Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: понеділок, 21 жовтня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

ЛЮДИ ЯК ЛЮДИ

Переглядів: 3897
Додано: 17.01.2011 Додав: Оксана БОЙКО  текстів: 15
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Джерело: збірка оповідань " ПОЛЮВАННЯ НА НОВИЙ ДЕНЬ" (2005)
<
1
>
ЛЮДИ ЯК ЛЮДИ


Васько незграбно тре лівою рукою на терці довгу морквину, невдоволено бубонить собі під ніс щоразу після зробленого зауваження, котрі не перестають із мене сипатись і наче б’ють його з усієї сили ложкою по лобі. Лівша, себто шульга, не перестає бурмотіти. Морква падає. Васько скаржиться, що нічого не виходить. Насуплений, бо його мама не робить засмажку для супу – після неї в нього болить живіт і взагалі у супі морква зовсім не обов’язкова. Я даю йому цибулю різати. Вона видавлює сльози в обох. У холодильнику олії немає. Відряджаю шульгу по сусідах пройтися. Може, знайдеться у кого? Повернувся, не знайшов. Скоріше за все постовбичив перед дверима й поплівся назад. Сміливості не вистачило. Як завжди, мовчазний і чемний, сентиментальний і замислений. Смирнота! Наказую йому чистити картоплю, прошу пошукати лаврового листа або хоч би просто витерти зі столу. Цілий пакет прянощів лежить перед носом – не помічає. Ганчірка брудна – гидує взяти її. Рука обережно витягає здоровенну картоплину з кулька і гострий ніж. Виліплені в грязюку тонкі пальці, і ніс, і лоб. Від здоровенної картоплини згодом залишається “свиняча”. Все, чому належало бути вкиненим ув окріп і невдовзі зробитися супом, розкидане по вимитих полумисках. На кухні пахне курячим бульйоном. У сусідній кімнаті – двері навстіж – горлають звичайнісінькі роботяги. Дзеленчать чарочки. У повітрі шугають хвостаті матюки. То тиша на мить заповнює простір, то знову слух ріже гучний гамір. Хтось вийшов у коридор із цигаркою за вухом. Суне до плити, бере сірники, підморгує: “От би таку невісточку!.. Заходь на футбол”.
У їхній кімнаті духота. Посередині стіл. Зусібіч – добролиці галичани. На тумбочці мерехтливий ящик, у який усі втупившися, то завмирають, то оживають. Зображення погане. ТРК “Україна”. Затяті вболівальники волають, угадуючи “наших”, коли ті забивають м’яча у ворота “чужих”. Все це дійство за молочною пеленою на екрані. Ледве мріють у білому тумані шафранові футболки “Шахтаря”.
– Файна зупа… Та й кобіта, шляк би ми трафив, нівроку… Мав би таку, горя не знав.
– Холєра! Не видиш – дівка… Не годен од кобіти одрізнити?
За шибками готельних покоїв селища міського типу Чкаловського – колишні зеки, здебільшого приблудні, а також сучасні, ще, може, майбутні в упорядкованих квартирах… Не те що ті туземці, котрі по коліна в багнюці та гною, від яких у пошуках автентичних розсипів до інших, із надією на дивовижні знахідки, наївно сюди припленталися ми із питальниками, записниками, електронікою та пакунками аудіокасет.

