Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Роман

Семен Жук і його родичі :

1.10

Переглядів: 6064
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Максим Тарнавський Джерело: Журнал Правда 1875р Львів
З того часу Соня стала держать себе по троху геть од Семена, силкуючись так, щоб він того не запримітив. Як тілько вони зоставались сам-на-сам, Соня завжді виходила з свого звичайно спокійного стану; то холод то жар перебігали по іі жилам; вона якось мучилась; бесіда не йшла и залучивши першу хвилину, Соня спішно виходила з тієі кімнати, де сидів Жук, и не верталась вже туди, покіль не приходила мати, сестра або ґувернантка.

Семен одначе спостеріг Соніні заміри и хоч не силковався не зоставаться сам-на-сам з Сонею, одначе, коли вона виходила, ніколи не застановляв, не заперечував іі йти... А тим часом Жучиха запримітила, що з сином іі день-за-день щось не добре діється, що він все більш и більш нудиться и ніщо ёго не розважає. Приіде Віренко — и з ним Семен не той, що був колись; бесіду веде він не так вже жваво, а якось вяло, з неохотою... Стане Жучиха радить синови, щоб він поіхав куди небудь, розважився: Семен махне рукою и скаже: "не хочу! чого я поіду?!.. мені дома добре, не скучно... З чого ви, матусю, берете, що я скучаю, нуджусь?.. мені весело..."

— "Не гніви, синку, Бога, не обманюй матери!.. я й бачу и серце моє чує, що щось у тебе не гаразд — та не розберу, що й від чого... Сказать би: закохався ти, — так, здається, ні в кого... А може — хто тебе знає! — хиба мало людей... так щож, коли кохаєш, нічого таіться... Бог помоч... одружись..."

А Жук на таку річ ціловав материні руки, та заспокоював іі, що з ним нема ніякоі переміни. Жучиха слухала, з недовірєм хитала головою и думала, як-би вивідать правду; и з пан-отцем радилась и акафисти правила и Богови молилась — все не помагало!..

Наступила весна ві всій своій красі: ліс и земля убрались в нову свіжо-зелену одежу; вишні и яблоні вкрились білим цвітом: загули бжоли, защебетали жайворонки, посипались трелі соловіів, усе ожило, усе повеселіло!.. Тілько на Семена буцім ніякого впливу не зробила весна!.. По прежнёму ходив він замислений и смутний. До хозяйства брався якось не жваво: прийде до ёго Павло Миронович, стане Семен балакати з ним про сійбу, про садженє тютюну, слухає, дає поради, загадує те и те зробить: — але усе те Жук сповняв наче по приказу, наче длятого тілько, щоб хоч з формального боку показать матери, що він не нудиться, що він щиро береться за хазяйнуванє!.. Одно слово: все те робив Жук для виду тілько, в душі ёго залягла якась апатия до усего... Навіть шутки Рисі, котрі він було сам визиває, тепер стали сердить ёго...

Стояв раз славний весняний вечер: небо було чисте, зоряве; блідолиций місяць визирав з-за густих лип; соловіі тріщали... Жучиха звеліла приготовить чай в саду під липою... уся Жучишина семя сиділа округ столу; самовар шумів и тілько він та соловіі зворушували ту нерухому тишу, яка стояла того часу в повітрі!.. Усі мовчали, кожен думав про щось своє. Жук сидів против Соні и дивився на неі... Допивши свій чай, він підвів очи в гору и сказав:

"Соню! що, як би я вмер?..."

— "Що-що?" перебила ёго Жучиха. — Що се ти кажеш, Сеню?! Господь з тобою! що се ти..."

Семен спохватився: "та се я так, матусю, шуткую..."

— "Славні шутки! цур ім!.. в такий час житє саме лізе в душу, а ти нагадуєш про смерть."

"Треба-ж колись и вмирать... Так чуєш, Соню! було-б тобі жаль мене, коли-б я вмер?"

— "Що за думки у тебе!" одповіла Соня. "Не-відь що вигадав!"

"Не хочеш правди сказать!"

— "Та ну, годі Сеню!.. наче тобі більш ні про що говорить..." знов перебила ёго мати.

"Та ви не гнівайтесь, матусю!.. так щось забажалось говорить про смерть... Мені здається иногді, що я скоро повинен вмерти... На що не гляну, усе мені верзеться, що усе и усі прощаються зо мною..."

