Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294679
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання
перейде колись у картини мої, розлука зiв'є собi гнiздо в моєму серцi. Всi
покидатимуть когось i поспiшатимуть назустрiч невiдомому, i комусь буде
жаль. Тiльки я ще нiчого не знаю про се.
Я лежу на возi. Навколо, спинами до мене, дiд i батько з косарями. Мене
везуть у царство трав, рiчок i таємничих озер. Вiз наш увесь дерев'яний:
дiд i прадiд були чумаками, а чумаки не любили залiза, бо воно, казали,
притягає грiм. До Десни верстов п'ять дуже складної дороги. Переїхати
треба двi великi калюжi з гнилицями, що нiколи не висихали, два мости,
потiм знову одну гнилицю, потiм два хутори з собаками i село Мале Устє по
вузесеньких кручених вуличках, далi треба їхати вздовж рiчки крутим
берегом i боятись, щоб не перекинутись у воду, потiм треба було брати
праворуч униз i з розгону - через рiчечку бродом, далi на гору i з гори, i
знов на гору i з гори, а далi праворуч раз i другий, i знов понад рiчкою
мiж осик i дубiв, i вже аж там, над самою Десною, було моє царство.
По дорозi косарi гомонiли про рiзне, злазили з воза перед калюжами й на
гору, потiм сiдали, i я знову бачив навколо себе вгорi їх велетенськi
спини, а над спинами i косами, якi вони тримали в руках, як воїни зброю, у
високому темному небi свiтили менi зорi й молодик.
Пахне огiрками, старим неретом волока, хлiбом, батьком i косарями,
пахне болотом i травами, десь гукають, i... зразу чую, деркачi й
перепiлки. Чумацький вiз тихо рипить пiдi мною, а в синiм небi Чумацький
Шлях показує дорогу. Дивлюсь я на моє небо i повертаю з возом i косарями
праворуч i лiворуч, i зоряний всесвiт повертає разом з нами, i я непомiтно
лину в сон, щасливий.
Прокидаюсь на березi Десни пiд дубом. Сонце високо, косарi далеко, коси
дзвенять, конi пасуться. Пахне в'ялою травою, квiтами. А на Деснi краса!
Лози, висип, кручi, лiс - все блищить i сяє на сонцi. Стрибаю з кручi в
пiсок до Десни, миюся, п'ю воду. Вода, ласкава, солодка. П'ю ще раз,
убрiвши по колiна i витягнувши шию, як лошак, потiм стрибаю на кручу i
гайда по сiнокосу. I вже я не ходжу, а тiльки лiтаю, ледве торкаючись
лугу. Вбiгаю в лiс - гриби. У лози - ожина. В кущi - горiхи. В озерi воду
скаламучу - риба.
Отак я раюю днiв два або три, аж поки не скосять траву. Ношу дрова до
куреня, розводжу огонь, чищу картоплю, ожину збираю косарям для горiлки.
Пiсля косовицi починаєм гребти сiно гуртом, i ось потроху мiняється наш
свiт чарiвний: батько, дiд i дядько стають чомусь мовчазними i
збентеженими, якась пiдозра проявляється в очах: вони починають дiлити
копицi.
Сiнокiс у нас був гуртовий. Його нiхто не мiг подiлити, бо кожен
боявсь, що йому припаде та третина якраз на колiнi Десни, яку щороку рiже
нещадно весняна вода. Тому косили i гребли гуртом. Потiм дiлили копицi, i
вже тiльки тодi кожен стягав їх у стоги до свого куреня. I так ставалося
чомусь, не знаю, що при розподiлi копиць нi одна майже косовиця не
кiнчалася миром. Завжди чомусь здавалось батьку або дядьку, що хтось
когось обдурив на одну копицю, i тодi, слово за слово, серця сповнялися
лютого гнiву i великi нашi батьки починали лаятись, гукати, а потiм битися
над зачарованою рiчкою Десною.
Вони билися великими кiлками, граблищами, держаками вил, тримаючи їх в
обох руках, як древнi воїни. Часом вони ганялись один за одним з сокирами,
гукаючий так голосно i страшно, що луна йшла по Деснi, понад Черв'яковим
лiсом i понад тихими, таємничими озерами. Тодi ми, дiти, теж починали
ненавидiти однi одних, цебто ми з братом Самiйлових хлопцiв, i готовi були
теж кинутись у бiй, та боялись. Для повноти ненавистi у нас ще не
вистачало лiт i недолi. До того ж нам вельми не хотiлося втрачати
рибальське товариство. Ми одвертались i не дивились тодi на малих своїх
ворогiв.