Як приріс до лівої руки Васька диктофон, а правою весь час мне свої густі чорні брови, потираючи тонкими пальцями довгий ніс, підшморгує і морщить лоба. Не випускаючи диктофона, шульга впевнено тисне на червону кнопку REC, аби записати голосистих молодиць. Плівка безшумно крутиться, вбираючи в себе виспівану ними історію.
– А от як у вас тут пастухи?.. Чим їм платили? – тицяє Васько свого приклеєного до руки друга меткій гостроносій бабі просто під ніс. А та, хильнувши, каже:
– От я вам лучче щас затанцюю!
Жаль, усього не запишеш на диктофон…
– От шо б ти не робив, усе’дно доля тобі така. І конем її не об’їдеш. Якби знав, ка’ть, і соломки підіслав. Ворожінням вірю – це справедливо… Прийду на поріг – і зразу каже правду… А зо мною таке: чоловік мене бросив. Поїхав до матері в Полтаву, його не було скікось. Дітки в мене маненькі. І от до нас у Малинівку наїхали цигани, може, з Волохового яру, бо там і щас живе один. Будулаєм звать. Була одна стара циганка, вона попросилася до мене, а хата ще була некончена. Я її впустила. От їду я на роботу, робила тоді на миловарні. Так переживала, бросала діток маленьких. Я кажу, тьоть… Вона ходе, гадає, а тоді додому. Я кажу, тьоть, поглянете дітей! Я їх замикала у флігелі. Вона ходила гадати по Малинівці. Приходе, а мені на втору смєну бігти. Вона й каже: “Рая, не переживай, не переживай, іди”. А тоді: ”Я тобі на картах погадаю “. А я кажу, тьоть, ви вморились. А вона принесла в пелені і яєць, і курей… От кидає мені на карти й каже: ”Рай, він не сьодня завтра до тебе в оце вікно стукатиме”. Я на аліменти подала, а він – до матері у Полтаву. Кажу, нє, тьоть, він не приїде. А вона: ”Приїде, приїде, він тебе любе. Тіко він бабник у тебе, а за тобою вмирає. У кажде вікно виглядає. В оце вікно він буде стукати”. А я кажу, нє. А вона каже, буде. Ну, я й побігла на поїзд, побігла. Приїжжяю… На другий день він стука в вікно й не знає, шо в мене цигани в хаті. Стука, а я кажу, я тебе не пустю. Він пішов сусідів кликати, шоб я його в хату впустила, впускаю в хату, а вона каже: “Получиш ти якісь бомаги через його, тіко все буде попусту”. Я ж на аліменти подала. Ну, через два дня приходють мені бомаги, шо його немає, не прописаний у матері, ми будем іскать. Ну, а вона й казала: “Рай, він буде жити з тобою, він буде тобі нєрви тріпати, гуляти. Нікуда од нього не дінешся”. От він год пив, ні копійки мені не давав. Я уже молилася Богу, шоб він умер. Їй-богу, казала, хоть би він, сука, здох.

Смеркає. Край села – три високі тополі гіллям небо підпирають. Густо засипана щебнем дорога. Комашня літа всіляка. Сіріє хата стара. Бабусенція, як та її хата, почувши голоси, висунула голову за ворота. Примружившись роздивляється урбанізованих своїх нащадків. Васько не вcтигає і спитати, але вже підсовує диктофона їй під носа.
– Ну, шо я вам, дєточки, розкажу?.. – зіщулившись, хитає головою і дивиться кудись далеко-далеко, куди нам ніколи не зазирнути. – Усе життя… бігала, як загнуздана. Та й білш нічого.
Дерев’яна хвіртка заскрипіла. Бабуся зникла. Йдемо курною дорогою далі, але мене всю щось повертає, тягне назад. Хочеться довго і бездумно дивитися на те місце, де вона стояла.
Село потроху завмирає, а нам треба піти ще й до діда. Казали, він найстаріший у селі. Мабуть, розумний, досвідчений і поважний.

З двору вибігла молодичка у джинсах. “Внучка, напевно…”, – подумалось. “Щас, – каже, – позову тата”. Нічого собі! А той іде, потроху перевалюючись, ніби качур з одного боку в другий. Усміхається.
– До мене, – питає, – прийшли? От молодим був, то гарбузи гузном розбивав. – Регочеться. – А шо щас? Та й хіба ж тепер такі гарбузи?.. Бачите, перед двором немолот? Накрав у правітєльства. У колосках мишва завелася. – Тицяє пальцем на купу, навалену перед двором. – І мені, й кішці гарно живеться. Он побігла. Чуєте, пищить? То моя Чорнушка мишеня за хвоста потягла. Принесе щас мені під ноги покладе, мол, дивися…
Я довго вглядалась у малюнок його зморшок і щось із них намагалася вичитати. Вже не чула ані його слів, ані мишиного писку, не бачила й Васька, який увесь час тільки те й робив, що потирав свого довгого носа. Все кудись зникло, розпливлося. Тільки химерні картинки зі зморщок і великі гарбузи кружляли перед очима, накладаючись кадрами одне на одного…

