Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 18 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Повість

Зачарована Десна

Переглядів: 294335
Додано: 24.01.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 5 Відгуки 7
Крiм того, гармонiї природи у великiй мiрi сприяла i Тихонова рушниця.
Вона була така старовинна, що її курок мисливець носив завжди в кишенi i
надiвав його куди слiд вже перед самим пострiлом. Цiлитись Тихон любив
довго.
- Ну стрiляйте вже, дядьку,- шепочу я Тихоновi, а серце завмерло вiд
страху: ну, зараз трахне! - Стрiляйте... Он вже випливають... Хiба не
бачите... Ну, дядьку!..
Я хутко набираю повiтря i перестаю дихати. Вiд того чекання роблюся
синiм. Однак пострiлу не вiдбулося. В самий найвирiшальнiший момент раптом
виявилась вiдсутнiсть курка. Де курок? Вiн, певно, одвалився i загубивсь у
травi. Довго ми шарили кругом у травi й пiд кущем, вже сонце почало
заходити,- нема курка. Ой який я нещасний! А тут качки розлiтались i сюди
i туди. Стара теж помiтила, що в нас дiла поганi, й собi випливла з цiлим
виводком.
- Стрiляйте вже, чого поснули! - чути, гукає здалека батько.
- Нi, дядьку, сьогоднi не вийде. Курок, мабуть, чи не дома в жилетцi
забув,- сумно вiдповiв батьковi Тихон i закульгав до села.
Я трохи не заплакав. Собака теж зробився невеселий i, покрутившись,
знехотя потюпав геть. Качки радiли, гуляли, плескались. Уже i в нiч пiшло,
а вони все плещуться.
Щоб ви знали, нi на яку iншу птицю, крiм качок, у Тихона не пiднiмалася
рука. I цiлком зрозумiло: всяке птаство, як-от: деркачiв, перепiлок,
куликiв, курочок - можна було викосити косою в травi, якщо пiдвернеться
або впiймати. А вже там про вальдшнепiв, дупелiв, кроншнепiв - нiхто
навiть i не думав, що вона є взагалi з свiтi. Лiтає щось пiд лiсом, як
тiнь, а що воно - хрiн його знаєш. Не вгледиш.
Диких звiрiв теж було мало - їжак, заєць, тхiр. Вовки перевелись, i
навiть саме слово "вовк" вважалось вже наче дiдовою лайкою: "га, вовк би
тебе з'їв". Водилися леви, ну теж дуже рiдко. Один лише раз по висипу
Десни пройшов був лев, та й то, кому не розказую, нiхто вiри не йме.
А було ось як. Поставили ми з батьком перемети в Деснi i пливемо до
куреня в душогубцi на палець од води. Вода тиха, небо зоряне, i так менi
хороше плисти за водою, так легко, немов я не пливу, а лину в синьому
просторi. Дивлюсь у воду - мiсяць у водi смiється. "Скинься, рибо",-думаю
- скидається риба. Гляну на небо: "Зiрко, покотися",- котиться. Пахнуть
трави над водою. Я до трав: "Дайте голос, трави",- гукають перепiлки.
Дивлюсь на чарiвний, залитий срiбним свiтлом берег: "Явися на березi
лев",появляється лев. Голова велична, кудлата грива i довгий з китицею
хвiст. Iде поволi вздовж висипу над самою водою.
- Тату, гляньте - лев,- шепочу я батьковi, як зачарований.
- Де там той лев. То ж...- далi батько почав пильно вдивлятися, i, коли
човен порiвнявся з левом, батько пiдняв весло i гучно ляснув плазом по
водi. Ой, лев тодi як стрибне та як рикне! Луна покотилася громом. З мене
вилiтає душа. Весь берег, кручi, лози,- вся округа переповнилась трепетом.
Батько трохи весла не випустив i, вже на що був хоробрий, а теж засмутився
i сидiв нерухомо, аж поки нашу душогубку не однесло водою i не прибило до
крутого берега. Посидiвши ще мовчки з пiвгодини, ми оглянулись - нi
висипу, нi лева: подався десь у лози.
До самого ранку горiв у нас вогонь на куренi над Десною. Менi було
страшно i чомусь жалко лева. Ми не знали з батьком, що робити, коли почне
вiн їсти наших коней чи дiда, що спав пiд дубом. Я довго прислухавсь, чи
не гукне вiн ще раз. Не гукнув. Перед сном менi так палко захотiлось
розвести левiв i слонiв, щоб було красиво скрiзь i не зовсiм спокiйно.
Менi набридли однi телята й конi.
На другий день казали вже, що ненадовго пощастило тому левовi
