Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 18 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294329
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем.
Вiн був пес-трудяка. Вiн любив допомагати в господарствi, виконуючи за
власною iнiцiативою всяку роботу: носив з городу огiрки в зубах i складав
у саду в одну купку, випивав зайвi курячi яйця. У нього пiдростав уже син,
теж Пiрат, ще молодий, веселий, спритний собачка. Вiн веселив своєю
артистичною натурою цiлий куток. Любив гру. Був, так би мовити, собачим
артистом. Грав з телям, з поросятами, курми, грав з голубами й гусьми
нашими й чужими. Часом удвох iз своїм батьком, вiддавшися високому
собачому натхненню, вони догравались до такого, що гра закiнчувалась
калiцтвом чи смертю їх партнерiв, i тодi обидва артисти або тiкали, куди
очi дивились, або прудко ховались в тютюн, щоб пересидiти гострий перiод
свого шельмування, поки люди не позбирають пiр'я i не поїдять засмаженi
жертви мистецтва. Мати запевняла, що коли ми їли отак у саду курку, обидва
Пiрати дивились на нас з тютюну i по-собачому смiялися з нас.
- Га бодай ви подохли! - гримне було раптом дiд страшенним голосом,
кидаючи в артистiв кiсткою.
Ошельмованi винуватi митцi кидались мовчки навтiки, ламаючи тютюн,
бодай їм добра не було.
Отож лiзе таке в голову. Не спогади, а казна-що. Може, перейти до
коней?
Да, так от конi...
Здавалось менi, що конi й корови щось знають, якусь недобру таємницю,
тiльки нiкому не скажуть. Я почував їх полонену темну душу i вiрив у
вiщування через них, особливо, вночi, коли все жило по-iншому. Конi
водилися в нас рiзнi, бо батько часто їх мiняв на ярмарку. Були часом
хитрi й недобрi конi. Були нещасливi, ображенi мужицькi кiнськi душi. Були
переляканi, заклятi, стурбованi або завороженi навiки грiшники конячi. Але
всi вони були окремi вiд нас, пригнобленi, засудженi безповоротно i
навiки. I це було видно по заходi сонця, коли довго дивитися зблизька у
велике темно-сизе кiнське око.
Один кiнь у нас звався Мурай, другий Тягнибiда. Обидва вони були
немолодi, сухорлявi, некрасивi конi. Вже не пригадую, та, може, i нiхто не
знав гаразд, яка була в їх масть. Короста з них аж сипалася скрiзь, i вже
вони чухались, об що тiльки можна. I куди було не глянеш у дворi, скрiзь
на всiх кiлках, ушулах виднiлися слiди їх чухання, неначе весь двiр був у
коростi. Тому, очевидно, нi в життi ще, нi в письменствi не iснувало
хлопчика, що так би мрiяв про кiнську красу, як я, i так би соромивсь
потворностi.
Мурай був уже вельми старий i невеселий. Тягнибiда хоч i молодший, зате
розумнiший i добрiший за Мурая, проте пiдiрваний на ноги, i тому, коли вiн
пасся часом у болотi, ноги в нього заклякали i вiн падав, мiж куп'ям у
багно i мусив там лежати до ранку, бо конi ж не просять допомоги. А вже
ранком, прокинувшись пiд сiряками й свитками, ми витягали його з болота на
сухе за хвiст, як iхтiозавра. Вiн дозволяв це робити i дививсь на нас,
малих, з подякою i, як нам здавалося, з любов'ю. I я любив його за
нещасливу долю i за розум. Вiн був розумний i добрий кiнь, тiльки ну
абсолютно, аж нiнайменшої краплиночки чогось там героїчного, чи
мальовничого, чи того, що в пiснях i в колядках про коней спiвають. I не
питайте,- не було й натяку. Ах, яких ми мали некрасивих коней! Згадаю, i
досi жаль i сором, хоч i пройшло вже пiвстолiття. Трудно жилось їм у нас.
Роботи багато, корм поганий, збруя стерта, нiякої пошани. Люто часом
кричав на них батько, i кляв, i бив їх раз у раз по чiм попало, важко
дихаючи i полотнiючи од гнiву.
Якось одного разу над Десною пiдслухав я вночi, на сiнi лежачи i
дивлячись на зорi, як пiсля денної важкої працi конi розмовляли мiж собою,
пасучись. Розмова шла про нас, якраз про батька.
- I чого вiн такий лихий, ти не знаєш?
- Не знаю. Я ледве стою на ногах, отак натягався.
- А я що знаю? Теж нiчого. Знаю хомут, голоблi i пугу. I ще хiба його
лайку.
- Знаю i я його лайку. Наслухавсь доволi. Так чомусь сумно i недобре
менi.
