Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 08 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Корида

Переглядів: 6603
Додано: 26.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Дьондюранг, К.: Веселка, 1987
— Забути нашу юність, і нашу дружбу, і наші... Фреде, це неможливо!
— Неможливо, Мадлен, але треба. Принаймні не думати. Я хочу стати косморозвідником. Хочу!
— Не переконуй себе, Фреде. Так чи інакше ти кимось станеш, але невідомо, чи станеш ти щасливим, таким, як ми були...
— Мадлен...
— Що?
— Не треба...
— Що не треба? Не треба цього пам'ятати? Все забути?
— ...
— Ти дуже змінився, Фреде... І я змінилася.
— Ти втомилася, Мадлен. Тобі треба відпочити. В мене так було місяць тому, тільки я про це нікому не казав. А потім приходить друге дихання. Повір мені. Треба витримати. Ти знаєш, мій батько лікар. І тут я часто згадую про нього. І в нього є своя «Корида». Тільки не в космосі. Операції, лабораторія, бібліотека, операції, досліди, бібліотека, суперечки, операції... Там його світ, його «Корида», звідки він виривався на тиждень чи на місяць... Як і ми будемо вириватися...
— Ти молодець, Фреде. Ти завжди був молодцем. Ти вмієш керувати собою. А знаєш, тільки не смійся, але я щойно... позаздрила Гванці.
— Жартуєш? Може, ти захотіла жити на Землі?
— Не знаю, Фреде... Кажу відверто... Щось у мені міняється, мабуть, поза моєю волею міняється...
— Тобі треба відпочити.
— Я вдивляюсь у безмежність Всесвіту на екранах і усвідомлюю всім єством, що мене не вистачить, аби виповнити собою...
— Мадлен...
— Ось уже скоро рік, як ми тут. Я немов закам'яніла. Я перестала помічати все навколишнє. Мені можна зав'язати очі і, мабуть, нічого не зміниться, я буду жити так, як і зараз — ходитиму, працюватиму, слухатиму мудрі поради... Я вже знаю кожен поворот коридора, знаю кожне крісло у кожній залі, пізнаю кожного по кроках, по диханню, по запаху... Мені вже немає про що говорити і думати.
— Мадлен, але ж потім...
— Потім ще сім років навчання в Академії... А потім... Вічна «Корида»...
— Мадлен, завжди мусиш від чогось відмовлятися, обмежувати себе, щоб не розчинитися у безконечності можливостей...
— Фреде...
— Що?
— Ходімо зараз до Гванци... Ми останнім часом про неї забуваємо... Ми ж люди, Фреде. Ми — сила, яка оживляє метали й кристали, ми — душа матерії...— Мадлен якось знічено усміхнулася.

Антуан зачинив за собою двері і мовчки сів біля стіни. Гванца спершу навіть не помітила його, щось тихо наспівуючи до малого, а коли обернулась і зустрілася поглядом, злякано спитала:
— Що трапилось?
Антуан мовчав, безтямно дивлячись в одну точку. Нарешті промовив:
— Аварія... Пошкодження центрального синтезатора...
— Цебер відремонтує...— на диво спокійно мовила Гванца.
— Через півроку... Цебер сказав, що не раніше...
— А що ж робити?— вже стурбовано запитала.— Що ж буде ці півроку?
— Голод,— витиснув із себе Антуан.— Буде голод. Щоправда, твоя харчова пайка не зміниться, бо ти з дитиною... Але ж усе це за рахунок інших, Гванцо...
— А що сказав Вазар?
— Сказав, що справжні космодослідники, такі, як ти, повинні бути готовими до будь-яких несподіванок...

