Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Оповідання

НЕПЕРЕЛИВКИ

Переглядів: 3851
Додано: 17.01.2011 Додав: Оксана БОЙКО  текстів: 15
Hi 0 Рекомендую 3 Відгуки 0
Джерело: збірка оповідань " ПОЛЮВАННЯ НА НОВИЙ ДЕНЬ" (2005)
<
1
>
НЕПЕРЕЛИВКИ


Холодно. Похмуро. До двісті вісімдесят п’ятого автобуса довга черга у формі літери Г. Видно з верхівок ялин горобцям, якщо ті знають алфавіт. Знизу білявій дівчинці з насупленим обличчям і простягненою рукою – люди в черзі є власниками гаманців. Вона точно знає: мало хто дасть їй. Також знає: той, хто сидить на бордюрі клумби з лискучою неголеною пикою, тримаючи знайдений недопалок у тремтячій руці, забере більшість добутого нею. Дівчинка заглядає мені в обличчя. Не витримуючи погляду, відвертаюсь. Виходжу з черги. Гра? Гра в життя чи спосіб життя?
Човгання чиїхось ніг чую. Несподівано здогадуюся – своїх. Між човганням вчувається пошкрябування голкою платівки на дискові старого програвача. “Вальс-бостон”. Він подобається тому, хто має сьогодні мені зателефонувати. Там – гітара, тут – саксофон. Біля театру чоловік зі сріблястим інструментом у руках. Перед ним на асфальті розкритий футляр. Тонкі довгі пальці вправно бігають по клапанах. Очі, закриті повіками, іноді розплющуються і дивляться у хмарне темно-сіре небо, де час від часу просвічується сонячний диск, або на дно чорного футляра, де тьмяно поблискують диски монет. Він тут, бо йому бракує уваги слухачів, а монети – всього лиш підробіток. Сповільнюю кроки. Обертаючись, мимоволі всміхаюсь. А він галантно злегка схиляє голову. Повз мене потік машин. Брудно-сірий, як багнюка, що летить із-під коліс на мої джинси... Та ще завтра цей залік! Жаль, що немає мобільника! Подзвонив би...
Мряка нависла над головою. Хочеться додому, в тепле ліжко, а ще – казки. Втома від нескінченного дня. Іду похнюпившись. Ненароком на когось наштовхуюсь. Той сахається від мене, і я боковим поглядом бачу ведмедя. Заплющуюсь. Не вірячи своїм очам, обережно дивлюся знову: справді ведмідь, оддає честь. Біля нього метушиться фотограф зі своїм апаратом та, певно, служитель зоопарку ретельно вмощує чорного капелюха на брудний асфальт. Клоуни? Крім фотографа... Жебраки? Крім служителя. А ведмідь? Інстинктивно дивлюся на годинник . Із п'ятої до шостої дзвонитиме... Праворуч блимає світлофор: із червоного – на жовтий, а з жовтого – на зелений. Як дальтонік, плутаючи кольори, перебігаю на протилежний бік вулиці. Двісті вісімдесят п’ятий! Із п'ятої до шостої! Втискуюсь у битком набитий автобус...
Ледве встигаю переступити поріг своєї квартири.
Дзінь... Дзінь... Дзінь...
– Слухаю.
– А можна почути Наталку?
– Це я.
– Як ти?
– Та нічого.
– Знаєш...
– Що?
– Позавчора в патруль поставили. Якась вахтерка стара чергувала в під’їзді. Дзвонить до міліції. Виявляється, якийсь цивільний припер ящика. Попросив, щоб наглядала. Сказав, що за годину буде.
– А ти тут до чого?
– Та слухай!.. Нікого не було й через дві. Стара посунула ящик. Там дзенькнуло. Вона
подумала – міна.
– Ну то й що?
– А нас, курсантів, по тривозі туди.
– І що там було?
– Аварійна, швидка, міліція з радіотелефонами. Не вистачало пожежників або ще яких-
небудь крайслерів.
– Для чого?
– Евакуація. Усі перелякані. Паніка! Один босоніж, інший несе норкову шубу й
дивиться з-під лоба. Він би ще за золотом побіг, та чи встигне?
– І що ти там робив?
– Підійшла якась мала, каже: “А там мій котик!” Хлопці з моєї роти стрімголов у
під'їзд. На шостий поверх. Там – двері навстіж. На кухні свище чайник. Під столом світиться пара очей. Малесенький котик виявився здоровенним котярою.
– Так ти його врятував?
– Усе обійшлося...
– І більш нічого?
– Так. Вийшли з котом. А мала обома руками обхопила його і – в натовп.
– А чого ти мені ще не сказав?
– Той, що в шубі, вибігав уже з якимись пакунками. А стара тицяла пальцем на ящик,
який хлопці спокійно заносили до міліцейської вантажівки.
– Ну?..
– Що?
– І більш нічого ти не хотів мені сказати?!
– Пі-пі-пі-пі-пі... Абонент за зоною досяжності…

2004




 
Наші Друзі: Новини Львова