Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 27 вересня 2020 року
Тексти > Тематики > Публіцистика  ::  Тексти > Жанри > Стаття

Спогади В.Заворотька про роменське кобзарство

Переглядів: 855
Додано: 08.02.2018 Додав: artyukh  текстів: 230
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
СОНЦЮ, ПРАВДІ Й СВОБОДІ НАЗУСТРІЧ

На хвилі піднесення національного відродження, після десятиліть заборон, переслідувань і нищення народних співців-музикантів восени 1988 року в Києві було скликано Всеукраїнський з'їзд кобзарів. Участь у його роботі брало не так багато людей, проблем же було куди більше: кого вважати кобзарем, а кого ні? як, на яких підставах утворити Всеукраїнську спілку кобзарів? Обговорювалися заходи по відродженню змісту та форм побутування кобзарського мистецтва на сучасному етапі, тощо. Не бракувало й тих, хто всіляко намагався заявити про себе як про \"сучасного кобзаря\", отже й духовного провідника нації. Та ось на кін вийшов худощавий літній чоловік з пов’язкою на оці.
Забуті, обдерті, в сіренькій свитині,
Курними шляхами ішли кобзарі.
Незрячі, вони про свободу співали,
І сонце вітали на ранній зорі.

Під хатнім віконцем, і в дощ, і зимою,
Заметені снігом їх очі сліпі
Відшукують правду і бачать те світло,
А зрячі ще й досі того не знайшли.

Так чом же злих помста людськая не спалить?
Чом з неба не вб'є їх караючий грім?
І Сонце свободи, велике й прекрасне,
Чом зараз не зійде над краєм моїм, –

тихим голосом у супроводі старенької бандури співав той чоловік. Зала завмерла: ніякого самонав'язування, самовиставляння, удаваного артистизму, усе просто, та при тім глибоко зворушливо, і виконавець і слухачі на мить ніби забули, де вони знаходяться, і вже разом з незрячими кобзарями курними шляхами ішли до Сонця, Правди й Свободи. Це – не вигадка, це справді так було, бо ж і автор цих рядків у тій залі разом з усіма у самозабутті переживав ті почуття. Коли ж стихли останні акорди, Народний артист України Анатолій Мокренко з якимось тривожно-солодким збентеженням звернувся до присутніх: \"Оце справжній кобзар!\". Бурхливими оплесками зала підхопила ці слова. А кобзар, легко вклонившись, тихо і скромно зійшов з кону і зайняв своє місце серед учасників зібрання. То й був Валентин Іларіонович Заворотько, продовжувач звичаїв славних роменських кобзарів. Саме про них та про себе й розповідає він у спогадах, які пропонуємо тут читачам.


