Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 18 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294325
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
гарбузах. А пiд ужакою, внизу, геть-чисто все горiло, як на пожарi, то
було пекло. Там горiли грiшнi душi i чорти. А в самому низу картини, в
окремих клiтках, було ще намальовано щось на зразок виставки чи
прейскуранта кар за грiхи. Хто брехав чи дражнився,- висiв у вогнi на гаку
за язик. Хто не постив,- за живiт. Хто їсть нишком у пiст стоянку чи
жарить яєчню з салом,- той на гарячiй сковородi голим задом, хто лаявся,
той, навпаки, лизав сковороду язиком.
Багато було рiзних грiхiв i багато кар, але нiхто їх чомусь наче i не
боявся.
Спочатку я просто жахався цiєї картини, а потiм поволi звик, як солдат
на вiйнi звикає до грому гармат.
В нашiй сiм'ї майже всi були грiшнi: достатки невеликi, серця гарячi,
роботи i всякого неустройства тьма, а тут ще й фамiльна приверженiсть до
гострого слова, тому хоч й думали iнколи про рай, все-таки бiльше
сподiвалися на пекло внизу картини. Тут уже всi мали свої мiсця.
Батьковi наливали в рот чорти гарячу смолу, щоб не пив горiлки i не бив
матерi. Баба лизала гарячу сковороду за свiй довгий язик i за те, що була
велика чаклунка. Дiда (мати божилася, що це правда) тримав у руках сам
диявол за те, що вiн чорнокнижник i що, читаючи по недiлях волшебний
псалтир, заклинав її, i тому вона третiй рiк все хворiє; що ту чорну книгу
вона часто рвала нишком на шматки i розкидала у хлiвi, в кошарi, в
гарбузах, у малинi, а вони нiби злiталися самi до шкiряної палiтурки. Крiм
того, дiдовому покiйному батьковi Тарасу колись давно, ще за старих часiв,
змiй носив уночi грошi в трубу.
I дiйсно, в нижньому правому кутку картини у диявола в руках сидiв дiд.
Правда, вiн не дуже був схожий на нашого дiда, бо був голий, як у банi, i
борода була в нього не бiла, а руда, присмалена вогнем, а волосся на
головi стояло сторч i аж цвiрчало в полум'ї. Калитка з грiшми була у дiда
в руках.
Старший мiй брат Оврам був давно уже проклятий бабою, i його гола душа
давно летiла стрiмголов з лiвого верхнього кутка картини прямо в пекло за
те, що драв голубiв на горищi i крав у пiст з комори сало. Крiм того,
Оврамова душа любила молочнi плiвки, i вiн здирав їх з гладишок у погребi
i в коморi.
Сама мати божилася, що буде в раю мiж святими, як боляща
великомучениця, що годує ворогiв своїх - дiда й бабу - та догоджає їм.
Мати молилася святому Юрiю Побiдоносцевi, що топтав змiя лошаком, i
отак благала потопити її ворогiв - батька, дiда й бабу, що занапастили їй
життя.
Мати клялася, що коли вона, бувши ще дiвкою, спала в коморi, святий
Юрiй раз з'явився їй у снi в бiлих ризах, на бiлому конi, з довгим списом
i, коли вона вже з переляку почала стогнати, спитав її:
- Це ти, Одарко?
- Я.
- Не бiйся, се я, святий Юрiй, приснився, щоб подати тобi знак. Ой
будеш же тепер ти, Одарочко, робити моїм iменем людям добро...
З того часу, щось рокiв через десять чи двадцять, мати об'явила себе
ворожкою i почала лiкувати людей вiд зубiв, пристрiту й переляку, хоч i
сама хворiла.
- Ось де я, гляньте,- було показувала вона на якусь святу душу коло
божої матерi угорi картини страшного суду.- Бачите?
Мати так часто тикала пучкою в цю праведну душу, що у душi вже замiсть
лиця стала коричнева пляма, як столиця на географiчнiй картi. Але трохи
згодом материнi дiла похитнулись. Якось вона довго не давала бабi їсти. А
баба тодi взяла та й накупила у церквi свiчок проти матерi, та й поставила
їх перед богом сторч догори. А од цього вже нiяка людина не могла попасти
в рай. Мати з того часу почала сильно нездужати, i її став часто по ночах
душити домовик. Вiн жив у нас в коминi i в трубi. Голосу не подавав,
кажуть, нiколи i схожий був на вивернутий чорним хутром угору кожух.
Фактично, святим був на всю хату один я. I от скiнчилася моя святiсть.
Не треба було чiпати моркви. Хай би собi росла. А тепер я грiшний. Що ж
менi буде?
