Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 24 жовтня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Тематики > Гумор  ::  Тексти > Жанри > Оповідання  ::  Тексти > Жанри > Лірика

Померти у мріях

Переглядів: 11150
Додано: 20.03.2006 Додав: Зінаїда Трава  текстів: 6
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 1
Ну, мене завжди дивують люди, які бояться закохуватись. Це ж так просто.
От, я- Зіна, здається те і роблю, що лише закохуюсь.
Останє кохання, тобто теперішнє, мене здивувало більше усіх. Блін! Повторюю я собі, ЗУПИНИСЬ!!!! Це твій друг, один з найкращих друзів, а серед хлопців - єдиний. Хоча, я уже і подумувала над тим, щоб скоротити їхнє число, надто я втомилась від подруг, яких лише потрібно оберігатии і підтримувати. Ну і що я мелю, і куди я без них? ОХ! Тільки щоб він відповів мені взаємністю!!! Будь ласка, БОЖЕ!!!
Нарешті, урок закінчився, і вийшовши на коридор, я почала шукати очима подруг, і його - своє нове „кохання на усе життя” ( Ги-Ги! Хоч би місяць протягнув).
- Ну, і де ти бродиш?- запитала мене Іра, одна із тих найкращих подруг, від яких я втомилась, хоча і сильно любила. Це була висока, войовнича, міцна і дуже серйозна дівчина,душа компанії і головний винуватець усіх „пригод” , що з нами траплялись. Найсильніше вирізнялось в її неформалізмі і протиставлянні себе світу - це її вічно брудне чорне волося і круті наряди в стилі панк.
- Та я, тіпа, уроки відсиджувала!
- Ну і, що ти сьогодні там осягнула? – іронічно запитала вона мене. Я зрозуміла, що щось пропустила поки мріяла на уроці.
- Я щось нічого непочула... Думала про вас.
Я прикусила язик, бо нехотіла розповідати їй про Сашу, ми усі його любили і були хорошими друзями, але було пізно.
- О, НІ! У тебе знову нова симпатія! І хто на цей раз твоя нещасна жертва?
- Поглянь! Хто сюди іде, та цеж Маша, Саша і Вова! Банда в зборі! Які плани на сьогодні? – я невинно всміхнулась, щоб голосно не заржати. Мене сильно смущала присутність Саші і його чудові парфуми, що викликали збочене бажання накинутись і дико розцілувати, покусати це невинне створіння! А потім... я краще помовчу.(Речення в наступному рядку)
Я і так вся спалахнула в його присутності, це помітила Маша, вона знає мене краще за інших ( ОБЛОМ )!
- А що пані Іра вам не розказала, що ми сьогодні утнемо?
Все було, як у сні. ВІН заговорив(!), а я вся впріла. ”От ідіотка, НЕ МОВЧИ І НЕ ДИВИСЬ ТАК ( А-А-А-А-А!!!!!! )” . Як я тупо виглядаю, напевно.
- Короче, а чо ми стоїмо? Пішли на вокзал, по дорозі розповім! Ей, Зіна, ми тут!!! – сказала Маша, потормосивши мене за руку, а потім відвела у бік так, щоб ми ішли останніми.
- Е-е-е, дівчино, не коси ти так на нього! Ну-ну, я в шоці з неї! І чого ти смієшся? Це та, що не буде більше нікого любити! Ану, колись! Що це за дивні погляди? – запитала вона мене пошепки.
Але ситуацію цим неврятуєш. Саша, розмовляючи з Вовою, пристально дивився мені в очі і йшов повільно, не даючи нам з Машою усамітнитись.
- Якщо їй ніхто не розкаже,тоді я сам! – О, БОЖЕ він заговорив, а я ні слова не зрозуміла. Невже ця репліка до мене?
Я зрозуміла, після того, як Маша добряче мені стала на ногу, що тупо усміхаюсь, дивлячись йому в очі. І як на зло, швидко пішла вперед до Іри, залишивши мене з ним.
- І що ти мені хочеш сказати? – запитала спокійно я ( вибухнувши всередині )
- Ми вирішили сьогодні, прямо зараз, з’їздити в Тернопіль, – сказав він нахилившись ДУЖЕ близько до мене, неначе я і так не почула б.
- А якщо не секрет, то нашо? Бо дома мене вбють, що я так просто поїхала. Нафіг!