Олексій ВЕРТІЙ,
кандидат філологічних наук

***
Валентин Заворотько

ЗГАДКИ ПРО МІЙ КОБЗАРСЬКИЙ ШЛЯХ

Те, що я пригадую, діялось десь у 1928-1929 роках. Про все те говорили мені й моя мама. До цього часу, мов наяву, бачу повно люду в будинку, і всі дивляться в один бік, де на помості в червоних і синіх шароварах парубки, а можливо, і молоді дядьки, грали на багатострунних інструментах. І те, що я чув і бачив, глибоко запало мені в душу, так бентежно тривожить і донині.
Народився я 1 лютого 1925 року на Засуллі. Батьківська родина не була співучою. Мама трохи співали, але нічим особливим не вирізнялись з-поміж сусідів. Дідусь також не співак. Він був козаком Миргородського полку Пустовійтівської волості із Заворотькового хутора. У дідуся було п’ять синів і всі службу проходили на морі на Чорноморському флоті. Дідусь був полковим снайпером, і всі сини добре стріляли на полюваннях. Тато залишалися, як тоді казали, на \"сверхстрочній\" службі механіком корабля, бо на службу ішли уже слюсарем. А як почався жовтневий переворот, його відрядили на завод в Іжорськ. Але від переміни клімату на їх руки напала екзема. Після невдалого лікування їх списали, то вони приїхали в Засулля. Тато в компартію не вступали. Тому в час голодомору їм було дуже тяжко. У тата і мами пухли ноги, їм по 6 місяців з метою утисків, не давали зарплати, і тільки щасливий випадок урятував їх від видимої смерті.
Як я співав ще в дитинстві, то тато, жартуючи, говорили: \"Нехай співає, бо ж він народився в той час, як вовки в лісі виють\". А воно склалося не на жарт. Уже в шкільні роки я шукав усією душею свої звуки, свої мелодії. У школах в той час були гуртки, учасники яких грали на струнних інструментах. Брав участь у них і я. Та перебираючи струни то на одному, то на іншому знарядді, не знаходив того, чого воліла душа. Одна тільки мрія і надія живили мою уяву.
А ще, коли мені було десь 12-13 років, як у 6 класі директор привів на урок кобзаря, також у червоних шароварах. І заграв він на кобзі. Наче не струни, а моє серце стрепенулось-заговорило до тих чарівних звуків: ось вони, ось те, чого так прагнула і шукала душа! Відтепер ті божественні звуки стали моїми солодкими муками і мріями. В дитячі роки я був здібний і швидко перехоплював, як хтось щось робив. У 12-13 років я вже слюсарював, навчившись тої справи у тата. Вдома в нас був сарай, покритий соломою, і я вже ремонтував-кожушив покрівлю. Навчитися ж грати на бандурі не міг, бо ж не було самої бандури.
В 1942 році взимку мені сповістили, що мадьяри, які тікали із фронту, залишили в однім дворі якийсь музичний інструмент. Я знайшов його, приладнав гриф, понатягував струни з дротиків, вимотавши їх з кабелів. І ось я уже маю маленьку бандуру, уже сам творю і чую ті божественні звуки, які шукав у житті. І хоч гримить \"фабрика пушечного м'яса\", хоч і невпинно наступав час розлуки з рідними, а може і душі з тілом, та у хвилини відпочинку є з чим помріяти, є що послухати. До того ж і один чоловік, наш сусід, допомагав настроїти бандурку на відповідний лад.
У 16-17 років біржа праці зібрала нас півпарубків і послала у майстерні нафторозвідки. Там я побачив, як один чоловік із кленової плашки вирізав ложку. Тоді пригадалося, як у школі грав бандурист. Його бандура чимось нагадала мені велику ложку. Я роздивився на різець того майстра, і пішов до кузні, де й виготовив до вечора два такі різці. Одного з них віддав тому майстрові, а другий залишив собі, уявляючи, що буду ним вирізати собі бандуру. Ще знаходив стальні прути і з них виготовляв другі різці для тої праці. Але підійшла клята година, яка поклала кінець мріям. Війна круто повернула життя. Фронт, наступи, дороги. Там було не до мистецтва. Голод, холод і, зрештою, – поранення. Через 18 місяців, скаліченим, я повернувся додому і знову взяв до рук бандуру.
Добре пам’ятаю 1946 рік. Шукаючи собі шматок хліба насущного, я потрапив до Кременчука на базар, де і познайомився з одним кобзарем. Маючи добрий характер та бачучи мою допитливість і нестримну зацікавленість кобзарством, він розповів про настройку гами, постановку пальців на струни. Він був письменний, знав нотну грамоту і мені розповів, що грає півакордами: від \"до\" першої октави до \"до\" другої октави із терцією \"мі\". Потім, як ми говорили, то почали підходити до нього люди, прохали грати, а я, залишаючи його, пішов у своїх справах. Отож від зими 1946 року я почав оволодівати справжню кобзарську науку. Шкода тільки, що не взяв його адреси, тож не зміг у нього брати подальші уроки. Та все-таки той кобзар посіяв у моїй душі так багато добра, зовсім не правлячи за це ні \"оковитої\", ні іншої плати як то іноді бувало. Своїм добрим і благородним серцем він відкрив якийсь досі незнаний мені принадний світ.
Хоч я і розважав себе струнами кобзо-цитри, та мрія зробити собі справжню кобзарську бандуру не покидала мене ні вдень, ні вночі. Але життєві обставини гнали у пошуки шматка хліба, бо пенсію давали таку, що на базарі в ті часи можна було купити хіба що тільки одну буханку хліба. По спеціальності слюсаря, яку я перейняв від батька, мене ніхто ніде не приймав, та й лікарі забороняли мені як інвалідові, виконувати такі роботи. Про бандуру нічого було і мислити. Пройшло 4-6 років. Упродовж їх я працював у воєнізованій охороні і розважав себе кобзо-цитрою. Тоді ж познайомився із кобзарем Іваном Яковичем Петренком. Він не дуже мене привітав, бо боявся невідомого йому чоловіка, пошепки видавивши з себе: \"Нас багато не стало\". Потім заспокоївся, розпитав, хто направив мене до нього. Ідучи до нього, я взяв малярську щіточку своєї роботи і пояснив, що це гостинець йому від мене. Навчання йшло не завжди гладко, але ми якось знаходили спільну мову: я приносив йому щось для залізної покрівлі, вікон, підлоги, виконував інші замовлення і слухав чарівну музику його бандури, насолоджувався тим, знову і знову заряджався натхненням. Так і згладжували гострі кути у наших взаєминах.
