Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 28 вересня 2020 року
Тексти > Жанри > Стаття  ::  Тексти > Тематики > Публіцистика

!_Статті про автора :

Служіння Слову в часи непевні (авт. Михайло Сидоржевський)

Переглядів: 4785
Додано: 23.06.2011 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
Джерело: Українська літературна газета №7(39) 8.04.2011
<
1
>
СЛУЖІННЯ СЛОВУ В ЧАСИ НЕПЕВНІ

Автор: Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ

Олег Чорногуз – знакове ім’я в новочасній українській літературі. І не лише як загальновизнаний майстер сатири. Публіцистика – ось жанр, у якому останнім часом високий талант письменника проявився особливо яскраво і потужно. Нещодавно побачила світ його книжка публіцистики та есеїв «Діти колонії».

Гостре, в’їдливе слово, іронія, сатира, високий інтелект, оперативність у реагуванні на події суспільного життя, обізнаність у вітчизняних політичних реаліях і в історичній тематиці – це Чорногуз-публіцист — безкомпромісний, чесний у своєму ставленні до життя; письменник, котрий, досягши почестей і пізнавши солодку облуду широкого читацького визнання, не відгородився од світу глухим муром корифейства і пихи, а продовжує вперто і натхненно лупати сю скалу… Хохляцьку скалу ненаситної захланності, рабської покірності і байдужості, фарисейського лицемірства і продажності. Скалу, котру подужать можемо хіба що гуртом — силою розуму, силою таланту, силою волі і віри, чистотою наших моральних устремлінь і висотою духовного покликання.

Олег Чорногуз вибирає найактуальніші, найболючіші теми: драматичні сторінки вітчизняної історії, мовне питання, агресивна політика північно-східного сусіда, немічність і брехлива продажність тутешньої влади, рабська покірність і засліпленість безрідних хомок.

Письменник кричить, намагається догукатися до нас у своїх пристрасних і зболених рядках: камо грядеші, українцю, засліплений і затурканий чужинецькими яйцеголовими політтехнологами і політиканствуючими маргіналами без роду без племені? А чи тобі байдуже, «аби ковбаса була»?..

У час, коли вже не один із «титульних» служителів слова, вибачайте, публічно, навіть демонстративно, ексгібіціоністськи скурвився, дивуючи публіку дешевою і тухлою політичною еквілібристикою не згірш від деяких коронованих «радянських класиків» минулого століття; в час, коли хтось аж «соловейком» заливається, аж навшпиньки стає і захлинається від холуйського ентузіазму, аби з-під його вже зношених зубів не відібрали дармового корита, чи бодай не зігнали геть од недолуго перефарбованих із «кумачевого» в синьо-жовте трибун, а інший взагалі перестав тямити, нетяга, що ж насправді коїться в цьому незбагненному світі; в час, коли орієнтири загубилися в імлі, духовні провідники змаліли й перевелися на пси, а ліцензована «совість нації» скаче з одного політичного збіговиська до іншого, ніби жаби на болоті з купини на купину, і народ, так і не ставши Нацією, стрімко деформується в слухняних «мешканців штанів», — в такий непростий час зберегти гідність і честь митцеві набагато складніше, ніж за ситих, благополучних днів. Доводиться вибирати, кому служити: Слову чи захланній мамоні.

Олег Чорногуз зробив вибір. Він нещадний у своєму присудові цим непевним дням з їхніми дріб’язкуватими, не здатними на державницький чин псевдолідерами, державними пігмеями з надутими щоками і гіпертрофованими стравоходами. Попри засилля теперішніх метких нуворишів, попри байдужість і нікчемність гнилого сьогочасся, письменник продовжує гідно відстоювати сакральні для кожного чесного і мислячого українця цінності, які єдині можуть нас порятувати як націю, як народ і як державу в грядущих геополітичних випробуваннях і катаклізмах. Цінності, забріхані гіршими з нас, спаплюжені, висміяні, здевальвовані, кинуті під бруднющі чоботиська і затоптані.

…Нещасна та країна, слугувати поводирями якої найнялися, не спитавши нас, бездарні й нечисті на руку вихватні.

Убога та країна, в якій сліпці ведуть сліпців на геополітичний забій, на ідеологічне заклання, на поталу зажерливим і злотворящим.

Бідна та країна, в якій у героях ходять нікчемні пролази, патентовані брехуни і злодюги, на чиїх чавунних лобах написано їхнє вічне і примітивне, як дощовий черв’як, життєве кредо: зиск, брехня, злодійство і нікчемна безпринципність.

Ця новочасна спідлочена марнота дедалі більше обсідає щаблі влади, ніби таргани, вилазить з інформаційних дірок і вчить нас, як насправді треба жити – не по честі і совісті, не у відповідності з Божими приписами, метикуючи не на державну казну, а на власну глибоченну кишеню до п’ят…

Час теперішній – вагітний вселенським неспокоєм.

Час теперішній складає ціну кожному.

Час теперішній випробовує.

На вошивість. На гнилість. На продажність. На нікчемність.

І негідники в цьому часі фаворити — якщо ми їх не зупинимо – нашим словом, нашою волею...

Про це якраз і пише Олег Чорногуз, намагаючись догукатися до тих, хто бачить, і хто чує, і розуміє, що насправді відбувається, і знає, що робити, як протистояти викликам і випробуванням часів новітніх, часів непевних і підступних.

…А ще крізь частокіл його наснажених і густо повитих тривогою публіцистичних рядків, як кров крізь бинти, проступають притлумлені, але такі відчутні мотиви прискіпливої самоіронії, сприймання світу цього недосконалого як гротескної гри світла і тіні, неба і землі.

Подібне ставлення до перебутності і до марноти земної може собі дозволити лише Майстер, котрий, пізнавши буття у різних його проявах і осягнувши таємницю Слова, зберіг атавістичну властивість сміятися. Сміятися і над цим недосконалим світом, і над собою як його мікрочастинкою...

І в цьому – весь Чорногуз, залюблений у недосконалість мінливого світу і нещадний у своїй вимогливості до себе: «Все наше життя – це кіно і п’єси, а я часто скидаюся на актора з одним глядачем — моєю дружиною, оскільки діти й онуки зайняті і гадають, що світ, як і дорога в ньому, такі довгі і безмежні як горизонт. На сімдесятому році життя виявляється, що все це не так, і в тебе враження таке, що ти по землі промчав швидкісним поїздом, і, одного лише разу відчинивши вікно, підхопив хронічний бронхіт і досі його одкашлюєш».

 
Наші Друзі: Новини Львова