- Сумно й менi. Колись я бiгав понад хмарами,- Тягнибiда розiгнув шию i
подививсь за Десну.-Тисячi лiт, ще до возiв i оранок, на моїй спинi їздили
пророки. Були в мене тодi ще крила. А пращур мiй був кiнський цар чи бог,
колись казали мати.
- Були i в мене крила, та нема. Нi крил у мене вже, нi краси, тiльки
вавки на спинi. Хоч би сiделку зробив порядну, сiделки немає. I так душа
пригноблена його недобротою, а вiн, не знаю, як тебе, повiриш - нема тiєї
днини, щоб не бив. А толк який: валюся з нiг.
- Це правда. Тiльки не нас вiн б'є.
- Балакай! Не нас! Болить же нам?
- Конику, вiн б'є недолю свою. Худi ми, коростявi, i сили в нас мало,
от що. А натура в нього старовинна, геройська, хiба йому таких треба, як
ми? Учора, коли загруз я з возом у калюжi, i вiн трощив мене пужалном i
носаками, i кричав, роззявивши рота, як лев, помiтив я в його очах
страждання, та таке палке, бездонно глибоченне,- куди там наше! I я
подумав: i тобi болить, проклятий, бiдний чоловiче.
- Тихо. Пасiмося мовчки. Ось його хлопець зорiє,- сказав Мурай,
помiтивши мене пiд копицею.
Вiд того часу я нi разу не вдарив коня.
- Пустiть колядувать! - чую голос дiвочий знадвору. Я - зирк у вiкно:
то не повний мiсяць з зоряного неба усвiтив у хату перед Новим роком. В
маленькiм вiконцi, якраз проти печi, рожевiє на морозi дiвоче лице.
- Пустiть колядувать! - питається ще раз.
- Спiвайте! - голосно одказує мати.
- Кому?
- Сашковi!
- "Молодець Сашечко та по торгу ходив, святий вечiр..." - заспiвало
зразу аж чотири дiвки, i вже хто знав, чи то вiд морозу, чи такi дiвчата i
слова колядки у зимовий вечiр, тiльки спiв лунає так дзвiнко i гучно i
свiт став одразу такий урочистий, що в мене, малого, аж дух захопило.
Притулившися на лавцi край вiкна пiд рушниками, щоб не помiтили дiвки, я
весь перетворююсь на слух. I вони тодi довго i повiльно, нiби линучи в
безмежну далечiнь часу, на сiмсот, може, лiт, виспiвують менi талан. I
ось, вслухаючись в чарiвнi слова, я починаю видiти: великий молодець,
ходжу я по торгу з конем серед крамарiв i купцiв. I мушу я нiби продати
коня, бо слова мої спiвали так: "Ой коню, коню, ти порадо моя. Ой порадь
ти мене, та продам я тебе за малу цiну, за сто червiнцiв". А кiнь у
яблуках, шия крута, червона стрiчка в гривi, одспiвує менi на вухо не
продавати його i спогадати про себе. Я почуваю бiля вуха його нiжнi м'якi
губи, а слова коневi у дiвчат такi, що повiк пам'ятатиму: "Ой чи ти не
забув, як у вiйську був, як ми з тобою бились з ордою, да як же за нами
турки влягали, ой, да не самi турки, пополам з татарами. Да догнали ж бо
нас аж на тихий Дунай, до крутого берега,святий вечiр..."
Що ж менi робити? Вже конi ворожi iржуть на Дунаї i ворожi стрiли пiють
недолю менi. Тодi, розкривши широко очi, я почуваю, нiби якась сила
пiднiмає мене з лави i виносить з хати прямо на коня, i тут кiнь мiй
скочив, "Дунай перескочив, да Дунай перескочив, копита не вмочив, i нi
шаблi кiнця, нi мене, молодця,- святий вечiр...".
Я вертаюсь з Дунаю до хати, оглядаюсь: аж i мати спiває, гойдаючи
колиску, i в неї зовсiм не хатня мрiя, щось зовсiм не буденне, нiби сама
вона теж лине десь у просторах свого серця, i дiвки за вiкном на морозi
пiд зоряним небом. Ой як гарно! А Дунай широкий та глибокий. Вода холодна,
аж сичить. А по тiм боцi турки й татарва лютують, що так багато я їх
потоптав конем.
Потiм спiвали другi й третi дiвки. Чого тiльки не чув я про себе. Там
уже я i збирав вiйська, аж землi важко, i вибивав ворота у чужi городи, i
орав поле сизими орлами, i засiвав поле дрiбним жемчугом, i мостив мости
все тесовiї, i постилав килими все шовковiї, i сватав паняночку з-за
Дунаєчку, з-за Дунаєчку королеву дочку. I лiсами їхав - лiси шумiли.
 
Наші Друзі: Новини Львова