Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 18 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294333
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
по чарцi, що вже й забули якої спiвати.
- Тут, батюшко, не "воскресенiя день", а "вниз по матушцi" заспiвати б
слiд,пожартував наш батько, смiючись.
- Чого смiєшся! - розсердився отець Кирило. Вiн не любив мого батька за
красу i нешанобливу вдачу.- I тут ти проти бога, нечестивець, безвiрнику
лукавий!
- Батюшко, i ви, дяче, i ти, паламарю, давайте щодо сповiдання вiри
умовимось одразу: я не проти бога,- весело сказав мiй батько, притягаючи
до човна арканом напiвутоплену телицю.- Сашко, хватай її роги. Держи, не
бiйся! Я пiдведу аркан пiд черево... Не проти бога я, духовнi люди, не
проти паски i навiть не проти великого посту. Не проти вола його, i осла
його, i всякого скота його... I коли я часом гнiвлю його всесильне,
всеблагеє, всевидящеє око, так це зовсiм не тому, що я в нього не вiрую чи
вiрую в якогось iншого бога.
- Ось будеш ти смалитись у пеклi за отакi слова! - заступився за
господа дяк.
- Дарма,сказав батько i, пiдваживши телицю великим кiлком, ловко втяг
її у човен.- Раз уже я грiшний, так де менi й смалитись, як не там, де ви
кажете. Звичайно, богу з неба бiльш нiж нам видать, що й чого, який огонь
чи воду пустити на нашого брата, чи мишву, чи черву, чи суховiй, чи лихе
начальство або вiйну. Ну, з другого ж боку, я теж, як божеське створiння,
маю свiй iнтерес i розсудительнiсть, хоча й дрiбну, проте не злу i не
дурну неначе. Справдi, чого менi хвалити бога, i особливо на великдень, от
за таку повiдь? Менi не звiснi божi плани щодо такої порцiї води. Не бачу
я, яке в оцiй водi добро.
- Путi господнi несповiдимi,- строго промов отець Кирило.
- Авжеж,згодився батько i по-хазяйськи оглянув повiдь.- В такому
плануваннi води повинен, очевидно, бути великий божественний смисл, та
тiльки про себе я знаю одне: штани в мене мокрi i чуб не висихає.
- Замовч, нечестивцю! - гнiвно гукнув отець Кирило, i тут раптом
створилася прикрiсть. Похитнувшись у човнi, священнослужитель зателiпав
руками i полетiв сторч у воду! А човен тодi хить на другий бiк,- од дяка й
паламаря тiльки жмурки пiшли.
Ой як же не зарегоче наше потоплене село, як не возрадуються стрiхи!
Баби, дiвки, дiди, чоловiки, дiти! От народ! Отак смiятися з святої паски,
з самих себе, з усього в свiтi на Великдень! I де? На стрiхах, в оточеннi
коней i корiв, що тiльки роги й голови стирчать з холодної води. Нi!
Нацiональний характер загреблян не пiднявсь до верховин розумiння
закономiрностi й доцiльностi лиха. Вiн спокусив їх на смiх з святої навiть
паски. Дивлячись на людей, усмiхавсь i мiй батько - великий добрий
чоловiк.
- Ну й парахвiя! Щовесни отак мокне вже тисячу, може, лiт, i чорт їх не
витопить i не вижене звiдси. Природа!..
Зачепивши отця Кирила за золотий ланцюг ручкою весла, батько витяг
його, як сома, в свiй ковчег до корiв i овечок. Потiм стали витягати дяка
i, витягаючи, так нареготались, що забули про паламаря Луку, якого,
мабуть, чи не з'їли раки, забув уже. Отака була вода.
Загинуло й щезло геть з лиця землi моє село не вiд води, а вiд вогню. I
теж весною. Через пiвстолiття. В огнi теє село згорiло за допомогу
партизанам, i люди, хто не був убитий, кидалися в воду, охопленi полум'ям.
Згорiла церква, переповнена кричащими людьми. Високе полум'я
палахкотiло вночi, трiщало, вибухало глухими вибухами, i тодi великi
вогненнi пласти соломи, немов душi загиблих матерiв, розносило вiтром в
темну пустоту неба. Карателi ганялись по вулицях i городах за жiнками,
однiмали дiтей i кидали в огонь палаючих хат, i жiнки, аби не жити вже, не
бачити, не плакать, не клясти, плигали самi вслiд за дiтьми i згорали в
полум'ї страшного фашистського суду.