звiльнитися з клiтки. Коли трапилась аварiя поїзда пiд Бахмачем i клiтка
мандрiвного звiринця поламалась, виплигнув вiн на волю, глянув навкруги, i
так йому, очевидно, стало погано, так остогидли глядачi, й приборкувачi, i
все на свiтi, що вiн махнув на все та й подався на Десну знайти собi хоч
трохи вiдпочинку. Тiльки не прийшов вiн i тридцяти верстов, як догнали
його, оточили з усiх бокiв i вбили, бо вiн був лев. Не мiг же вiн ходити
серед телят i коней. Його ж у вiз не запряжеш, яка з нього користь. Коли б
ще вмiв вiн гавкати чи мекати,- голос не годиться: гукає так, що листя
в'яне й трави стеляться... Ну добре... Ой, що я пишу! Здається, не плив
я човником тiєї ночi по Деснi. Плив батько сам, а я лежав на куренi, пiд
дубом, коло дiда. Може, й так. Ну, лев же все-таки проходив нашим берегом!
I десь коло Спаського вбили його стражники!
Тут над левом, думаю, пора поставити крапку i перейти до описання
домашнiх тварин, бо вже почувається якась непевнiсть в перi: вже
прокидаються мої редактори в менi. Вони живуть навколо мене скрiзь. Один
за лiвим вухом ззаду, другий пiд правою рукою, третiй за столом, четвертий
в лiжку - для нiчних редакцiй. Вони повнi всi здорового глузду i
ненавидять неясностi. Їх мета - щоб я писав або так, як усi, або трохи
краще чи трохи гiрше вiд iнших.
Там, де моє серце холоне, вони пiдiгрiвають його; де я починаю палати в
огнi своїх пристрастей, вони розхолоджують мiй мозок, аби чого не вийшло.
- Нехай,кажу,- щось вийде. В моєму дiлi треба, щоб вийшло. Благаю!
- Нi!
- Чому не написать, що коли я був хлопчиком на Деснi, менi хотiлось,
аби скрiзь водилися леви i щоб дикi птицi сiдали менi на голову й на плечi
не тiльки в снах?
- Це неправдоподiбно, i потiм цього можуть не зрозумiти.
- Таж я маленький був i ще не мав тодi здорового глузду. Я почув тодi,
що воно може пригодитись.
- Для чого?
- Ну, може, для щастя.
- Викреслюєм. Адже лева можна було б не побачити, якщо це навiть
взагалi не фантазiя.
- Ой!.. Нiзащо!..
- Спокiйно. Його можна замiнити чимсь бiльш спiвзвучним. Можна написати
правдиво про коней. Були ж у вас конi?
- Менi про коней соромно писати.
- Чому?
- Вони були худi й некрасивi.
- Ну, тодi можна їх узагальнити якось.
- Їх не можна узагальнити. Вони були коростявi. Крiм того, нашi конi
були невеселi.
- Ну й що з того?
А вони таки справдi були невеселi, i тому перед тим, як їх описувати,
згадаю краще я щось утiшне, а далi вже й до коней перейду.
Проживав у нас довго собака Пiрат. Це був великий на зрiст, немолодий
вже, поважний i серйозний пес з двома волохатими хвостами i з двома парами
очей, з яких верхня пара, коли придивитися ближче, виявлялася парою рудих
плям на темному лобi.
Якось одного разу, загубившись у Борзнi на ярмарку, де батько продавав
дьоготь, Пiрат щез. Пожалiли ми його, та на тому й скiнчилось. Аж ось в
недiлю, тижнiв через п'ять, якраз пiсля обiду, коли ми сидiли всi коло
хати, лузаючи насiння, дивимось - бiжить Пiрат, заморений, худючий.
Уздрiвши здалека весь наш рiд i хату, вiн упав додолу i повз до нас
крокiв, може, сто на животi, перекидаючись на спину i голосно плачучи вiд
повноти щастя, мов блудний син у святому письмi.
- Це я, ваш Пiрат, впiзнаєте? - гавкав вiн крiзь сльози.- О, який я
щасливий! Як тяжко було менi без вас!.. Повiрите, трохи не здох вiд
смутку, трохи не сказився, їй-богу.
Вiн так зворушив нас слiзьми, що навiть батько, який ненавидiв
одвертiсть почуттiв, i той мало не сплакнув. Отаке буває на свiтi! Простий
собака, а так збентежить чоловiка. Мати плакала ревно, приказувала з
невимовною усмiшкою: "Га бодай ти здох! Ну ви подумайте, собака, а такий
жалiсний i таке витворя¦. Ач як повза¦. Тьху, де ти, в нечистого, взявся?"
Нiчого казати, розумний був, добрий пес. Вiн користавсь у нас всiма
благами собачого життя не тiльки за те, що був вiрним сторожем i дозорцем.
 
Наші Друзі: Новини Львова