Однi тiльки конi не брали участi у вiйнi. Вони паслися вкупi, однаково
худi й мозолястi, з великими вавками на потертих спинах, i хитали
головами, байдуже дивлячись на нас i одганяючи дурних своїх оводiв.
У цих запеклих боях особливою вiдвагою i хоробрiстю вiдзначався дiд.
Минуло вже пiвстолiття, як його не стало, але скiльки б я не жив, нiколи
не забуду войовничої пристрастi, що ховалася в добрих дiдових грудях.
Вiн був здатний до такого шаленого накалу гнiву, що йому мiг би
позаздрити найбiльший у свiтi артист чи генерал.
Пiд час бою вiн весь палав. Його високi груди ходили тодi ходором.
Дудочки свистiли куди попало, хрипiли й кукурiкали з його грудей, але їх
перекривав його одчайдушний бойовий клич: "Сибiр нашого царя!"
З цим могутнiм гаслом вiн кидався в атаку, мов справжнiй отаман свого
сiнокосу, поки грижа не валила його пiд копицю, де вiн качався тодi на
спинi, закарлючивши ноги i навiть пальцi на ногах, хапаючи її руками i
заганяючи назад, як злого духа. Упоравшись трохи з духом, дiд знову хапав
вила чи сокиру i стрiмголов кидався в саме пекло. Тодi загарбник Самiйло
не витримував дiдового нападу i подававсь навтiки пiд дуби. Вони бiгали
помiж дубiв i копиць, та не мiг уже Самiйло втекти вiд дiда. Вже
спотикнувся вiн, захекався, уже почав кричати: "Ай, рятуйте!" Вже
замахнувся дiд на Самiйла сокирою... Тодi я не витримував i затуляв очi, а
вони рубали один одного сокирами, як дрова. Кров лилася з них казанами.
Вони вiдрубували один одному голови, руки, врубалися в розпаленi груди, i
кров, кажу ж бо, лилася з них вiдрами, казанами. Вони то розбiгалися, то
кидались один на одного в атаку з довжелезними дерев'яними вилами,
кричачи:
- Уб'ю!..
- Прохромлю!..
- Ай, рятуйте!..
- Ага-а-а!..
Розлючений Самiйло кидався на дiда, i прохромлював його живiт наскрiзь
величезними кидальними вилами, i притискав до стернi, мов Георгiй
Побiдоносець змiя. Дiд так страшенно кричав од болю, що листя на дубах
шелестiло, а луна йшла така, що жаби плигали в озера i ворона, про яку
йтиме мова далi, пiднiмалась над лiсом. Однак дiд устигав якось
розмахнутися знизу i так хряснуть Самiйла сокирою по лисинi, що голова в
нього розвалювалася надвоє, як кавун, i тодi Самiйло... Отаке-то.
Цi страшнi побоїща закiнчувалися десь аж пiдвечiр, проте завжди
щасливо. Всi виявлялись живi i неушкодженi, тiльки довго i важко хекали
вiд внутрiшнього вогню. Отамани були блiдi од сильного бойового пеку i
розходилися по куренях, грiзно оглядаючись.
Полум'яний дiд довго не мiг прочахнути. Вiн був пристрасний воїн i
випивав пiсля бiйки добрий глек холодної води, не забуваючи перехрестити
воду перед тим, як пить.
- Давайте вже полуднувать, чи що!
- Який там полудень! Вечеряти вже пора,- одказував батько, поглядаючи з
палкою ненавистю на ворожий курiнь.
Пiсля вечерi зразу ж лягали спати. Часом я засинав ще до вечерi,
дивлячись на зорi, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша. Тодi
батько або дiд довго будили мене вечеряти, та вже важко було менi
розплющити очi, i я падав з їх рук у сон, як лин в ополонку, тiльки мене й
бачили.
Дiд любив спати пiд дубом. Перед тим як заснути, вiн довго i якось так
лагiдно позiхав, нiби прощаючи свiту всi його пустощi, i розказував
косарям про молодi свої лiта, про чумацтво, про те, як колись все було не
так. Все було краще. Рiчки й озера були глибшi, риба бiльша й смачнiша, а
що вже грибiв та ягiд у лiсi - не переносити, та й лiси були густiшi,
трави - вуж не пролiзе, хiба тепер трави!
- Та що й казати,- зiтхав пiд кущем косар Тройгуб.- Усе марнiє,
поганiшає.
- Е-е! - фiлософу¦ дiд пiд дубом.- То було колись роси якi, та води, та
болота довго стояли. А тепереньки вже скоро, видимо, геть-чисто все
повисихає й зведеться нi на що.
- Еге! Уже, казав той, до того, мабуть, воно йде,- погоджувався,
зiтхаючи крiзь сон, Тройгуб.
 
Наші Друзі: Новини Львова