Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 24 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Протестант (З часів кріпацтва)

Переглядів: 6426
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Юлія Косаренко Джерело: Вибрані твори. Кн.1-2.Т-во Час, Київ, 1927 р
Дмитра Книша не бачив я двадцять років,— час життя цілого покоління,- і хоча-б він на макове зерно перемінився: і вид, і постать, і вдача, й душа ті самі; ні потовщав, ні похудів, ні посивів, ніже постарів... Сатурн не заняв його. Хіба вже дуже пильно придивишся до його, так спостережеш, що очі у його не такі ясні, як були за-молоду й огню в них поменшало.

Вперше я спізнав Дмитра, коли він ще парубкував: високий, кремезний, широкоплечий, русявий, кучерявий, хода повагом, трошечки перехлябисто; раз-у-раз з чогось незадоволений, завжди невеселий, охмарений, понурий, не говіркий. Такий він і через двадцять років. За-молоду продражнили його «протестантом»,— так і тепер його зовуть.

І не дурно таке ймення приложили йому люди: нічим його не можна задовольнити; на все він нарікає, проти усього протестує; усе у його не доладу, усе не по його, не так-би то, як треба!

Він з кріпаків, з дворових, сирота — покритченко. На дванадцятім році його взято до панського двору; спершу гусей пас, а потім сказали йому лакейчукувати. Годували його, як і всіх людей; одягали добре, не били і робота не яка там була: прийми, подай, набий панові люльку, вичисти чоботи, перемий посуду, навощи долівку, нагодуй щенят,— от і все! Не трудна робота.. Так ні-ж,- не така у Дмитра вдача, щоб задовольнила його панська прихожа! Спершу почав він огризатися проти старшого лакея, а то — загризеться з економкою, з кухарчуками; або забуде про щенят; заб'ється в кутку в сінях та що-небудь майструє, трісок розведе наче на дровітні. Раз якось майстрував він чи клітку, чи пастку, та так перенявся своєю роботою, що й забув про щенят; щенята аж скиглять не ївши, а Дмитрові байдуже. Пан за се поскуб його за чуба, а він розвісив губи, насупився наче хом'як, та до пана:

— Відпустіть мене на село.

— На село? чого?

— З людьми хочу жити...

— А тут ти — не з людьми, чи що?

— Тут з панами та з лакеями; невгодно мені.

— А ти хамове кодло! — гукнув пан,— ще й воно сміє витребенькувати! бач, «невгодно»! А зась! Я тебе як відпущу на стайню, та скажу спустити тобі штани, так знатимеш тоді «невгодно»...

— Воля ваша, а невгодно.

— Мовчи!

Дмитро замовк, але не вгамувався. Яке мале тоді воно було, підліток, а пустилося на хитрощі. Почав він панську посуду бити: отсе було несе в пекарню чи з пекарні посуду, набере її повно, та наумисне або споткнеться, або підковзнеться — посуда лу-лус! тільки черепки задзвенять... Ведуть Дмитра на стайню, черепки йому під голову й полосують на дві руки... Періщать, а воно ні пари з вуст, наче не по йому б'ють... мовчить, наче йому заціпило... І вдруге так, і втретє... Б'ють Книша, а Книш посуду товче... Панові остогидло. «На його, каже, й різок не настачиш», — і велів його на винницю завдати.

Тоді саме будували нову винницю, німець якийсь будував.

— Що вмієш робити? — спитав німець Книша.

— Німецькі клітки вмію.

Німець йому ляща, другого й знов питає:

— Що хочеш робити?

Дмитро ні слова... Німець подививсь на його, подививсь і сказав у столярню його приставити.

І тут Книшеві не до вподоби... Став він просторікувати — його з столярні геть; сказали пасти корів дійних... Робота зовсім не мудра.

Вижене він скотину, сяде під вербою, очи скине на небо, а про корів і байдуже; розпустить їх, а вони в жита, шкоди нароблять... Скотар до пана:

— Не треба його бити,— каже пан,— чи не ліпше його голодом напутити,- і звелів цілий тиждень не давати Дмитрові страви, опріч шматка хліба - нічого, та й то не до-схочу, а в обріз.

Не йметься Дмитро, не просить їсти. Воловик і давай його сочити: чим він живе, чи не краде де страви, та й пристеріг, що Дмитро і в снідання, і в обід, і під вечір уплітає молоко. Візьме оце вибере корову, у якої повніше вим'я, заведе її в жито, та й ссе, немов теля те... Стали його люди ганьбити, а він їм:

— Не моя вина, що я їсти хочу, а ви мені не даєте.

