Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Семен Жук і його родичі :

1.11

Переглядів: 4875
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Максим Тарнавський Джерело: Журнал Правда 1875р Львів
<
1
>
Пізно вже в вечері привезли лікаря. Соня не спала, вона лежала без памяти, важко дихала; очи блищали, лице горіло... од неі так и палило. '

Сівши біля недужоі, лікар узяв пульса, посчитав, виняв з кишені трубочку и вставив під руку у самого плеча Соні... Живе срібло піднялось у трубочці до 40°. Лікар зробив серьёзну міну в лиці...

— "Горячка!" сказав він, написав рецепт и велів іхать за лікарствами, а сам принявся запомагать тим, що можно було достать дома...

Перед світом привезли й другого лікаря. И сей став проводить те-ж, що й перший: считать пульс, мірять температуру, слухать груди...

— "По моёму не горячка, а тілько нервовий припадок,"

сказав новий лікар. "Небезпечного нічого нема!"

У Жучихи й Семена наче гора звалилась з душі.

Одначе перший лікар не згожався и стояв на своім, виводячи горячку з того, що Соня нікого не пізнавала и говорила нісенітницю.

В кінци обидва лікарі згодились на тім, що Соня дуже слаба, що ій треба спокій, що треба положиться на молоду силу природи и тілько помагать природі, та підкріплять сили недужоі....

Великий смуток склався в домі и в дворі Жучихи через недуг Соні. Стара Жучиха ледве-ледве передвигала ноги. Вона разом мучилась и за Соню и за Семена: більш усіх в недузі Соні вона виноватила себе одну: "я-то, я, стара, та дурна; усе лихо заподіяла!... Щоб було мені спершу приготовить Соню, а потім ій сказать, що вона не дочка мені... так ні-ж! не зъуміла й сего — покарав мене Бог за гріхи!"

Про горе Семена и говорить нічого: він ходив, як кажуть, між житєм и смертю. "Не жити ме вона — и мене положать в одну могилу з нею," думав він.

А пан-отець що-дня служив молебні о виздоровленьі болящоі Софіі.

Лікарі не виіздили з Жуківки...

Вісім днів Соня нікого не пізнавала и твердила чудні речи: "Безрідна!.. підкидачка" - говорила вона... Сі слова розуміла тілько Жучиха та Семен.

Девятого дня Соні полегшало. Вона пізнала Жучиху и Семена и Рисю. Побачивши двох незнаємих мущин, Соня виразила на лици дивовижу.

-"Се лікарі," сказала ій Жучиха.

— "А давно я не здужаю?" спитала Соня.

Один з лікарів приложив пучку до своіх губ и дав Жучисі ознаку, що не треба говорить з недужою.

Днів через три лікарі поздоровили Соню, Жучиху и Семена и запевнивши, що тепер вже ніякоі опасливости нема, поіхали до дому. Жучиха взяла з іх слово навідуваться хоч днів через два. Соня пролежала ще тижнів зо два. Як же ж вона змінилась! Яка вона стала блідо-жовта, худа, слаба!... молоде житє не било ключем, а наче малесенький огонёк у лампадці блищало у іі в очах...

Не будемо говорить про радість Семена, про загальну радість усего Жучишиного дому - про ту радість, яка витала и світилась у всіх на лицях від одужованя Соні...

Минуло ще з місяць, чи й більше: Соня зовсім поправилась. Жук, не заводячи за увесь сей час ні разу розмови з Сонею про своє коханє, став тепер радиться з матерю, яким би побитом краще приступить до Соні?

— "Треба, синку, з осторогою!.. підождемо трохи!.. нехай ще вона поправляється, а я щось придумаю."

Семен спустився ві всім на матір.

Зближалось 29. Липця, день народженя Рисі, котра вступала в 18-ий рік свого житя. Жучиха задумала святковать сей день як ради Рисі, так и ради видужаня Соні.

"Треба зъіздить до Віренка," сказав Жук матери, "давно я в ёго не був."

— "Конечно треба!" одповіла мати.

"То може б и Соня поіхала з тобою, щоб подяковать Віренчиху... вона кілька раз заіздила до нас за час недуга Соні, а з нас ще й досі ніхто не був у неі... не гарно."

Згодились, щоб другого дня з-ранку Семен з сестрою и Сонею поіхали до Віренка. Соня була якась весела, задовольнена сама собою. Підійшовши до Жука, вона сказала:

— "Сеню! хочеш — я заграю ту Бетговенову сонату, що колись ти бажав?"

"Заграй!" одповів Жук.

Соня грала з страстю и та страсть, наче луна, наче електрика обзивалась в душі и в серці Жука: він не зводив своіх очей з Соні... Соня скінчила; Жук сидів мовчки...

— "И не подякуєш?" сказала до ёго Соня. "Мабуть не гарно я грала, бо давно таки не грала! за час недугу не присідала до рояли."

"Чи ти не втомилась?" спитав іі Жук, дивлячись на іі блескучі очи.

— "Е, ні! мені так гарно якось на душі, так весело, що й сказать не можна... все б грала, та грала. Думала: тебе розвеселю; аж ні! чого ти такий смутний?

"Я? — так собі..."

— "Ні, не так!... я знаю!" И Соня впилась своіми очами в вічи Жука... В серци Жука піднималась давнішня хуртовина; він збирав усі сили, щоб вдержаться, щоб нічого не сказать Соні, боячись, щоб знов чого не сталось не гаразд...

Жучиха сиділа в другій хаті з Рисею. Жук встав и намірився ити до іх. Соня загородила ёму дорогу и сказала:

— "Чого се ти від мене тікаєш, Сеню?... Я хочу поговорить з тобою... хочу дать тобі одповідь на твоє питанє..."

"Яке?"

— "Забув!.." в голосі Соні почулись слёзи.

Жук взяв іі за руки и сказав: "Ну, ну, кажи-ж: що ти хотіла? ну!.. серце, Соню!.."

— "Ти забув... знаєш: у саду питав мене — ще до мого недугу..."

Жук не знав, що діяти... він боявся промовить слова... недуг Соні страшною манією стояв перед ним...

— "Памятуєш: питав про щастє... казав: чи хочу я твого щастя... бери ёго!"

Соня схилила свою голову на плече Семена. Семен стиснув іі и кріпко, кріпко поціловав... хвилин три ніхто не промовив ні слова...

"Ти любиш мене, Сонечко? ти моєю будеш?.."

— "Буду!.. твоя, твоя на віки!" и знов замовкли, тілько чулось довге цілованє. А стара Жучиха дивилась на іх з другоі хати и слёзи радости виступили на іі очах.

"Ходім до нені! ходімо, скажемо ій!" говорив Жук.

— "Ходім!" одповіла Соня...



 
Наші Друзі: Новини Львова