Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Дід Євмен (Споминки баби Уляни Красючки)

Переглядів: 7589
Додано: 11.12.2005 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Леся Хмілярчук, Юлія Косаренко Джерело: Вибрані твори. Кн.1-2.Т-во Час, Київ, 1927 р
— А нуте, хлопці-молодці, богу на прийом: по деревині на плечі, та на Семенове дворище; за те мій могорич: по чарці — по другій і липівка меду. Нуте! толокою...

Кинулась та голота: що то, сказано: молода сила! тільки вміло орудуй єю, вона тобі й землю переверне! Горить робота: хлопці носять,— майстрі складають! А місяць з зіроньками їм присвічують та радіють, що в Семена на пожарищі, буцім тісто на опарі, хата росте. Тоді вже всі ми вгадали, на що дід гроші позичав.

Вернувся в-осени Семен; грошенят дещицю приніс... Дивується, та аж заплакав, як почув од діда:

— Отеє вам хата: живіть на здоров'ячко! По спромозі виплачуйте; а в касу — то вже моя голова знатиме.

Отак і звів чоловіка на ноги. А що коли-б не Євмен? Тоді Семенові - хіба з довгою рукою, під манастир. А нуте, скажіть — хто-б другий отак зробив?

Отже не без ворогів було й в діда Євмена, та нема в світі такої людини, щоб на неї пси не брехали, а люди не клепали! На всіх не вгодиш: солодким будеш — злижуть; гірким — сплюють...

IV.

Багатирі, шинкарі та зайди-голови, що поверх дерева ходять — оті ворогували на Євмена. Іцько жид та шинкар Єлисей та Михайло Пихтір — і не сказати як ворогували на Євмена; приміли-б вони в ложці води його втопили, та ба! руки короткі!.. Михайло вже й становому на діда шепотів щось, — та язика прикусив, нехай би він йому руба був став!.. Михайло, та і всі вони, більш за все не любили діда за язик; таки-ж бо він у його гострий був, наче бритва та, а колючий, наче шило: кольне кого словом, так гірш, ніж швайкою в жижку. А вже коли було візьме кого на глум, так своїми жартами так умилить людину, що вона тричі упріє. Жартун був великий; жартами за людей заступався, а лиха й ворогові не зичив. Благої душі він був; вдача у його потульна була: тільки й ти його любенько приголуб ласкавим словом — він наче віск той розтане, що хоч роби з ним. А вже на перекір йому й не думай іти! Він тоді до тебе смолою шевською прилипне й доведе тебе до того, що — або роби так, як він каже, або з села втікай.

Була у нас на селі вдова — дячиха: людина уязлива, терпка, а більш за все — шепотинниця; до дівчат найпаче в'їдалася: аби отсе вона спостерегла, що дівка до парубка бровою моргнула, зараз вона про неї по селу й покотить неславу. Люди її не любили, невірна людина, облеслива, а проте ще вміла і в душу до всякого влізти. Дітей у неї бігма, робити нічого; тільки вона із хати до хати швендяє, пащикує, брехні по селу розносить... усій молодіжі в печінках вона стала. Парубки усяких капостів їй заподівали, нічим її не вгамують. От вони тоді до діда.

— Заступіться, порадьте, що діяти?

— Не вважайте на неї, — каже дід, — не займайте її; нехай до краю доходить... якось воно та буде; а моє діло сторона.

Так їх радить, а собі що-иншого думає.

Йдемо ми з ним якось з міста; я базарувала, а Євмен з людського гомону бадьорости набирався. Добре... Йдемо, аж на зустріч нам Варка та: вона була така низенька, сухорлява, раз-у-раз забейкана; нечепурна була... Очі у неї зелені, маленькі, немов осокою прорізані, та верткі такі, наче хвіст у ящірки — й дивляться завсіди буцім з пересердя. Та їй недовго й до серця було: сама, бачте, гакувата, так аби що на мачину не по її, — вона й визвіриться й засичить вишкварком на сковороді: «Ах! ви мужва темна»! Се у неї було любе слово. Євмен кілька разів казав до неї:

— Мужвою, пані-матко, світ держиться, тим то й треба з мужвою любенько; самі — здорові знаєте: ліпше з людьми ходою, як з чортом навзаводи.