А через двір сидить іще колишня дівка. Біля неї внуки кружляють. Васько за диктофон і шмиг туди. Підходжу і я з батьком під руку, а вона дивиться й пита: “Чия це ти?” “Батькова!” – кажу. І оце він? “Нє, – каже татові, – не твоя! Ди, яка гарна!.. Не від тебе. Ти білий, а вона – ні”.
Я вже втомилась од рипучих хвірток, од зарослих бур’яном подвір’їв без господаря, од чужих невдач, чиїхось проблем, навіть од пісень, і просто дивлюся на небо. Не хочеться вже нікуди. Та ще ж до цигана йти. Де той Волохів Яр? Крутить у животі, ввижається на салі смажена картопля...

Я в лазні ще ніколи не була, де температура вище ста градусів за Цельсієм. Поки дійшли до тієї “руської бані” серце в п’яти забилось. У дворі мале собача, а злюще, прокляте. Хапає за поділ нічної сорочки, яку хазяйка дала, і тягне на себе, тріпає дурною головою, гарчить. З таким не те що до лазні не пройдеш, а й до туалету не пробіжиш.
Повітря не вистачає. Задихаюсь. Увесь дерев’яний будиночок розпечений до неможливого, аж парує. Піт струмує з усього тіла. Щось коїться з волоссям. Таке, ніби тебе кинуто у пекло, наче вогнем вкривається плоть. На розпечене каміння, сказала хазяйка, ковшиком лити воду он із того відерця коло дверей. Ллю. Думала, що на той світ злетіла, аж чую, хтось ляскає по спині дубовим віником. Чудно якось. Слава Богу, жива.
Вийшла з тієї лазні, сама не своя. Холодною водою на голову бризкаю. Оживаю. До тями ледь прийшла. Ну її к бісу, “руську баню”. Зроду не піду.
У хаті, в якій зосталися на цю ніч, не стало світла. Хазяїн давно вже спить, аж стіни від його хропіння здригаються. Йому рано на роботу. Хазяйка метушиться коло столу. Бігає з кімнати в кімнату, на кухню. Чую, дверцята якоїсь шафи риплять. Горілку під пахвою несе і запилену коробку з товстою восковою свічкою. У дворі дзявулить кляте цуценя. На столі смажена картопля, чорний пахучий буханець, салат із капусти у тазику для замішування тіста і сорокаградусна. Усі мовчки жують. Василь традиційно потирає носа і мне густі брови, намагається влучно пожартувати, але воно ні в тин, ні в ворота. Гарно та бабця, що колись дівкою була, казала сьогодні про такі жарти: “як у воду перднув”. Гостра ж вона на язик!
Плани задумані потроху виконуються. Все записується на плівку, а що не може – на диктофон, то пам’ять всмоктує, як губка. В кого ми тільки не ночували, де тільки не зоставили слідів від своїх підошов, а може, й щось більше!
У думках танцюють цигани і той Будулай, про якого вся Малинівка розповіда. За вікном Волохів Яр. Періщить дощ. Їдемо на смердючому автобусі-душогубці, від яких мене уже просто нудить.

На перехресті. Наскрізь мокрі. Прохожий чолов’яга, що показує нам дорогу до цигана, принишк. За пагорбом щось деренчить. “Ото й він, Будулай”, – каже чолов’яга. З-за пагорба – мотоцикл. На ньому сам Будулай, а позаду, задерши голову, Князь сидить. Себто пес. Не звертаючи уваги ні на мжичку, ні на нових сусідів по лаві на мотоциклетному причепі, ні на парасолю.
Циганів остерігаєшся ще з тих розповідей: і обдурити може і не знаєш, що й скаже. Трохи моторошно, циган-таки. Чолов’яга зупиня його. “Ось і Гадюченко”, – каже. Той на одне око незрячий, а зиркне тим одним – лячно. “Не Гадюченко, а Гайдученко!” – виправляє. Ворожить, думаю, на долю і по долоні читає, а може, й думки вгадує… У червоній розстебнутій сорочці. Довге до плечей волосся кольору воронячого крила, наче фарбоване. Золотий зуб виблискує. Не питає нічогісінько. Озирнувся – сідайте до Князя. Попереду – сам. Позаду – троє під парасолькою. Мжичка, що на нас моросить, і парасоля, і Будулай… Усе це стає схоже на поле, на ньому кибитки з жінками і дітьми…