Увiйшовши до хати, я тихо пiдкрався до страшного суду i почав пильно,
якось зовсiм по-новому розглядати пекельнi кари, змальованi внизу картини.
Нагору я боявся пiднiмати очi. Там мене вже не було.
Якої ж бо кари заслужила моя свiжа грiшна душа? Очевидно, за перший
грiх все-таки невеличкої, отак не бiльше за оцей вогонь по кiсточки, що в
лiвому кутку. Ай-ай-ай...
Я подивився востаннє вгору на святих, де сидiв увесь їхнiй комiтет, i
менi так стало жаль, що я вже не їхнiй, а тут-о, на вiки вiчнi в пеклi,
так стало жаль менi, що не витримав, притулив голову до пекла, якраз пiд
дiдовою калиткою, i гiрко заплакав.
Од споглядання пекельних кар менi почало щось пекти в п'ятах, i я
прудко побiг через сiни i двiр до клунi навшпиньки, немов по гарячiй
сковородi, що її лизала баба язиком. Тодi в газетах ще нiчого не писали
про мої аморальнi вчинки, хоч я добре пам'ятаю, що свiт, якому я належав
тодi, дуже гостро реагував на мiй одчайдушний крик на сковородi:
залопотiвши крильцями, над хатою звилися голуби, закудкудахкали кури
заскугикали поросята. Пiрат прокинувся i гавкнув спросоння: "А хто там
менi бiгає по двору?" Вслiд за тим зловiсно рипнули дверi, i на порозi
темної комори появилася баба:
- Чого ти ревеш, бодай тобi кiстка в горло?! Щоб ти кричав i не
переставав! - I зразу до матерi божої в небо: - Мати божа, цариця небесна!
Як не дає вiн менi покою, не дай йому нi на тому свiтi, на нi сьому!.. -
Потiм уздрiла в небесах голубiв над хатою та до голубiв: - Голубоньки мої,
святi заступники! Та щоб же не бачив вiн вашого пiр'ячка святого i не чув
вашого туркоту небесного! Щоб не вийшло з нього нi кравця, нi шевця, нi
плотника, нi молотника...
Далi баба почала творити про мене пiсню, виспiвуючи її, як колядку:
Та нi орача в полi-i-i, нi косарика в лузi,
Не дай бо-оже.
Та нi косарика в лузi, нi купця в дорозi,
Ой нi купця в дорозi, нi рибалочки в морi.
Потiм, коли голуби посiдали на стрiху, вона знов перейшла на урочисту
прозу:
- Покарайте його, святi голубоньки, i ти, мати божа, такою роботою, щоб
не знав вiн нi сну, нi вiдпочинку, i пошлiть йому, благаю вас, такого
начальника...
Докладної характеристики майбутнього начальника я вже не чув. Менi було
не до начальства. Рятуватись треба, поки не пiзно. Залiз я хутко в старий
човен, що стояв у клунi в засторонку, i почав думати, що менi робити для
поновлення святостi.
От тодi-то вперше в життi i вирiшив я творити добрi дiла. "Не буду,-
думаю,- їсти скоромного цiлий тиждень! Носитиму дiдовi воду на погребню,
скiльки вiн схоче, i почну ходити до церкви". Далi я подумав, дивлячись на
ластiвок: "От коли б повипадали з кубла ластовенята! Я зараз же нагодував
би їх мухами й хлiбом, аби тiльки ластiвка бачила, на якi дiла я здатний,
i розказала Сусу Христу".
Але ластовенята не падали. Пороззявлявши роти, вони жалiбно пищали, а
навколо кубла надi мною їхнi батьки невпинно снували й носили їм комах.
"Що ж його зробить? - думав я, залишивши ластiвок.- Пiду на вулицю
шанувати великих людей. Дiд казав, що за це прощається багато всяких
грiхiв на тiм свiтi. Пiду знiмати перед ними шапку й казати "здрастуйте".
Шапка якраз валялась в човнi. Це була старенька дiдова шапка. Тепер уже
нема таких шапок. Не шиють, та й колодок таких уже нема. Вона була товста
i своїм виглядом дуже нагадувала мiдний казан. I важка теж була, як добрий
казанок.
Спочатку вона довго лежала в сiнях пiд ступою. Кiшка виводила в нiй
кошенят, а зараз кошенят баба потопила в копанцi i шапку викинула в човен,
тому i пахла вона вже не дiдом, а котами. Проте розбиратись нiколи було.
Аби було що зняти з голови для пошани. Я надiв шапку по самий рот i вийшов
 
Наші Друзі: Новини Львова