмить затерплі, ноги.
-Будь ласка, - пискнув він. І спробував заметушитися: - Та ви сідайте, сідайте...
І змахнув не існуючу порохняву з табуретки, на якій тільки-но сидів, сьорбаючи гарячий чай. А заодно труснув головою, пробуючи вигнати з неї згадки про командира комнезама, за якого розповідав шашличник у перший день їхнього приїзду до Китоврасів.
На Леркину метушню уваги не звернули і на доброзичливу пропозицію приставати не стали. Дільничний Нестерчук спокійно пройшовся по кімнаті, пильно роззираючись по боках, немов шукаючи чогось. Коли він проходив повз Валери, то тому здалося, що в приміщенні запахло сирою землею: так пахло від Дьоні, коли він ненадовго кидав свою навіжену працю, аби хоч трохи перепочити в нормальних хатніх умовах. І запах цей постійно нагадував Лерці похмурий ранок на берегу Псла.
-Угу, - кахикнув дільничний, наче побачив те саме, що й очікував. А Лерка чомусь здригнувся. - А де ж друг ваш? Денис, здається?
-Так він... Він... - забелькотів Валера. - На річці він. Рибу ловить.
-Угу, - знову кахикнув Нестерчук. - Рибу. Воно, звісно. Відпочиваєте? - спитав.
 
Наші Друзі: Новини Львова