Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 08 серпня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Корида

Переглядів: 6604
Додано: 26.10.2007 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Дьондюранг, К.: Веселка, 1987
— Ти вважаєш — я дурна, що любила тебе і ще люблю... Дурна?!
Антуан зітхнув, заплющив очі й нічого не відповів.
...Мокрий осінній сквер був непривітний і холодний. Вони поверталися з театру. Гванца щулилася у своєму благенькому плащі. Коротка сіра спідниця ледь прикривала її стрункі красиві ноги в темних панчохах... Потім був перший поцілунок...

Вранці їх розбудив голос Вазара з динаміка:
— Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Увага! За десять хвилин всім зібратися в першій кімнаті для занять. Перший поверх, сірий радіальний коридор. Увага! За десять хвилин...
Так почалося їхнє нове життя. Доволі буденно. Все майже так, як і в школі. Тільки немає вже школи, немає батьків, немає щасливої безтурботності, а натомість — незвичне відчуття серйозності всього довколишнього.
Вазар зайшов до кімнати похмурий. Рожевий Діон ніс за ним щось схоже на велику настільну гру.
— Зараз трохи потренуємо нашу просторову уяву,— сказав біокібер.— Спробуємо знайти вихід з об'ємного тримірного лабіринту. Ось ця кулька імітує космічний корабель... Думайте всі... Антуане, чому сумуєш? Веселіше. Активніше.
В учбовій кімнаті запанувало веселе пожвавлення.
Несподівано Вазар рішуче підійшов до Гванци і тихо, але так, що почули всі, сказав:
— Гванцо... Я все зрозумів... Ти вагітна? Дівчина зашарілась, проте відповіла зразу, зухвало й навіть задерикувато:
— Так. А звідки ви знаєте?— і поглянула на Антуана.
— Я просто здогадався, Гванцо... Ну, і як же ти думаєш далі?
— Принаймні обіцяю, що не завдам нікому клопоту...
— А тобі не здається, що це, м'яко кажучи, не дуже порядно?
Гванца мовчала.
Підійшов Антуан, за ним Мадлен з Фредом, але Вазар підвищив голос:
— Ви, здається, шукаєте виходу з лабіринту, шановні? Чи ви знайшли його? З Гванцою побалакаєте ввечері.
Всі повернулися до столу, а Гванца і Вазар стояли і непорушно дивилися один на одного. Нарешті біокібер мовив:
— Такого в мене ще не було...
Вазар потім довго ходив коридором, слухав відлуння власних кроків, монотонне, ритмічне, як цокання метронома, і воно заспокоювало, повертало владу над власними почуттями і, що було дивно, наче бриніло десь у свідомості запитанням:
«Ці-каво, що далі? Ці-каво, що далі?» Вазар не знав, що робити в цій ситуації і як повестися, але це чомусь ніби й не зачіпало, не хвилювало вже його. Відчував якусь внутрішню насолоду від можливості просто спостерігати своїх студентів і ніби самому вчитися у них... Вчитися? Аж усміхнувся. Чого вчитися? Здатності робити дурниці? Усвідомлював усю безглуздість Гванцового вчинку, проте водночас і... захоплювався, якось первісно, розкуто, як ніколи раніше. Дівча відважилось на все відразу — полюбити і не зрадити дитячої мрії бути космодослідницею і... Смішно... Немає сумніву, що з Гванци ніколи не вийде дослідник космосу, проте оце шалене, молоде бажання, ще дитяча впевненість, що тобі все під силу, що тебе на все вистачить — зворушувало, захоплювало і... змушувало думати про свої дев'яносто сім...
Наступного дня за планом був вихід у відкритий космос. Тема: «Елементарні поняття про ремонтно-монтажні маніпуляції в космосі».
— Виходити будете зі мною по три чоловіки. Окрім Гванци.
— Чому? Навіщо ви так?— схвильована Гванца намагалася щось заперечити.— Хіба я не можу сама за себе вирішувати?
А потім Гванца довго плакала, зачинившись у своєму номері.
Антуан зайшов до неї пізно ввечері.
Вона підвела заплакані очі:
— Я не зробила нікому... нічого... поганого... Я любила тебе... І люблю... Антуане... Хоч ти не зневажай мене... Скажи хоч слово...
Але він ще не міг отямитись.
— Дівчисько.
Гванца розридалася.