Анджей був старанним у всьому, проте одного разу Вазар відверто сказав йому:
— Анджею, пробач... Ти дуже сумлінний, але... З тебе ніколи не вийде косморозвідника. В тебе уповільнена реакція. І фізично, як для косморозвідника, ти кволий. І головне, що ти вже не переробиш себе. Ти не біокібер. Я щиро тобі раджу не виснажуватись на заняттях. Тільки марно витрачатимеш сили. Просто живи і думай, а вже потім, на Землі, знайдеш себе...
Вигляд у Анджея тієї миті був жалюгідний. Стримуючи тремтіння в голосі, він сказав:
— Так. Я сам думав. Шкода. Я так хотів... І зараз хочу. Але не можу... Дуже важко...
А ще аварія з синтезатором.
На дванадцятий день недоїдання Анджей знепритомнів у деклімаційній камері.
Незважаючи на розмову з Базаром, Анджей продовжував напружені заняття. Він ще не здавався остаточно. А що коли якийсь внутрішній вибух?! Може, якесь невидиме гальмо відпустить його тіло і розум. Але з кожним днем напруження зростало. Вазар вимагав повної самовіддачі, завдання ставали дедалі складніші, а ще й голод, недоїдання... На добу — 0,5 води, 0,02 білкової суміші, 0,03 пасти Оерза, 0,03 вітамінізованої пінки. І все. Життя ніби будь-що хотіло зламати Анджея.
— Я трохи розуміюсь на техніці... Може, я зміг би допомогти Цеберу?— звернувся він до Вазара на третій день недоїдання.— Я знаю будову багатьох синтезаторів...
— Ти не зможеш допомогти, хлопче. І ніхто з вас не зможе. На «Кориді» стоїть несерійний синтезатор. Вважайте, що це просто чергове випробування. В кожному польоті всяке трапляється... От і трапилось. На жаль... А уявіть себе на далеких планетах. Уявіть себе на майбутніх ваших трасах. Я бачу, ти, Анджею, ще не лишаєш думки до кінця випробувати себе... Все буде гаразд. Цебер обов'язково відремонтує синтезатор. Та, врешті, і зараз усе гаразд. Аварійна система продукує необхідний харчовий мінімум. Немає делікатесів, це вже даруйте...
Товариші занесли Анджея до медичної частини. Клавір поворожив кілька хвилин над хлопцем, лазерним стимулятором пройшовся по активних точках шкіри, і коли Анджей безтямно розплющив очі, голосно мовив до решти:
— Йому треба збільшити харчовий пайок. Розумієте? Це означає, що ви будете одержувати ще менше... Ось так. Усе буде гаразд,— він поплескав Анджея по щоках своєю важкою блакитною долонею.

Снилося...
Вона біжить степом. Біжить, аж подих забиває. Довкола — розмаїття трав, квітів, метеликів. І якась мелодія однієї дзвінкої пульсуючої ноти бринить у настояному повітрі.
— Іре-е-ен!— хтось гукає здалеку.
Вона зупиняється, наслухає. Нікого.
— Іре-е-е-ен!— уже ніби з протилежного боку.
Вона падає в густу траву і слухає сюрчання коників. «Якщо хтось мене шукає, то й так найде»,— думає. Просто в очі світить яскраве сонце. Тепло. Парко. І радісно. І раптом уже зовсім поруч:
— Ірен!
Барвисті метелики літають, не махаючи крильцями, як великі різнокольорові планери.
— Ірен, чому ти не озиваєшся? Я шукаю тебе...
— Іванко?
Ірен здивовано зазирає йому в очі і бачить у його зіницях, як у двох дзеркалах, своє відображення.
— Ти прилетіла? І не зайшла до мене... Чому?
— Не знаю... Я хотіла забути про тебе...
— Чому? А я ось хліба приніс для тебе... І сиру... Хочеш їсти? Я знав, що ти хочеш їсти. Ти три роки літала... З дороги завжди хочеться їсти.
— Спасибі... Який смачний хліб! У нас на «Кориді» такого не було.
— А сир?
— Я ще не куштувала. Ти сам його робив?
— Мама... Твоя мама.
— Моя?
— Так. Я зараз живу з твоєю мамою. Щоб веселіше. Тато помер, а мамі одній сумно.
— Тато? Помер? Я нічого не знаю. Іванку... Я щойно прилетіла, я нічого не знаю... Іванку...
— Не плач. Може, він і не помер. Я не знаю точно. Але я переїхав до вас. Думав, ти прилетиш, і ми відразу зустрінемось.
— Далекі світи кликали мене і кличуть, Іванку... Я сподівалась, я хотіла...
— Знайти свою мудрість? Так, Ірен? Але й до тебе жили мудрі.
— І вони знаходили...
— Але не так далеко, Ірен. Світ безконечний, і ми, не знаючи самих себе...
— Іванку, не осуджуй...
— Ні! Я люблю тебе. А хто ж осуджує того, кого любить?
— Я.
— Ти осуджуєш мене?
— Себе, Іванку. Я в чомусь помилялась. Але не знаю, в чому... Я не знаходжу відповіді, остаточної відповіді...
— Просто ще не настав той час... Ти її знайдеш, свою відповідь.
— Як добре на Землі, Іванку! Яка вона велика.
— Ти їж, Ірен, їж. Усе буде добре.
Після місячного недоїдання Ніколь зрозумів — він більше не витримає. Він може вмерти. Принаймні так йому здавалось. Ця думка жахала його своєю безглуздістю. Померти отак по-дурному людині, яка присвятила себе великій меті? Померти від якоїсь неполадки на учбовому кораблі? «Чому Вазар не повертає машину на зворотній курс? Чому він такий спокійний? А що Базару? В нього універсальний ензимний тракт. Йому їсти не хочеться. Він не може навіть відчути, як це страшно. Страшно. Мій батько — мудрий. Він мені був поклав до валізки аж десять тюбиків пасти «Уні», але ж я викинув їх геть. Батько колись замолоду не один рік провів за кермом експедиційного трансангуляра. Він знає життя. Він знає — трапляється всяк. А я, останній дурень, повикидав з валізи все, що не мною покладено. Невже я помру?! Ні! Ні! Десять тюбиків пасти «Уні» мені б вистачило... місяців на три. Дурень! Невже я помру? Це ж учбовий політ. Врешті, все має бути передбачено. Якщо з нами щось трапиться, Вазар буде відповідати... Хоча... Всяк буває... Невже я не побачу батька? Якщо повернусь на Землю, вже ніколи не вилечу без аварійного запасу. Ніколи. Якщо повернусь...»