- Ну-у-у, не на фіг! – сказав він посміхнувшись. Я почервоніла.
До нього підійшов Вова і вони продовжили розмову. А я стала біля дівчат очікувати поїзда.
- Нашо ми їдемо?
- Я думаю, полазимо, купимо рокових дисків, – сказала Іра.
- А я без бабла! - це була правда, і я сильно злилась, що мене раніше не попередили.
- Нестрашно!Якщо шось, то у Саші позичиш! – безтурботно сказала Іра
- Ей, ви, змовниці! - я образилась...
Не встигла я себе дозахищати, як прийшов поїзд і я справді позичила горші у Саші. Ми усі сіли разом, я навпроти Маші, як завжди, і це не давало можливості виговоритись перед дівчатами, а присутність Саші зробила мене глухою до всього і на всі їхні звертання до моєї персони, я відзивалась знаменитим: „ШО-ШО?”Так що скоро мені з розмовами дали спокій, чому я і була рада, і роздумувала. Чому раніше ввіжала Сашу некрасивим і ставилась так паралельно?
Але спокій тривав не довго. Наш поїзд зупинили у якомусь забитому селі, через проблеми із поїздами і якісь накладки у графіці. Ми дуже здивувались, адже раніше такого нетраплялось.
- Іра, сходи з Зінаїдою, купіть нам морозиво. А то ми помираємо від жари, а ви всеодно, щось дуже тихі сьогодні! – сказав Вова, з вічно мученицьким виразом обличчя.
Я була рада цьому, бо відчувала, що скоро вся згорю, хоч і осінь, але жахливо душно, і Саша тут.
-Ти, ідеш? – запитала мене Іра.
- Так! Зрадістю, уже час провітритись.
Ми вийшли з поїзда, запах спрілого листя вдарив мені в обличчя, і в голові запаморочилось. Я подумала, це вже осінь, і скоро 1-шого листопада, мені буде 18 років, і хоча я серед них молодша усіх, ця сума радувала.
- Нехвилюйся, він нездогадається!
- Що? – перепитала я у Іри.
- Що тобі подобається!
- Чому ти так думаєш?
- А ти поменше коли думаєш на Вову пялься! І розмовляй з Сашою хоч інколи, а то, шо він не скаже, а ти шо-шо (в кращому випадку), а то взагалі мовчиш!
- Упс!
Ми дойшли до лотка, Іра набрала морозива, на цілу орду. Ми повертались, до поїзда залишилось пройти три колії і два перони, але її приперло і я залишилась навулиці, навітрі, який став прохолодний. І щей з морозивом у руках. Я злилась на долю і Іру, думаючи і якого цього я поперлась у той Тернопіль, щей доїхати невиходить.
- Привіт! – почула я за спиною.
Це були мої однокласники.
- Ну, привіт! – сказала глухоя.
І пішла до поїзда, що стояв найблище, Я там помітила цікаву картину, на яку чомусь ніхто не звертав увагу. На самому кінці вагона у небезпечній зоні сиділа дівчинка, приблизно шести років.
- Мала, злізь звідти, і то швидко! – сказала я якось тупо, швидше злякано, що потяг рушить.
Але дівчинка і надалі сиділа, навіть неглянувши на мене. Я побачила якогось залізничника, що проходив перевіряючи поїзд.
- Вибачте, але тут якась дитина. – сказала я зновжтаки нашугано.
- Тьху! Знов наркомани, розвелось вас тут! Ану іди звідси!
Я незрозуміла, він,що до мене? А чого? Я звісно трохи схожа на наркомана, через недосипання. Але я оглянулась, а там де сиділа дівчинка уже нікого небуло.
- Куди вона ділась? – запитала я сама у себе ( говорити з собою для мене не в новинку, навіть на людях,ех тяжка доля)! Просто було неможливо їй зникнути так швидко без сліду, і щоб я не помітила. Усьо! Іду до психіатра завтра перевірятись, ніби і чаю не пила, а так глючить.
Я згадала про Іру і пішла за нею в туалет.
- Ну скільки можна?!
Але на мій ВЕЛИКИЙ подив там нікого не було...шо за фігня? Я підійшла до тьоті при вході, що приймала оплату, і спитала
- А, що дівчина, що заходила, така з чорним волоссям і в панк прикиді уже пішла?