«Як ми змінилися. Минуло тільки два тижні, а ми так невпізнанно змінилися. Я чекав цього, але не думав, що це трапиться так швидко. Ми немов стали чужі один одному і водночас рідніші. Сам дивуюся, як можна поєднати ці протилежні відчуття, але вже знаю — можна. У кожного з нас — безліч турбот і обов'язків: фізичні вправи, теоретична підготовка, творчі заняття. І у всьому ми відчуваємо свою недосконалість. Треба багато працювати. І кожен не хоче виявитись гіршим від інших... Ото тільки Гванца... Але про неї потім. Колись я напишу про неї цілу повість. Головне те, що ми стали краще розуміти одне одного, краще відчувати. Часом нам уже не потрібні слова — достатньо погляду, поруху і просто думки.
З кожним днем ми мужнішаємо.
Гванца... Дивна дівчина... Я раніше й уявити не міг, що вона на таке здатна. Що це? Легковажність? Наївність? Мужня дівчина, вона у всьому намагається не відставати від нас, хоча Вазар і не допускає її до складних і хоч трохи небезпечних завдань... Вона хоче випробувати себе? Дивне випробування. Може, вона хоче змінити ставлення до жінки на космічному дослідницькому кораблі? Важко сказати...

Цей безмір космосу
близького і далекого,
чужого й рідного,
як спогад,
як сльоза
далекого юначого зізнання,
що відцвіла,
що розлилась
і переповнила собою пустку,
бездонну пустку Всесвіту,
де ми шукаємо себе
і материнський голос...

Коли ми розмовляли останній раз по відеотелефону, мама нагадала мені, щоб я не забував щодня голитися, щоб не заростав, як первісна людина, щоб стежив за собою...
Зворушливо...»

Ірен, Олекса і Тадей вже котру годину не виходили з блакитної зали, де стояв електророяль і було інканське радо.
Співали...
— Сумуєте за Землею?— запитав Клавір, зайшовши до блакитної зали і пильно вдивляючись чорними вічками своїх телекаріусів.
— Чому? Ні...— озвалася Ірен.— Хоча...
— Так, в цьому немає нічого дивного. Можете не виправдовуватись,— промовив Клавір.— Заспівайте ще. Я вам щиро бажаю якомога довше залишатися такими... людьми... Заспівайте ще...
— Давай Олексину!— мовила Ірен.— Ми її давно не співали.
Тадей змахнув рукою:
— Починаємо!
Зойкнув електророяль, розсипало перебори інканське радо.

Туман колись розвіється,
Берези сонцем вмиються.
Та мов прощальний плач —
Пробач... Пробач... Пробач...
Не я тумани висушу,
Не я колиску витешу
Для дітлахів твоїх.
Не я вночі блукатиму.
Не я тебе шукатиму.
І чутиму твій плач
Не я... Пробач... Пробач...

— Ви справжні артисти,— мовив Клавір.— Ви відчуваєте музику, відчуваєте слова... Дозвольте, я також спробую... Хочу засвідчити, що я недаремно називаюся роботом гуманітарного профілю... Я теж інколи пишу вірші і музику... Ось послухайте...
Клавір узяв до рук радо, спробував струни...

А він безкрайній.
І безсонний.
І бездонний.
А він не знає ні початку ні кінця.
Ми в нім шукаємо рятунку і притулку.
Води шукаємо в цеберці, що без дна.
Шукаєм, як приймач радіохвилю.
Шукаєм і не можемо знайти.
Блукаємо примарами в ефірі.
Мовчить ефір.
І мозок наш мовчить.
Лише вогонь збагнув безмірність міри.
Він безконечно добрий,
Безконечно злий...

