Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 18 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294332
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
Аби було що зняти з голови для пошани. Я надiв шапку по самий рот i вийшов
за ворота.
Вулиця була порожня. Всi дорослi працювали в полi. Тiльки коло
крамницi, на ганку, якраз проти колодязного журавля, сидiв у чорному
сурдутi крамар Масiй, дуже схожий на ластiвку. Але перед Масiєм я не хотiв
знiмати дiдової шапки. Дiд казав, що у Масiя не було душi, а тiльки сама
пара, тому вiн i обдурював усiх, хто тiльки до нього не заходив. За це бог
справедливо покарав його, повелiвши злодiям своїм обiкрасти його крамничку
карбованцiв, казали, на десять, пiсля чого жiнка й дiти його довго
верещали й плакали i сам вiн голосно кричав од бiдностi й накликав на всiх
холеру. Наш батько хоч i смiявся з Масiя, як з блазня, проте жалiв i в
лиху годину завжди допомагав йому й нi разу не зачепив, навiть нетверезий.
Де ж його найти людину для пошани? Обiйшовши в розпуцi чимало безлюдних
провулкiв, я нарештi збагнув, що треба зразу починати вiд старого сусiда
Захарка. Вiн-то вже напевно сидить коло хати.
Дiд Захарко був коваль, хоч я нiколи не бачив, аби вiн щось кував. Все
моє життя вiн ходив повз нашу хату з цiлим снопом довгих вудок i так гупав
чобiтьми, що ми прокидалися вночi, як од грому, коли вiн повертався часом
з рибалки. У нього були великi чоботи i такi важкi ноги, що, здавалося,
пiд ним вгиналася земля. I ходив вiн трохи нiби присiдаючи, як на сiнi чи
на ступi. Борода в нього була, як i в нашого дiда, зовсiм уже сива, тiльки
посерединi, там, де був рот, неначе ткнуло щось рудим квачем.
Пiсля рибалки дiд Захарко запалював цигарку i довго сидiв бiля хати на
колодцi, дивлячись в одну точку, немовби на поплавок. Курив вiн такий
лютий тютюн, що коло нього нiхто не мiг стояти близько. Його обходили кури
й поросята. Собаки оббiгали городами, а невiстка Галька спала в коморi, i
часто бiдкалася нашiй матерi, що дiд її задушить своїм тютюном, i викидала
його свитку надвiр. Казали, що Захаркового запаху боялась навiть риба i
тому погано клювала. Дiда здалека було чути нюхом. Коли вiн проходив повз
нашу хату, над вулицею довго висiв тютюновий слiд. Сей слiд тютюновий
висiтиме ще колись в моїх картинах про рiдну землю, де складе мiй предок
востаннє всi свої мозолi поверх бiлої сорочки пiд яблунею серед яблук i
груш, i морква житиме в картинах, i грiх, i бабинi прокляття, а тим часом
iду я, засмучений хлопчик, до старого коваля спокутувати перший грiх.
- Здрастуйте, дiду! - сказав я, знявши обома руками шапку, i швидко
пiшов далi.
Одповiдi не було. Дiд мене не помiтив.
"Мабуть, не почув,- подумав я.- Треба вернутись назад i сказати ще раз,
голоснiше".
- Здрастуйте, дiду! - промовив я ще раз тремтячим голосом, скинувши оту
важку шапку, i став прислухатись, чи не скаже дiд Захарко чого, чи не
одпуститься менi хоч трохи грiхiв. Але дiд не подавав голосу. Що його
робить? Куди податись?
Я вийшов з провулка на вулицю в надiї, що таки зустрiну когось, кого б
мiг вшанувати. Та вулиця була порожня. Навiть Масiй i той кудись щез. У
мене защемiло в горлi, а тут ще шия почала болiти од шапки. Я постояв
трохи i пiшов ще раз до дiда творить добрi дiла.
- Дiду, здрастуйте! - сказав я йому, спинившись.
- Та йди ти пiд три чорти! Не дратуй мене, крутишся тут, нечистий вас
носить! - розгнiвався дiд.
Почувши отакi слова, я з переляку аж пiдскочив. Страждання мої були
безмiрнi. В тяжкому розпачi, забувши вмить про порятунок грiшної душi,
прудко дременув додому. Проскочивши тихенько через двiр у клуню, знову лiг
у човнi на дiдове хутро й подумав:
"I нащо я народився на свiт? Не треба було родитися.- Потiм вирiшив: -
Засну. Засну i виросту у снi. Дiд казав, що я увi снi росту".
Отак мiркуючи, поплакав я трохи, згадавши страшний суд, подививсь на
ластовенят i, згорнувшись у бубличок, жалiбно зiтхнув. Який маленький лежу
я в дiдовому човнi i стiльки вже знаю неприємних i прикрих речей. Як
неприємно, коли баба клене або коли довго йде дощ i не вщухає. Неприємно,
коли п'явка впивається в жижку, чи коли гавкають на тебе чужi пси, або
гуска сичить коло нiг i червоною дзюбкою скубе за штани. А як неприємно в
однiй руцi нести велике вiдро води чи полоть i пасинкувати тютюн.