Повiшенi дивилися вгору з моторошних шибениць, гойдаючись на вiрьовках
i одкидаючи на землю й на воду свої жахливi тiнi. Все, що не встигло
втекти до лiсу, в очерети чи таємнi партизанськi нетрi,- все згинуло. Не
стало прекрасного села. Не стало нi хат, нi садiв, нi добрих веселих
людей. Однi лише печища довго бiлiли серед попелу.
Горiв i я тодi в тiм вогнi, загибав усiма смертями людськими,
звiрячими, рослинними: палав, як дерево чи церква, гойдавсь на шибеницях,
розлiтався прахом i димом од вибухiв катастрофiчних. З м'язiв моїх i
потрощених кiсток варили мило в серединi двадцятого столiття. Шкiра моя
йшла на палiтурки i абажури для ламп, валялась на дорогах вiйни, виутюжена
важкими танками останньої вiйни людства. I сталось так, що я не стримався
одного разу i, вигукуючи з полум'я бойовi гасла й заклики до лютої помсти
ворогам, гукнув: "Болить менi, болить!"
- Чого ти крикнув? - укорили мене.- Що призвело тебе до цього в такий
великий час - бiль, страх?
- Страждання. Я художник, пробачте, i уява завжди складала мою радiсть
i моє прокляття. Вона раптом зрадила мене. При спогляданнi лиха здалось
менi на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. Чи може
бути щось жахливiшого в свiтi?!
З того часу я почав утiшати себе химерною думкою, що бездоганнiсть
людська є в бiльшiй мiрi дiлом удачi й щастя, анiж наслiдком чеснот.
I був я неправий, звичайно. Нiколи не треба забувати про своє
призначення i завжди пам'ятати, що митцi покликанi народом для того, аби
показувати свiтовi насамперед, що життя прекрасне, що само по собi воно є
найбiльшим i найвеличнiшим з усiх мислимих благ. Дивно й жалiсно часом
думати, що нема у нас сили i ясностi духу пройнятися щоденним розумiнням
щастя життя, мiнливого в постiйнiй драмi й радостi, i що так багато краси
марно проходить мимо наших очей.
Але сiдаймо ще раз у вербовi човни, прошу вас. Вiзьмiмо весла ясеновi i
вернiмось на Десну, на веселi води того року, коли рятували ми з батьком
людей на великдень.
Довго стояла вода весняна, пам'ятаю. Ще в переплавну середу було її
багато по левадах i долинах, тому i косовиця в те лiто розпочалася пiзно.
Збирались ми на косовицю завжди довго. Вже було сонце зайде, а ми ще
збираємось. Що клопоту, а лайки, мати лає когось, потiм, побачивши мене,
як заголосить:
- Уже на возi, ой!.. Малого хоч би не брали! Комарi з'їдять!
- Не з'їдять, цiлий буде,- сердиться батько.
- Так утопиться в Деснi, от щоб я пропала, втопиться!
- Не втоплюся, мамо!
- Невiглас! Упадеш там з кручi в прiрву, ой лихо менi!
- Ну, мамо, чого б я падав з кручi... годi...- я трохи не плачу.
- Так косою зарiжешся. Кажи, будеш плигати помiж косами?
- Не буду! Ой їй же ти богу - не буду!
- Брешеш! Сашечко, останься дома,- благає мене мати.- Там так страшно в
кущах!
- Не страшно, мамо.
- Там же ями в озерах!
- Я не полiзу в яму.
- Та гадюки там у лiсi, ой!
- Ну, мамо, годi... ат!
- Не їдь-бо, синочку. Не пускайте його!..
На моє щастя, на материнi прохання нiхто не звертає уваги. Батько
востаннє оглядає воза.
- Чи все взяли, що треба?
Все взяли: картоплю, цибулю, огiрки, хлiб, казан, велику дерев'яну
миску, волок, рядно, косарський прилад, граблi,- все вже на возi.
I ось вiдчиняються ворота, мати хреститься i щось проказує, конi
рушають - ми їдемо.
Я не оглядаюсь. Коло хати мати-зозуля кує менi розлуку. Довго-довго, не
один десяток рокiв буде проводжати мене мати, дивлячись крiзь сльози на
дорогу, довго хреститиме менi слiд i стоятиме з молитвами на зорях
вечiрнiх i ранiшнiх, щоб не взяла мене нi куля, нi шабля, нi наклеп лихий.
Довго вириватимусь я в дорогу, поспiшаючи в тривожну далечiнь. Прощання
 
Наші Друзі: Новини Львова