Так де вам! не така вона була, щоб послухалася: товста крига у неї на серці лежала. Так ото стрілися ми з нею і вітаємо:

— Здоровенькі були!

— Дай боже!... а де, діду, був? — питає вона.

— Баньки дув.

Вона не зрозуміла та знов:

— А тепер куди?

— В куми до біди.

Варка знов не розібрала. Бачте: — тоді саме Бідиха такою ходила, так вона й подумала, що Бідиха розсипалася, і питається:

— А кого біг дав?

— Та й досі баба не розбере: чи дитину, чи дівчину.

— Ну, прощавайте.

Бачимо — Варка бігцем до Бідихи: тиць сюди, зирк туди, нічого не знати; Бідиха сидить та мички миче... Догадалася Варка, що Євмен візка підвіз і почала вона з того дня в'їдатися в діда та лихословити про його, а він мовчить та щось замишляє.

Якось в суботу — подзвонили до вечерні; йде Варка до церкви, вона любила першою прийти, остатньою вийти. Йде вона повз шинок; не можна нікудою було обійти; стояв він саме над греблею; другої дороги не було. Чує Варка - в шинку хтось так на бубні витинає, що аж стріха ходором ходить.

— Ну, вже-ж, — думає собі Варка; — се ніхто більш, як не Євмен... Бога у його в душі нема! Тривай-же! я тебе на все село засоромлю. Нема того, щоб на молитву до храму божого йти, а він чортів у шинку звеселяє.

Треба вам сказати, що Євмен чудово на бубон бив. Було як утне «Горлицю», або отієї весільної:

"Такий, такий журавель,
Такий, такий дибле".

Або:

"Ти-ж було селом ідеш,
Ти-ж було в дуду гудеш", -

так у мене, у старої, жижки до танців задрижать; а що-ж то в молодих!... Уся шкура заговорить!

До шинку Євмен хоч і заходив, так не на те, щоб там чопка смоктати; з людьми любив він балакати. Не без того, що було чаркою й покрепиться: почастує його хто однією, а він йому зараз здачі — двома; а щоб п'яним — ніхто зроду-віку його не бачив. Ні, ні! на що вже великі вороги його, лисий коваль Микола та отой Михайло, а й вони не посміють гавкнути, щоб Євмен хоч раз коли був п'яним. На підпитку і я його бачила, так де-ж той чоловік, щоб без вади якої був?.. Нема такого в світі, та й не було.

Еге! так ото й стоїть Варка проти шинку, та не тямить, що його діяти: яким робом діда викликати? Ждати — доки сам вийде, ніяково: і люди помітять, візьмуть на глузи, торохтітимуть: «яка стара Варка, а до музики, скажуть, така охоча, що й вечірню на неї проміняла»... Зайти-б у шинок — ще гірше... Опинилася Варка, наче в штанях без очкура — ні в тин, ні в ворота! Думала вона, думала, та як гуконе що-сили:

— Хазяїн! Шинкарю!!

Дід наче того тільки і ждав! Зараз вікно з шинку навстіж, та до Варки:

— Що отсе з вами, пані-маточко? Чи не на живіт? Може-б мені за шептухою побігти?

— Ходи сюди! ходи сюди!

Вийшов до неї дід.

— Хто на бубоні бив? ти?

— На бубоні, кажете ви? коли?

— Ще й коли!.. бач який святий та божий! Наче й не чув... Отут, в шинку, хто бив?

Дід дивується, хреститься, та й каже:

— Що отсе таке з вами? я отут з самісінького обіду, а бубону не чув... хто-б таки під святу неділю з добрих людей став бубнити?.. Се вам причулося...