Біокібер Вазар і механічний робот Діон сиділи в спеціальній кімнаті. Голубим світлом блимали десятки телеекранів.
— Вазаре, мені видається, що це випробування пора закінчувати,— мовив Діон.
- Гванца і малий Антуан мають нормальне харчування.
— І все-таки...
— Минає тільки шістдесят дев'ятий день недоїдання.
— У Ніколя серйозні зміни в психіці. Ось, поглянь сам... його енцефалограма, онейрограма, а це просто аналізи...
— Так. Ти маєш рацію. Загалом, гадаю, і решта відчула, що таке голод...
— Одне слово, Вазаре, пора кінчати. За кілька днів негативні реакції можуть з'явитися і в решти.
— Діоне, хоч ти не дратуй мене. Цього разу в нас і так вийшов не учбовий, а якийсь розважальний політ. Ще треба дозволити їм кожного дня виходити на зв'язок з Землею, теревенити з друзями, з батьками, ловити програми земного телебачення, виспівувати...
— Вазаре...
— Я все розумію... У Ніколя справді серйозні зміни в психіці. Однак...
— Ніяких однак, Вазаре... Ти сам прекрасно розумієш, що, окрім хіба що Фреда, навряд чи хто стане справжнім косморозвідником.

— Прошу всіх негайно зібратися в зеленій залі,— пролунав голос Вазара з динаміка.— Прошу терміново зібратися в зеленій залі.
Прийшла і Гванца з дитиною на руках.
— Я спробую бути лаконічним. Сподіваюсь, ви все розумієте й самі. Я хочу запитати вас: «Хто хоче бути космодослідником?»
Доволі довго всі мовчали, нарешті голос Фреда порушив тишу:
— Я... Фред Савченко.
— Я так і думав, Фреде. Послухай мене уважно... Я хочу зарахувати тобі наш трирічний курс і повертатися додому, хоча ми і навчаємося лише рік... Ти згоден? Тобі багато чого доведеться опановувати самотужки. Але ти продовжиш навчання в Академії майже на два роки раніше. Подумай сам... Тобі буде важко, але...
— Витримаю.
— Ні в кого немає заперечень?— запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.

— Номер п'ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев'ятий на третю. П'ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для «Кориди».
Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав... Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту «Кориди» прощально махали їм.
Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка...
«Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя... І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором...»
— От ми і вдома,— тихо мовив до Гванци.— Ти рада?
— Так,— усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.
«Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?»

 
Наші Друзі: Новини Львова