- Тут взагалі нікого не було вже як дві години ми закриті!
- Як? - в голові в мене паморочилось, а серце швидко билось від жаху.
Я, злилась, думаючи, що це ще один розіграш, і ішла до поїзда з бажанням добряче покричати. А в той же час мене сильно хвилювало, чому я непомітила, як Іра вийшла, адже я весь час бачила туалет.
Та мої думки перервав сильний жах від дальше побаченого....поїзда не було.
Я побачила однокласника з яким віталась, його звали Петя, я знала, що йому подобаюсь.
- А де поїзд на Тернопіль, що тут стояв? – запитала його я.
- Ти, сильно спізнилась, він приблизно годину тому рушив.
У мене в середині все шалено забилось, я промовчала, що мене пару хвилин небуло. І старалась ніпрощо не думати, особливо про відсутність грошей у мене. Я стала біля Петі і почала знімати стрес з допомогою поїданя морозива, яке трошки підтало, на дворі ставало усе холодніше і противніше, я бачила, що поїзд Петі на село уже прибув і він стоїть просто біля мене, і я рішилась
- Слухай позич мені пару гривень на квиток, а то я на нулі, а тут якось невесело чекати, коли мене найдуть рідні!
- Чогож ти мовчиш? Я з радістю позичу! – сказав він протягнувши мені пять таких потрібних зараз мені гривень!
Він поїхав, а я залишилась зовсім сама..........чекати, чогось? Ну, може щастя?Після початку уже другої порції мене затошнило і про морозиво прийшлось забути, а жаль цілих пять порцій дорогого, хорошого і мабуть смачного.
Нарешті, щгось поїздоподібне зупинилось, поперше це був старий, обдертий поїзд непридатний навіть для возіння худоби. І це був саме мій поїзд, тобто останній на сьогодні тому я вирішила, що і ним поїду. Перспектива ночувати на вокзалі серед бомжів, маньяків не радувала, та і вокзалу як такого не було, а вже холод був конкретний! Оскільки за цей час я здогадаклась, що напрямків тут не обявляють, то пішла питати у найлюдніший вагон куди їдемо.
Я зайшла у вагон, тут мій шок, що трошки був спав досяг різко критичної точки ЖАХУ! Ну це за мягко сказано, але я опанувала себе
- Вибачте, - звернулась я до старе-е-е-зного дідка з дуже вже неприємною зовнішностю – а цей поїзд їде у Тернопіль?
- Ні! – сказав він, викликавши у мене страх, що він розвалиться.
- А в Теребовлю?
- Туди заїжжає.
Ну, цей дідок небув самим страшним тут, мене нашугало інше, всі у поїзді були літні люди, більшість каліки, чи дуже вже зуродувані, неначе від фізчного насильства. Єдиною більш менш молодою особою можна було назвати жінку біля якої я і сіла, вона була німою, як я дізналась потім, але увагу привертав синюшний відтінок шкіри ( хоча він у всіх тут бів таким, а в декого жовтим ), і шрами по її обличчі були просто жахливі, один створював відчуття, що колись їй розрізали рот від вуха до вуха. Фу! Що за гидоту ти думаєш? Запитала я себе. Коли поїзд рушив мені вдалось більш спокійно оглянутись, хоча і мене піднуджувало від страху і хотілось розревтись, чого я поїхала. Але була уже ніч, і мабуть пізня, я вперше пожалкувала, що не ношу годинника. Але що б це змінило? Особливо мою увагу привернув хлопчик без ніг попояс, він виглядав старо не політах, хоча було видно, що передімною дитина років 13-ти, його тіло було вкрито гаочіркою і я мало, що розгляділа. Мене цікавило, що він тут робить, все тут було парадоксально. І тут я почула знайомий голос
- Добрий вечір! Зінаїда, куди так пізно направляєшся?
Я підняла голову і побачила, що це моя колишня вчителька першого класу, вона жахливо зістарилась, я її з класу пятого в школі не бачила, казали, що вона померла. Та я тут нічому недивувалась.
- Добрий вечір! Ольга Семенівна, вибачте я вас невпізнала.
- Я тебе неочікувала тут побачити. – сказала вона, як мені здалось з співчуттям.
- Усі рано чи пізно поїздами їздять! – спробувала я пошуткувати, мені було приємно зустріти тут когось знайомого, хоча було якось непособі.