Жучиха скочила з місця, перехрестила сина, поціловала ёго и приложила руку до ёго голови. Голова була холодна...

"Ви вже зараз, матусю; й до голови!.. думаєте, що я не здужаю... Я зовсім здоров! Ходім лучше в хату... Нехай Соня заграє мені Бетговенову сонату."

-- "Ні! не грати му сегодні," одповіла Соня.

"Чому?" спитав Жук.

— "Так!.. не хочу..." Голос іі тремтів, на очах блиснули слёзи.

— "Що се з вами, діти?" запитала Жучиха. "Один ні з сёго ні з того збирається вмирать, а друга- плаче, хто іі зна' чого." И на лиці Жучихи показалась печаль... Вона стала пильно дивиться на Соню и на сина. Соня сиділа якось зажурена... очи іі часто зупинялись на Семені... Семен сидів нагнувшись и дивлячись на стіл... Жучиха взяла Соню за руку и не переставала дивиться на неі: Соня дихала якось трудно, и тихенько прикусувала спідню губу, щоб не дать волі слёзам, котрі так и рвались з очей...

"Чи може-ж се статься?!.." мелькнуло в голові Жучихи. "Чи вже-ж таки? — ні! не повинно бути!.. Чи вже вони закохались? Чи вже-ж вони знають, що вона ёму не сестра?" Жучиха тихенько випустила Соніну руку, встала и пішла в дім...

— "Так!.. так!.." думала вона, сидячи на самоті у своій хаті; "тепер мені ясно, чого він нудиться, чого він сумує... Так!.. він любить Соню... и вона ёго любить... Та від кого-ж вони дізнались, що вони не рідні між себе?.. Хиба Иван як чи не пронюхав? та де!.. від кого він би се взнав?! Одначе чи сяк, чи так... на все воля божа!.. Щож, коли вони закохались, Бог ім на поміч! нехай одружаться!.."

И рішила Жучиха не довго одкладувать, а на другий-ж день прямо переговорить з сином.

— "А знаєш що, Сеню!" сказала вона ёму, позвавши до себе у хату. — "Хоч ти й не говориш мені правди, не признаєшся, але я сама добре бачу, що ти нудишся и сумуєш, и знаю від чого."

Жук з дивовижею глянув на матір.

— "Знаю, знаю! усе знаю!.." вела вона дальш. "И знаю, чим можна вигоіть тебе... тобі треба одружиться... ти закоханий... А що, чи вгадала?.."

"Ні, мамо! не вгадали, я не закоханий."

— "Ще й не признаєшся!.. годі таіться!.. Одружись, синку."

"Ні з ким, мамо!.. моя невіста ще на припечку кашу ість," став шутковать Жук.

— "Ти не шуткуй, синку!.. я тобі не шуткома говорю, одружись!"

"Та що се ви, мамо! З ким же одружиться?.. кого брать?"

-"Бери ту, котру любиш."

"Значить: ні кого й брать, бо я ні кого не люблю."

— "Чи справді?.. не брешеш ти?" В голосі Жучихи Семен почув и докір и жаль и ніжну любов матери.

— "Хочеш, я скажу, кого ти любиш?" питала мати.

"Кажіть, коли знаєте..."

— "Ну, слухай — Соню..."

Жук затрусився и похилився на бік; мати піддержала ёго... він упав до неі на груди и заридав наче дитина...

"Мамо! матусю!.. я не винен в тім... я знаю, що... я таів свою любов... таів навіть від самого себе... що-ж мені діяти, коли у мене не стало сили, чи може я не зъумів задушить се чувство... вирвать з коренем з свого серця любов до — сестри... Матусю! не гнівайтесь на мене."

— "Годі, годі синку! перестань, заспокойся! хтож тебе виноватить?.. ти ні в чім не винен... ну, полюбив, полюбив... щож — на все воля божа!.. Заспокойся! серце не камінь... ёму не вкажеш... сама знаю се добре..."

А Жук ридав и ридав...

— "Та спокойся бо, Сеню! серце моє!.. заспокойся!.. Господь з тобою! чого плакать, ти-ж нічого такого не заподіяв."

"Нічого?!" одповів хлипаючи син; "ще нічого!.. Матусю! я закохався — в сестру..." и він не переставав ридать гістерично...

