Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 23 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294678
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
щось там нукаючи i тяжко зiтхаючи: "Ой-ой-ой... ну!.."
Так. Отже, на чому ми спинились? На старцях.
Гукає в калюжi дiд коваль Захарко. Мина хоче дiда прохромить рогами.
Голуби у небi. Iз стрiх вода капле. Про пекельнi муки спiвають старцi.
Пiрат скаженiє. Поверх купи гною пiвень курку топче. Горобцi на клунi. А я
на лозi. Я гойдаюсь на мокрiй лозi, i кашляю гучно, й регочу, щасливий: я
чую весну. I так менi гарно. Все таке веселе. I пахне все гноєм, пахне
мокрим снiгом, мокрою лозою.
- Та-ту-у! Бичок дiда топче!
- Де?
- У калюжi-i! - кричимо разом з пiвнем.
Жили ми в певнiй гармонiї з силами природи. Зимою мерзли, лiтом
смажились на сонцi, восени мiсили грязь, а весною нас заливало водою, i
хто цього не знає, не знає тiєї радостi i повноти життя. Весна пливла до
нас з Десни. Тодi нiхто не чув про перетворення природи, i вода тодi текла
куди i як попало. Часом Десна розливалась так пишно, що у водi потопали не
тiльки лiси й сiнокоси. Цiлi села тодi потопали, гукаючи собi порятунку. I
тут починалась наша слава.
Як ми з батьком i дiдом рятували людей, корiв i коней, про це можна
написати цiлу книгу. Це був мiй дошкiльний героїзм, за який мене тепер,
напевно, послали б до Артеку. Тодi артекiв ще не знали. Давно це дiялось.
Забув, котрого року, навеснi, напередоднi паски, повiнь була така, якої
нiхто, анi дiд наш, нi дiдова баба не знали.
Вода прибувала з дивовижною швидкiстю. В один день затопило лiси,
сiнокоси, городи. Стало смеркати, розгулялася буря. Ревом ревло над Десною
всю нiч. Дзвонили дзвони. У темрявi далеко десь гукали люди, жалiбно
гавкали пси, i шумiла й лящала негода. Нiхто не спав. А на ранок усi
вулицi були пiд водою, а вона ще прибуває. Що робити?
Тодi полiцейський справник посилає до нашого батька величезного полiцая
Макара.
- Рятуй людей на Загребеллi. Потопають, чув? - наказує вiн батьку
сиплим голосом.- У тебе човен на всю губернiю, i сам ти мореплавець.
Почувши про таку бiду, мати зразу в сльози:
- Паска свята?!
А батько вилаявсь, аби замовкла мати, та й каже Макаровi:
- Ой рад би я людей рятувати, боюся грiха. Удосвiта Христове
воскресiння. Святої ж паски мушу з'їсти скибку i випити треба по закону.
Два мiсяцi не пив. Не можу паску зневажати.
- Сядеш у карцiю,-сказав Макар i понюхав на припiчку жарене порося.-
Замiсть грамоти за врятування чоловiчества й скотини, битимеш блощиць у
буцигарнi.
- Добре,здався батько.- Будь ви неладнi, душогуби. Iду.
Мати, як завжди перед паскою, здавалася трохи несамовитою, крикнула в
жалiбному розпачi:
- Ну, куди ти поїдеш? Паска!
- Давай несвячену. Грiшить так грiшить, сiдай, Макаре! Христос
воскрес!.. Наливайте по другiй! З весною вас, з вербою, з водою, з бiдою!
Отак почавши розговлятись у суботу, потрошки-помаленьку поснули ми,
проспали службу божу i тiльки вдосвiта з великими труднощами стали
пiдпливати човном до затопленого села Загребелля. Вся загребельська
парафiя сидiла на стрiхах з несвяченими пасками. Сходило сонце. Картина
була незвичайна, неначе сон чи казка. Осяяний сонцем, перед нами розкрився
зовсiм новий свiт. Нiчого не можна було впiзнати. Все було iнше, все
краще, могутнiше, веселiше. Вода, хмари, плав - все пливло, все безупинно
неслося вперед, шумiло, блищало на сонцi.
Весна красна!..
Ми гребли з усiх сил пiд мудрим керiвництвом нашого батька. Було нам
жарко од труда i весело. Батько сидiв з веслом на кормi - веселий i дужий.