«Я дев'яносто сім років працюю на «Кориді». Чимало людей пройшло переді мною за ці роки, і зовсім юних і цілком дорослих. Але таких, як оце зараз, я бачу вперше. Не знаю, чи вийдуть із них справжні космодослідники. А втім... Якби кілька років тому серед моїх учнів з'явилась ось така Гванца... На що вона сподівається? Я навіть не висварив її, не намагався повчати. Мабуть, це було б зайвим. Вона сама щось зрозуміє тут на «Кориді». Повинна зрозуміти. Зрозуміти те, що приходить лише в глибинах космосу. Ми летимо вже сім місяців... А що повинен зрозуміти я? Що мене мучить? В глибинах космосу...»

Заняття перервав схвильований голос Клавіра з динаміка системи зв'язку:
— Гванца народжує!
Цих слів давно чекали. І все-таки вони прозвучали несподівано. Друзі дуже хвилювалися. А Антуан останніми днями просто не знаходив собі місця.
— Гванца народжує в медчастині!
«Нарешті. Нарешті все скінчиться,— думав Антуан, біжучи коридором до блоку медичного обслуговування.— Невже скінчиться? Почнеться!— і нервово засміявся.— Почнеться! Дитина! Моя дитина... Можна збожеволіти... Хіба ж я думав, що так буде... Той вечір... Осінній сквер... Хлопчик чи дівчинка?»
— Хлопчик,— спокійно сказав Клавір, коли Антуан забіг до маніпуляційної кімнати.
Ультрамариновий пуп'янок лежав на білій пелюшці просто серед широкого тапчана, а Гванца тихо стогнала і сміялася під цупким, аж ніби не матерчатим, білим простиралом на маніпуляційному столі.
— У нас хлопчик... Син...— прошепотіла вона.— Все буде гаразд. Ось побачиш...
В її голосі було стільки прихованої радості, віри й таїни, що Антуан до болю гостро, до щасливого щему у грудях відчув — усе буде гаразд! Гордість виповнювала його. Так ще ні в кого не було. Народжувались діти на орбітонах, на борту рейсових машин, але щоб жінка, яка хоче стати косморозвідницею... «А вона стане розвідницею. Вона вперта. Вона сильна. Мужня. Красива Гванца. Бідна Гванца. Я був жорстокий. Вона страждала через мою байдужість... Що ж ми робитимемо тепер з дитиною? Що ми всі робитимемо? Дівчисько...»
Антуан заплакав.
«Вона сильна... Вона вперта... Вона все зробить, як задумала... Все буде гаразд...»
— Не плач, Антуане.
Мадлен ішла коридором до своєї кімнати. З помешкання Гванци долинали голоси. Дитяче уакання... Мадлен раптом захотіла зайти туди, вже й ступила крок, але щось її стримало. Зайшла до своєї кімнати і лягла на тапчан.
Той дитячий голос, такий ніби недоречний на кораблі, розчулював її.
Набрала номер Фреда.
— Що сталося, Мадлен?
— Гадаєш, що розмовляти треба лише тоді, коли щось станеться?
Фред похмуро дивився на неї з екрана.
— Що ти зараз робиш, Фреде?
— Читаю «Основи космічної навігації». А чому ти запитуєш?
— Просто... Аби щось запитати... Я втомилася... А ти?
— І я втомився... Але що з того?
— Нічого, Фреде... Ти пам'ятаєш, як ми колись... Ти хоч інколи згадуєш, Фреде, як ми...
— Мадлен, не треба про це... Ти сама знаєш, що не треба. Ми мусимо стати іншими. Ми мусимо багато про що забути.
— Забути нашу юність, і нашу дружбу, і наші... Фреде, це неможливо!
 
Наші Друзі: Новини Львова