Неприємно, як батько приходить додому п'яний i б'ється з дiдом, з матiр'ю
або б'є посуд. Неприємно ходить босому по стернi або смiятись у церквi,
коли зробиться смiшно. I їхати на возi з сiном неприємно, коли вiз ось-ось
перекинеться в рiчку. Неприємно дивитись на великий вогонь, а от на малий
- приємно. I приємно обнiмати лоша. Або прокинутись удосвiта i побачити в
хатi теля, що найшлося вночi. Приємно бродити по теплих калюжах пiсля
грому й дощу, чи ловити щучок руками, скаламутивши воду, або дивитись, як
тягнуть волока. Приємно знайти в травi пташине кубло. Приємно їсти паску i
крашанки. Приємно, коли весною вода заливає хату й сiни i всi бродять,
приємно спати в човнi, в житi, в просi, в ячменi, у всякому насiннi на
печi. I запах всякого насiння приємний. Приємно тягати копицi до стогу й
ходити навколо стогiв по насiннi. Приємно, коли яблуко, про яке думали, що
кисле, виявляється солодким. Приємно, коли позiхає дiд i коли дзвонять до
вечернi лiтом. I ще приємно, i дуже любив я, коли дiд розмовляв з конем i
лошам, як з людьми. Любив я, коли хтось на дорозi вночi, проходячи повз
нас, казав: "Здрастуйте". I любив, коли дiд одказував: "Дай бог
здраствувать". Любив, коли скидалась велика риба в озерi чи в Деснi на
заходi сонця. Любив, їдучи на возi з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне
небо. Любив засинати на возi i любив, коли вiз спинявся коло хати в дворi
i мене переносили, сонного, в хату. Любив скрип колiс пiд важкими возами в
жнива. Любив пташиний щебет у саду i в полi. Ластiвок любив у клунi,
деркачiв - у лузi. Любив плескiт води весняної. I жаб'яче нiжно-журливе
кумкання в болотi, як спадала вода весняна. Любив спiви дiвочi, колядки,
щедрiвки, веснянки, обжинки. Любив гупання яблук в саду у присмерку, коли
падають вони несподiвано в траву. Якась тайна, i сум, i вiчна неухильнiсть
закону почувалися завжди в цьому падiннi плода. I грiм, хоч мати i
лякалась його, любив я з дощем i вiтром за його подарунки в саду.
Але бiльше за все на свiтi любив я музику. Коли б спитав мене
хто-небудь, яку я музику любив у ранньому дитинствi, який iнструмент, яких
музик, я б сказав що бiльш за все я любив слухати клепання коси. Коли
тихого вечора, десь перед Петром i Павлом, починав наш батько клепати косу
пiд хатою в саду, ото й була для мене найчарiвнiша музика. Часом i досi ще
здається менi, що й зараз поклепай хто-небудь косу пiд моїм вiкном, я
зразу помолодшав би, подобрiшав i кинувся до роботи. Високий, чистий дзвiн
коси передвiщав менi радiсть i втiху - косовицю. Я пам'ятаю його з самого
малечку.
- Цить, Сашко, не плач,- приказував менi прадiд Тарас, коли я починав
чогось там ревти,не плач, дурачок. Приклепаємо косу, та поїдемо на сiнокiс
на Десну, та накосимо сiна, та наловимо риби, та наваримо кашi.
I я примовкав, а Тарас тодi, дiдiв батько, брав мене на руки i
розповiдав про Десну, про трави, про таємничi озера - Дзюбине, Церковне,
Тихе, про Сейм. А голос у нього був такий добрий, i погляд очей, i
величезнi, мов корiння, волохатi руки були такi нiжнi, що, напевно, нiкому
й нiколи не заподiяли зла на землi, не вкрали, не вбили, не одняли, не
пролили кровi. Знали труд i мир, щедроти й добро.
- Напораєм сiна та наваримо кашi. Не плач, хлопчику.
I я примовкав тодi, потiм тихенько, самими кiнчиками пальцiв, одривавсь
вiд землi i зразу ж опинявся на Тихому, на Церковному, на Сеймi. Це були
найкращi в свiтi озера й рiчки. Таких бiльш нема й не буде нiколи нiде.
Отож, кажу, мiркуючи собi в човнi на кожусi, поволi затулив я очi. Менi
не стало темно в головi. Заплющуючи очi, й по цей день я ще не маю темряви
в душi. Ще свiтить мозок мiй невпинно i ясно, освiтлюючи видиме i невидиме
без всякого числа i часом без порядку в безмежнiй низцi картин. Картини
пливуть, линуть води Дунаєм, Десною, весняна вода на Деснi, Дунаї. Хмари
по небу пливуть вибагливо й вiльно i, пливучи в просторах голубих,
вчиняють битви i змагання в такому числi, що коли б одну тисячну долю
судилось приборкати i поставити в ясний книжковий чи картинний ряд,
недаром жив би я на свiтi i отягчав начальникiв i соглядатаїв своїх
 
Наші Друзі: Новини Львова