— Ти повинився-б, просив.

— Ні в чому мені винитися. Скиньте мене з пастуха; мені се діло не вгодне...

Знов його на стайню, а тоді — свинопасом його зробили... Подумав він, погадав день, другий, а на третій — ноги на плечі та й гайда в довгі лози... Волі пішов шукати...

За місяць, чи що, привели Дмитра: на ногах у його залізне путо; на руках налигач і руки назад. Привели його в винницю; отаман приніс шеляги: німець присів на барило, запалив люльку й велів «міряти» Дмитра шелягою вздовж і поперек... а потім знов його до свиней.

Дмитрові минав тоді вісімнадцятий рік. Перебув він зиму, коло свиней зимою порався добре; попривчав свиней так, що вони його голосу слухалися. На весні знов: «не вгодно мені коло свиней»...

— А куди-ж тобі «вгодно»,— питається у його пан, передражнюючи його.

— На село, до людей; на волю...

— Підрости трохи,— каже пан,— так тоді й пошлю тебе «на волю» — в москалі...

Не довго пас Дмитро свиней: весна потягла його знову «в довгі лози».

На сей раз довго його не було, щось років зо два; і чутки про його не було,— думали пропав десь. Коли-ж ось саме в спасівку приводять його; половина голови йому виголена, ноги в ланцюгах... Вже не били його, а посадили на бика, себ-то одним кінцем залізного ланцюга підперезали Дмитра і примкнули той кінець на замок, а другим кінцем примкнули ланцюг до пудової гирі й казали йому драти пір'я.

На «бику» просидів Книш два тижні, тоді зробили йому полегкість: зняли з «бика», одну ногу забили в порплицю й послали його та топчак волів поганяти. Отак до Покрови... порплиця протерла йому ногу аж дпо кісток... тоді збили порплицю: «тепер, кажуть, нехай тікає».

Приставили Дмитра знов у винницю за кочегара... Вергає він собі дрова у піч мовчки, ні до кого ні слова не промовить, наче онімів чоловік. Раз якось навідався пан у винницю: похвалив Дмитра за роботу й обіцявся прислати йому якоїсь масти, щоб швидче виразка на нозі заструпніла, загоїлась. На Дмитра наче хто приском сипнув, неначе з панської похвали руки у його не ті стали: пхне він поліно в піч та й дивиться, жде, доки не гукне на його винник:

— Чого стоїш, волоцюго! в печі потухло! дрова давай!.. чи знов «на бика» схотів?

Вхопить Книш колоду, та как її шпурне в піч, що піч аж затріщить.

— Помалу ти, кривоногий! піч розвалиш! — Хто його знає, що-б воно було далі... За три дні до пилипівського пущення прийшов у винницю отаман, приставив до печи нового кочегара, а Дмитрові дав нові чоботи й каже:

— Обувайсь та ходім до церкви.

— Се ще чого?

— Там бачитимеш... швидче, піп жде.

— Я-ж не говію і вмирати не збираюся...

— Молода жде.

— Яка молода?

— Пріська, здається...

— От тобі й на! не було печалі, так чорти накачали!.. У мене й на думці нема женитися... Ви, дядьку, жартуєте, а мені не вгодно!..

— Пани за тебе думали... Тобі, звісно, за мандрівками ніколи було думати... рушай!..

— Мені не вгодно...

— Ніхто тебе й не питає: чи «вгодно», чи не «вгодно»; сказано: йди — і годі...

— Хто-ж оце старостував у мене?

— Пан!..

— Бач, який добрий!.. продовж, боже, йому віку! та ще кого-ж і висватав: швачку!.. та яку! от-от розсиплеться...

— А ти все знаєш...

— Люди базікають... А що буде, дядьку, коли я не піду під вінець?

— Поведемо... можна перед вінцем і в бані сполоснуть...

— Так ведіть-же, а я з доброї волі не піду! — Отаман стусонув його межи плечі, вхопив за комір і повів.

Пан-отець з причтом і молода з дружками дійсне були вже в церкві...

Повінчали.

— Тепер куди? знов у винницю? — спитав Дмитро отамана.

— Дурний ти! тепер іди з жінкою додому та людей проси на весілля.
 
Наші Друзі: Новини Львова