Велике спасибі моїй дорогій мамі, вони не боронили мені бути чи щось робити біля бандури. Було як прийде Петренко, принесе щось там полагодить біля бандури, так і все облишу, а до нього біжу до бандури, то вже і він мені дивувався, скільки я приділяв уваги до цього мистецтва. Мені дорога була і доріжка над яром, бо з неї відкривався вид на його хату над обривом-зсувом. До сих пір як закрию очі, то бачу його низеньку хату, і він сидить у дворі одинокий, дивиться, повернувшись на яр, в білій українській сорочці з бандурою, мабуть, згадуючи своїх побратимів-кобзарів та шанувальників бандури. Петренко грав на бандурі ще до голодомору, тоді, коли ще і Адамцевич не вчився грати. У нього була бандура ще з дерев'яними кілочками, і він знав кілька способів гри на бандурі. Мені він також показував, але не пояснив їх, тому і перейняв такий спосіб гри, коли мелодію грають повними акордами.
Коли я закінчив науку в Івана Яковича Петренка, мене покликав до ремонту шкільних бандур Григорій Макарович Спиця. Він у школі вів заняття в учнівському гуртку. А другий гурток був для учителів. Так діти і вчителі учились грати на бандурі. Хоча їх знаряддя я ремонтував уже за плату, але скориставшись обставинами, для набуття кращої практики і сам приєднався до тих гуртків. З 1958 по 1970 роки учасники тих гуртків не раз виступали з концертами у клубах міста Ромна. А потім наче якесь лихо напало на кобзарів. Спочатку захворів Г.Спиця, потім – я. Ще раз по виклику Хорового товариства я возив Є.Адамцевича до Києва на концерт. Там мене довго розпитували, складали якусь анкету. Це було взимку, десь у грудні-січні, а вже в літню пору з двома свідками до мене прибув \"гість\" і взяв з мене розписку, що я не буду грати і співати у людних місцях. І так було 17 літ, аж до перебудови. Але я дуже не нудьгував, бо мене виручали ремонти, спілкувався з кобзарями. Ящик з інструментом в руки – та й пішов. І їм добре зустріти такого гостя, і мені приємно.
Десь в 60-х роках за часів Хрущова на політичному горизонті була наче відлига. В Ромнах затіяли зробити кобзарський осередок (\"кущ\"). Приїздив заступник голови Хорового товариства України Анатолій Гришин, приїздили також із Сум, фотографували нас, але справа так і не зрушилась з місця. В пам'яті залишились лише розмови та фотографії, \"бо на великій шибці вікна появився павук\". Пам’ятаю концерт, у якому Адамцевич грав із Спицею. Досі, після того як Спицю реабілітували, вони вдвох ніколи не виступали. Та й цей концерт, мабуть, був єдиним. Також пам’ятаю, як ми і учителі сьомої школи готувались давать концерт у Будинку культури, так мене особисто тоді \"агітували\" два молодики із Сум, щоб я залишив грати на бандурі. Вони йменували себе науковими музейними працівниками. А ким вони були насправді – то Бог їх знає. Але їм я відмовив, бо кращого звучання як на бандурі я не знайшов ні в якім інструменті.
Коли я попрацював у Адамцевича, то через деякий час одержав запрошення до Федора Петровича Терещенка. Адамцевич запротестував і образився на Терещенка, тому що він ніби-то відбирав у нього учня. І мені доводилося не раз залагоджувати ту справу. Тепер уже Федір Петрович почав учити мене як виконувати пісню про Морозенка, бо це, мовляв, така пісня, якщо не будеш її виконувати, то кобзарем не будеш зватись: так постановили старі, ще цехові кобзарі. Він гарно співав і мене учив співати таких пісень як \"Про Морозенка\", \"Про Нечая\", \"На високій дуже кручі\" (про Т.Шевченка). Він співав краще від усіх роменських кобзарів і порадив мені попрацювати з голосом у церковних хорах.
Упродовж 70-х років минулого століття кобзарське життя в Ромні усіляко подавлювалось. Це був свого роду домашній арешт. Але й за таких обставин ми робили, що могли. Я також продовжував свою кобзарську науку. Зі Львова, де він навчався у консерваторії, додому приїжджав учень Григорія Спиці Олександр Кір'ян. Тож я, користуючись такою нагодою, ходив до нього і брав уроки гри на бандурі. Так потроху в кожного кобзаря чи бандуриста я щось вивчав, щось брав і бачив велику різницю між ними. Є.Адамцевич та І.Петренко, наприклад, полюбляли тихі, м'які звуки. В їх бандурах струни лежали на дерев'яних підструнниках. Коли підструнник був із металу, то прилаштовував до нього дерев'яну пластинку, а зверху клались на кості. Ф.Терещенко і Г.Спиця полюбляли звуки з залізним відтінком. Ф.Терещенко попросив мене поставити на його бандурі замість кісток металеві підставки з червоної міді. Було як покличе мене хтось із кобзарів відремонтувати бандуру, то вже не стільки того ремонту, скільки задушевних розмов мали. Пограємо, поспіваємо, помріємо, пожартуємо, даючи вихід душевним болям і втомі. Тут і думи, тут і заборонені пісні виконували, бо ж кобзарські душі завжди волелюбні.
Ф.Терещенко був веселої вдачі, чоловік з гумором. Дуже вболівав за сина, який жив на еміграції в Канаді. По приїзді від нього одного разу Федір Петрович говорив, що син, коли б його не судили, покинув би усі свої прижитки та повернувся б на Україну. Але ... На Україні тоді були не ті часи, щоб повертатися. Отак ми і прожили декілька років. А потім?.. Потім назавжди провели Петренка, Спицю, Терещенка, Адамцевичів. Отож і залишалась тільки пам'ять та земляні горбики. Хто залишився живий, той діждав кобзарського свята – першого Кобзарського з'їзду у Києві (1988 р.), на якому нас, по-суті, реабілітували.
У святую неділеньку,
В кінці листопаду
Гей, зібрали кобзарів
У Київ на раду.