Вiн почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да
Гамою. I хоч життя послало йому калюжу замiсть океану, душа в нього була
океанська. I саме тому, що душi в нього вистачило б на цiлий океан, Васко
да Гама часом не витримував цiєї диспропорцiї й топив свої кораблi в
шинку. Кажуть, п'яному море по колiна. Яке там! Неправда. Тiльки довiдавсь
я про це не скоро. Топив наш батько кораблi задля того, щоб бодай хоч
iнодi у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у
море - бездонне i безкрає.
Вода прибувала з великою люттю. Не встигло село отямитись, як опинилося
на островi, i острiв став зникати пiд водою, потопати.
- Рятуйте-е!..
Бистра текла по вулицях, левадах з пiною i аж сичала попiд призьбами й
сiнешнiми дверима, заливала хлiви, кошари, клунi. Потiм, пiднявшись аж на
пiвтора аршина зразу, ввiрвалась в хати через дверi й вiкна.
- Ой про-бi, ря-а-атуйте!
Хати хитало течiєю. Ревла худоба по кошарах. Позаклякали конi на
припонах по шию у водi, свинi потопились. З сусiднiх задесенських сiл
несло потоплених роздутих бикiв. Вода добралася до церкви, до самих
царських врат. Потонуло все село. Один лише Ярема Бобир, наш родич по
дiдовому колiну, не постраждав у цiй пригодi. Вiн знав прикмети до всiх
природник явищ i особливо вiрив у мишей. Про повiдь вiн довiдавсь наперед,
ще аж зимою. Коли на хрещення мишва почала тiкати з клунi й комори по
снiгу, наш хитрий дядечко зразу догадався, що буде весною бiда. I як не
смiялись тодi з нього дурнi необачнi кутчани, вiн мовчки розiбрав на сiнях
стрiху, зробив на даху кошару, побудував схiдцi, наносив повне горище сiна
i збiжжя. I ось, коли село замiсть: "Христос воскрес",- гука в розпачi:
"Рятуйте",- велике Бобиреве сiмейство розговлялось на даху коло ясел в
оточеннi корови, коней, овечок, курей i голубiв, зовсiм як на старiй
картинi, що висiла колись у церквi.
- Рятуй-те! Хата пливе!..- гукали знизу.
- Христос воскрес!
Тут Христу довелось почути за воду таке, якого чув нi один засiдатель
за невiдповiднi дiла. Та ще хтось пустив провокацiйну чутку, нiби попадя у
великий пiст їла скоромне, яке вона одержувала вприпуст з закритого
попiвського розподiльника. Галасу було багато. Проте, коли вдуматись, це
не були антирелiгiйнi безбожницькi розмови. Сидячи на стрiхах з
несвяченими пасками серед потопленої худоби, вiруючi, очевидно, хотiли,
щоб бог був трохи бiльш уважним до створеного ним свiту. Простiше кажучи,
їм хотiлось вiд бога, матерi божої i всiх святих чогось кращого, а не
таких пригноблюючих i невчасних прикростей.
- Ну справдi, яка це в нечистого паска, коли її, хай бог простить,
доводиться їсти несвячену. Вся парахвiя на стрiхах, а в хатах соми
плавають.
- Христос воскрес, мокрогузи! - весело гукнув мiй батько, коли човен,
пропливши поверх тину в двiр, стукнувся носом пiд стрiху.
- А, ну його к лихiй годинi,- обiзвався з стрiхи немолодий вже чоловiк
Лев Кияниця i подав батьковi чарку.-Воiстину воскрес. Рятуй, Петре, та хоч
не смiйся. Скоро он хату понесе. О, вже ворушиться!
- Ой пробi! Рятуйте! Про-о-обочку! - закричали баби.
- "Воскресенiя день просвiтимось, людiє! Паска господня, паска од
смертi до жизнi i од землi к небесi..."
- Рятуйте! Топимось...
Скоро з-за хати виплив невеличкий човник, а в човнику й спiвцi - отець
Кирило, дяк Яким i керманич за веслом - паламар Лука. Духовнi особи
плавали давно помiж хатами i святили паски, пiдтримуючи
морально-релiгiйний рiвень парафiї.
- Давайте сюди, батюшко! Дiти паски плачуть.
- Потерпiть, православнi! - гукав отець Кирило.- Преблагий создатель
посилає нам знаменiє в водах своїх яко благое предвозвестiє урожаю злаков
i трав... Куди правиш, iроде! До стрiхи, до стрiхи прав. Ой упаду!
Паламар Лука причалював отакечки до стрiхи. Служителi культу кропили
паски й крашанки весняною святою водою i так потроху нахваталися на холодi
по чарцi, що вже й забули якої спiвати.
 
Наші Друзі: Новини Львова