— "Ні, Сеню! ти — та заспокойся, та послухай, що я тобі скажу... Ну, закохався... щож! Соня - Соня тобі не сестра!.."

Жука мов хто обухом вчистив по голові!.. він — наче занімів, наче скаменів... ёму здалось, що він збожевольнів, що навіть слух ёго обманює, що у ёго галюцинация.

"Що ви сказали, мамо!"

— "А те-ж, що Соня..."

"Ну-те?.."

— "Не сестра тобі!.."

"Не сестра!!" скрикнув Жук. "Так вона не сестра!.. що се ви, мамо!.. се ви знущаєтесь з мене, чи що?"

— "Нехай мене Бог боронить, щоб я з свого сина знущалась... Ось слухай! заспокойся!.. я тобі все роскажу. Окреме мене ніхто сего не знає, що вона не сестра тобі, не дочка мені!.. хто іі родителі — один Бог знає... іі підкинено до нас." И Жучиха розповіла синови усю подробицю.

Семен слухав іі, впиваючись в кожне іі слово; те, що він почув від нені, так здивовало ёго, що він сам собі не вірив; боявся, чи справді він слухає своіми ушами, чи справді він слухає свою рідну неню!.. Слухаючи розповідь матери про Соню, він инколи хватав себе за голову, за уши; наче хотів завіриться, чи єсть у ёго голова, чи єсть у ёго уши, чи не позакладало іх, чи добре, чи правдиво він чує ними!...

Не то що трудно, а навіть просто не можна не то-б вірно, а хоч подібно описать той внутрішній, душевний стан, котрий охватив Жука. Завірившись, що перед ним не манія, а рідна неня, що він слухав іі правдиві речи, Жук наче переродився. Він почувствовав, що до ёго вернулась прежня веселість, прежня жвавість, він став зовсім не той, яким був за годину до того. Здається мені, що стан ёго духа походив на той стан, в якому буває чоловік засуджений на смерть, чоловік, котрий спускав вже свою голову під катову сокиру и котрого потім одпустили и ослобонили!.. Він так вже попращався з житєм, з людьми, що, визволившись з катових рук, мав справжнє право сказать, що він знов народився, став жить в-друге, встав з гроба!.. Так подібно и з Жуком було! він вже на віки прощався з Сонею: крівність, имя сестри — стояло перед ним такою безоднею, через котру ні в вік, ніяким побитом не можна, здавалось Жукови, перейти, щоб стать з Сонею у парі... сестра - на віки розділяла ёго од подружя!.. Жук вже на віки, хоронив свою любов, на віки осудив себе любить без жодноі надіі любить и мовчать, любить и нудиться, любить и мучиться - мучиться пекельними муками, страждать — страшним стражданєм!.. Аж ось — одно слово ёго матери: "вона не сестра!" воскресило, оживило ёго!.. недавні муки, нудьга, безнадійність, стражданє — усе отсе наче рукою зняло, наче нічого сего не бувало... И перед ним виросла в одну хвилю: люба коханка — замісто сестри. Розпука вилилась з душі и душа налилась до краю світлою надією! Серце гризли не нудьга, не муки, а нектар блаженства и любови — наповав ёго!.. Хиба-ж після сего Жуку не можна було сказать, що він воскрес, що він став жить в-друте?!

И Жук прожогом кинувся до Соні, до своєі милоі Соні, щоб проблаговістить ій своє нове народженє. Не знайшовши Соні в домі, Жук побіг в сад, гукаючи: "Соню! Соню!.. де ти?"

Соня сиділа під тією-ж липою, де вчора Жук говорив, пючи чай, про смерть. Жук підбіг до неі, вхопив за обідві руки и голосом повним хвилёваня спитав:

"Соню!. люба Соню!. скажи: чи ти хочеш мого щастя? чи хочеш, щоб я був на віки щасливим?"

Соня здивувалась!.. вона не розуміла, що діється з Семеном: він показався ій якимсь чудним, зовсім не тим, яким вона бачила ёго годину чи дві до того.

— "Що з тобою, Сеню?"

"Нічого!.. нічого!.. ти говори мені швидче: чи хочеш, чи бажаєш — мого щастя?"

— "Хиба у тебе єсть про се сумлінє? хиба ти сам сего не знаєш..."
 
Наші Друзі: Новини Львова