Прáста мірó ґрасторó ¹,
Дур тепрастáс,
Дур тепрастáс,
А прáста…

У коридорі на килимку кіт білий у чорних плямах. Бабуся його молоком годує.
–Злі люди повелися. Бачите, капкани ставлять. Будулай наш його страшно любить. А теперечки жизнь теряє.
Циган припав до нього й замовк. На обличчя насунувся жаль. Дивно… Думалось: безжальний і сильний, як залізо. А воно, ні… Може про себе що скажете?

Гай-ду-чен-ко, од слова гайдук. А то тут усі кажуть: Гадюченко. А я сердюсь… Народився по собственному желанію. Від собственних родітєлєй, по щоту дванадцятий. Пішов у хореграфічне... Масовиком робив, художником… Ким тіки не був!.. Рисує якось художник Бога, а єврей приходе: “Слухай, ти нарисуй мою жінку”. – “Як її нарисую, я її відєл?” – “А ти Бога бачив?” Так і той! У каждого свій Бог. Євангелісти такі вони уважітєльні, як шо попросиш – всігда тобі… А наші й у Бога вірять і золоті хрести носять, а бачите, кота нашого як…
Скривився, хитнув головою. До цуцика, що перед ним очей не зведе:
– Ну шо, Васько, ти такий, як і я, молодий і гарний.
__________
¹ Біжи, мій конику,
Далеко бігти,
Далеко бігти,
А ти біжи… (циг.)

А той, висолопивши язика, на жінок у звабних позах дивиться, що на стінах, і в скульптурах, і в гобеленах. А тоді у вічі цигану втупився й тільки жде команди. Будулай показує на коліно, а той плиг – і вже там. І від скульптур одвернувся.
“Оце архітектура!” – думаю.
– Нічо не кражено, сам робив усе…
“Невже сам? – настирливе запитання висить у повітрі. І самотужки продовжується. – Невже не кражено?”
– Ото ходили на вечорниці. А хлопці должні… У нас складчина була. Старша була, паніматка. Хто принесе шубу, а той кожу з вівці чи полотна. Ранче ткали полотна, прали, а тоді… крали. А дівки виперуть на річці і розстилають коло верболозу. Ну, а ті, хлопці, на складщину. Нада ж за шо випити, шоб поміняти на самогон. Украдуть полотна, а та прибігає: “О, Боже”… Не сільсовєт був, а була управа. Слухай собі, ти ж не знаєш! Волость була. А дід старий такий був, з бородою. Годів восімдесят дев’ять, до дев’яноста… Ну, ідуть уже, в їх у всіх забрано полотна. Ніхто ж не прийде чужий, тільки з того куточка. Всіх в управу – і старий з бородою цей, костур здоровий. Поприходили! “Всі прийшли?” – “Всі!” – “Ану беріться!” Всі беруться за костур – рука на руку. А він і пита: “Всі взялись?” – “Усі!” – “І той, шо крав, узявсь?” – “Узявсь!” Так ото давай його тим костуром тоді пороти. Отакі судді були…
Зігнав пса, взяв гармошку… Цуцик аж підспівував подеколи, так подобалося. І Будулаєві подобалося, що цуцику гарно.
– А ви ворожити вмієте?
– Та я тобі й так скажу: ти щаслива і вродлива! Так ото цигани десять-п’ятнадцять приказок знають. А то й до двадцяти. Вона просто випитує, ума вивіря, а та подтвержда. Та зразу скаже, як її звати, а циганка перегодя: отак тебе кличуть. Тá сама скаже й забуде. А тоді удивляється. На ловкостях воно. Гадають, а ні чорта не знають. От бере руку: “Давай я тобі погадаю. Брат твій і сестра з однієї сім’ї”, – а та дивиться… – правду каже. Все на ловкостях построєно, на старих методах. Твоє щастя впереді, а нагнешся – ззаді. Так нагинатись?.. Як ото гармонь! Стовп намилили. Ніхто не залізе. Слизький, лаком скритий. Гармонь і чоботи висять. А як туди залізти? Та це проще прощого. Я танцював… От танцюємо. Шоб на паркеті не слизько, каніфоллю… Усі падають, а я узяв каніфолі у кармани, у носки насипав та руками намняв. Та як дим пішов! Усі дивляться, всі падають, а він поліз, зняв і хоч би шо!.. Зáговори, замовляння знає?..
– Та які там замовляння! Як послухаю як оце: у тебе інтерв’ю беруть. Ти – чи кудєснік?.. Людям голову дуриш. Та ні чорта він не знає. Не чуди ти людей!.. – бабуся, теща його, не втерпіла.
– Бешиха болюча, шишка колюча… Тут тобі не жити, тут тобі не ходити, тут тобі не робити… Та хіба все заговориш! Війну не заговориш… Дід один жив у нас. Так він такий маненький був, а його Гарбузик звали. Баба була відьма в них. Вона в Харкові дев’яносто год прожила; поки не приїхали, стелину не зірвали, все не вмирала. Стелину зірвали, аж тоді вона дуба дала… Так ото ж дід. У погріб поховались, а тут німці заскочили. Война. Тих постріляли, двох чоловік, а дід стояв – роздíли, ув одних кальсонах, назад повернувся. Думав: не стрілятиме, а він йому вистрілив – у потилицю попав, а в рот вискочила пуля. А ноччю одійшов, і прийшов, і живий остався. Так то ж война. І фашисти…
Вийшли в коридор. На кожусі – білий з чорними плямами кіт. Біля нього вже не крутиться бабуся з молоком.
Циган мовчки дивиться у темряву. Вже не говорить ні про війну, ні про циган, ні про діда Гарбузика. “Не, джа!” ¹ – повторює. З кухні почулося, що дали світло.
– Я ввімкну?
– Йому вже не треба…
Довго мовчить, ніби позабував усі слова.
– Зоставайтесь… Переночуєте. Молока вип’єте… Пасіка у нас. Не йдіть! Я вас одвіз би завтра, а сьо’дні побалакали б, циганської заспівав би…
Махнув рукою і, важко зітхнувши, пішов у двір.
– А! Раз так, самі добирайтеся. Бог з вами…
Услід іще чулося мішма його “Не, джа!” і “Не йдіть!”, а відлуння гуділо своє… І ми пірнали у вечірній, майже осінній туман…