Полетіли зозуленьки,
На всю Україну,
Щоб зібрати кобзарів
У єдину родину, –
зродилося у мене тоді в душі і серці. Це вже була зовсім інша пісня – на вільні груди, на вільне серце, наче крила у нас виросли, уже не страшно було мовити слово про себе, мовити слово до свого народу. Мені тоді так боліло, що поруч уже немає моїх наставників на кобзарському шляху, немає Степана Шкурата, Івана Кавалерідзе та інших, що не дожили вони до святого і світлого дня нашої Незалежності. Перебираючи струни на старенькій бандурі, тихо собі наспівував:

Ромен, Ромен, колиска кобзарів,
Стоїш над тихою Сулою,
І заглядаєш у Сулу
Старим собором-головою.
У славному у нас Ромні,
Великі ярмарки були,
З’їжджались люди із усюди.
Не переводились і кобзарі,
Бо носії людської слави,
На струни кожен собірав
Людського лиха, сліз, печалі,
Піснями їх передавав.
Ромен, Ромен, колиска кобзарів,
Стоїш над тихою Сулою,
І над твоєю головою
Пливуть багато вже віків,
В яких були свої герої,
На кожен час, на кождий вік.
Тут був Гаркуша, був Шевченко,
Шкурата спів в серцях ще не затих.
Тут народився Калнишевський,
Роменська слава і печаль,
Був замордований царями,
Залишив у народі жаль.
Тут жив Іван Кавалерідзе,
Залишивсь камнем на віки,
Щоб в серці не забулась слава,
Добром зплела людям вінки.
Були тут кобзарі тямущі,
Терещенко, Петренко,
Спиця і Євген
Наш Адамцевич невмирущий.
Ромен, Ромен, колиска кобзарів,
Де Адамцевич в ньому жив,
На кобзі чари він творив
І багатьох причарував,
Любов до кобзи дарував.

Можливо і не в усьому тут до ладу склалося, але в усьому щиро й сердечно. Цією піснею я віддав, як міг, шану своїм учителям, свій борг перед ними. Пером земля їм. Пройшли роки, десятиліття, згасла та енергія, що була колись, але залишились в пам'яті їх образи, їхні пісні. А тепер ми залишились вдвох: Ігор Карпович Рачок і я.


18 липня 2000 року.
Роменське Засулля.


 
Наші Друзі: Новини Львова