Пішли змагатися: Варка своє: — ти бив, а Євмен своє: — се вам причулося. Варка аж ногами тупотить, лютує: а Євмен її хрестить та читає: «зидіте»... Плюнула Варка й геть собі греблею по-під вербами. А Євмен — бубон під кожушанку, та бігцем по-за вербами, між очеретами, — його невидко. Попередив Варку, сів в очереті біля дороги; скоро Варка порівнялась з ним, він як торохне в бубон, як заверещить не своїм гласом — та й присіла, з місця не рушить; з переляку мов прикипіла. А Євмен в очереті другим вже голосом під бубон:

"Тири-тири тирличко!
По дорозі пір'ячко!
То-ж його розгубила
Ряба Варчина кобила"...

Тоді прихильцем очеретами, городами до господи. Хата його в головах церкви стояла. Бубон під вулик, сам до церкви.

Приходить Варка — власним очам віри не йме: Євмен на вколішках біля крилосу стоїть на молитві... Після вечерні ледве ступив дід на цвинтар — Варка до його: ну його принародно ганьбити та соромити, що в шинку на бубон бив.

Євмен уважно її слухає, тужливо так дивиться на неї, головою журливо хитає й каже:

— Не во гнів вам, пані-маточко, з вами напевне щось, мабуть господнє попущеніє: і причувається вам, і привижається, — тут не без лукавого. Перехрестіться та ходімо вкупі; я вас самих через греблю не пущу; хоч воно ще й не вельми пізно, та повз очерет небезпечно. Люди добрі! проведім її через греблю, бачите, вона трохи стерялася.

Варка з того аж посатаніла, лютує, а дід її вмовляє, заспокоює та хрестом навкруги обводить. Люди дивляться, сміються, найпаче — дівчата, сороки ті... З того часу й покотилася селом гутірка, що Варка стерялася, що сатана раз-у-раз їй в ухо бубонить... Звісно: почали всячини додавати; стали гомоніти, що вона на людей кидається, кусається, піною з рота бризькає, що під язиком у неї щенята... Почали люди тікати од неї та й довели молодицю до того, що мусіла вона село наше покинути. Дівчата, тоді страх як зраділи; ніхто за нею не жалкував. От як штучно вижив Євмен Варку; та вже за рік, чи мабуть, за два, признався людям, а то-б ніхто й не відав, яку він кумедію вчинив з Варкою.

V.

Кажу-ж вам — жартун був дід Євмен, жартуючи і вмер; але пошли господи і всякому таку смерть тиху. Того року, як він помер, господь покарав наше село великою-превеликою посухою; з зелених свят до самого Спаса, коли не до Головосіка, дощ і не крапнув ні разу; люди й хмари не бачили. На полях усе вигоріло, навіть травою тільки той і поживився, у кого болото було, або на великій низині; жита погибли; пшениці вийшли огрійні; зерно з усього заміркувате. Недорід випав тяжкий. Ще до Різдва — що було в гамазеї позабирали, а до Стрічення і багатирі свої ями спорожнили, зате кешені понабивали. Дід Євмен, наче той Йосип прекрасний, заздалегідь вгадав недорід і цілі дві зими своїх ям не відкопував; беріг хліб. Діти трохи кривилися на його, часом злегесенька і дорікали:

— Понівечите, тату, зерно; попріє воно; пропаде, хоч-би вітром перепустили.

А він слухає те, та собі в бороду:

— Нехай ще... не попріє; в ямі ціліше буде... як помру, так ним поминатимете мою душу...

У піст так ціна на хліб підскочила, що й не сказати: три дні роби - на півпуда борошна не заробиш. Люди з голоду пухнуть, а доюни біля людського лиха руки гріють та радіють.. Отоді саме дід Євмен і показав свою добрість: покликав злидарів, відкопав яму і все чисто з неї жито пороздавав за спасибіг. Кинулися люди до млина, наче на ярмарок. У нашому селі славний млин водяний. Повеселіли люди, мелють та Євмена благословляють. Намололи і Великдень святий зустріли не з заплаканими очима; усім голодним Євмен сльози втер.

 
Наші Друзі: Новини Львова