У млі важко розібрати. Так, ніби Гадюченко, себто Гайдученко, зовсін не циган, а дядько Сашко. Як кликала його з кухні старенька мати, коли говорила про світло. І то він каже зовсім неголосно, може, щоб і не чув ніхто: “Ме сом ґаджьо… Ме дре филда барійом” ². І додає: “З табором. Із ними. Та й не всі ж цигани – ракли, дурисвіти й гуляки. Люди як люди”… У шафі купа вишитих на циганський штиб червоних сорочок, які нам непоспіхом, із гідністю показував, а в його домі якось по-особливому пахло, наче табірним попелищем, які лишають по собі кибитки з жінками і дітьми, з їх піснями і танцями.
Може, йому й хотілося бути романтичним і мудрим, справжнім циганом? І таким він зостанеться у згадках його односельців із Волохового Яру та молодиць із Малинівки,

__________
¹ Ну, йди! (циг.)
² Я нециган. Я в полі ріс (циг.)

що пускають чутки про легендарного Будулая? Але мій погляд міцно вхопив і надовго втримає у свідомості звичайну людяність ув очах простого дядька Сашка з його пасікою та молоком, коли він дивився то на нас, то на свого білого з чорними плямами й говорив щось про людей, які в Бога вірять і золоті хрести носять, про війну і діда Гарбузика… А потім – те замовляння. Дід же від фашистів повернувся-таки! А білого з чорними плямами люди капканом зі світу зжили…
Прокинулась. Мене за руку тримає мама. Каже довго-довго вже будить, а я ніяк не встаю. “Не йди!” – гукаю. Ну то вона й не йде. Тримає за руку й пита, що наснилося.

Серпень 2004 – 24.02.2005

 
Наші Друзі: Новини Львова