- Така молода.... – сказала вона із сльозами на очах.
Від чогомені стало так жахливо, що я подумала, що помру від зупинки серця, чи ще якоїсь фігні. Але я жила і була тут ( тобто незнаю де ) Хочаб я охрестила це місце задницею світу! Та я вирішила нічо більш непитати. Вона і так почала шось говорити про свого внука, що я уже прослухала.
- Знаєш Зіна, я їду його провідати!
- Вибачте, кого?
- Свого внука.
- А! Аскільки йому років?
- Як я була останній раз було три, а зараз певно 12.
- Ого, давно небачились! – і правда ОГО подумала я вони ж в одному місті живуть. І звідки вона їде? Та я промовчала.
- Та я уже і не побачу...
І тут я подумала, що точно я вижила з розуму, а якшо невстигла, то зараз виживу!!! Вонаповернула до мене обличчя, яке я ніяк немогла конкретно розглядіти, мабуть через напівтемряву... О! БОЖЕ!!!! Та в неї небуло очей і виглядала вона старше ніж я думала. Мені здалось, що я закричала, або сплю.
Вона взагалі ніяк не виглядала, її обличя було неначе чимось стерте, жовтувате, і в зморшках, вона дивно ззсохлась...а очей, їх ніби і ніколи небуло.
Я була в трансі і хотіла вибігти, але поїзд рухався.
Раптом усі сидячі там підвелись і попрямували у інший вагон, незважаючи нінащо я пішла теж, незнаючи , що робити. Я побачила великий телик невідомо на чому працюючий і чувака біля нього. Не старого біль – менш нормального, але якось він виглядав дивно серед них, чи то вони були аж настільки дивними.
- Я радий, що ви тут! – заговорив чувак на вигляд йому ледь за 30, але дуже неприємний, з еспаньйолкою-бородою, що робила його ще противнішим, одягнутий у костюм сірого кольору, і явно з лишнєю вагою.
- Скоро кінець війни і я впевнений, що ми переможимо! – продовжив він.
Я так і непоняла про яку війну йдеться і до чого вони усі там?
Він включив телик, там показували викопування трупів, скелетів і іншої мертвячини.
- Наш світ іде у пропасть,теперішні люди невміють жити, то ми за рахунок їх життя будемо повертати втрачені мертві таланти. Ви перші вдалі спроби і надіюсь станете у наші лави, щоб забирати непотрібні життя і воскрешати достойних.
Вони тупо дивились, а потім один сказав
- І правда раніше було краще, а тепер люди розучились жити, пора спасати світ, поки він не спасся від нас!
Інші явно одобрли його слова.
- О я бачу чужинку, як мило, вона теж, ще живе і має почуття, надіюсь приєднавшись до наших лав на створення кращого світу, вона позбудеться згубних речей : кохання, дружби, ліні, слабості і страху! Адже вони їй часто приносять біль, а кохання завжди невзаємне.
- Ні! Кохання це прекрасно! І я щаслива. – закричала я крізь сльози бо він читав мої думки.
- Правда? І ти щаслива, що будучи в компанії завжди сама і чужа?.... Що твій коханий любить іншу?
- Звідки вам знати?! – закричала я – У нього немає дівчини!
- Є! І тебе він навіть незнає і нешукає! А як побачить то і невпізнає! – сказав він підло усміхнувшись.
А я стояла і ридала, і думала, а може він правий? СТІЙ!!! ЗІНА, ти ради своєї прихоті і особистого щастя готова знищити життя на Землі і в собі? НІ! ЗВІСНО НІ!!!!
- Подумай, але знай часу мало, а перемога за нами!
Мене вишвирнули з поїзда, я впала на землю і завмерла, мене трусило,було страшно і самотньо. І ще було жалко внука вчительки, явже зрозуміла, як його навідають!

- Ну і чого ми сюда приперлись? – запитав Іру Саша
- Ти помовч! І взагалі нешуміть тут!Ми приїхали по зброю!
- Та в насїї повно, якби щось давала!
- Ця дасть! Повір, це нова розробка, що знищує їх безповоротньо!
- Найшли місце де роздавати зброю, біля залізниці! Та їх тут повно, загребуть не вирвешся!
- Помовч, а то нелише зпагребуть ... – сказала Іра і засміялась.
- Ну, ти і пошлячка! Блін де вони?
- Що ти хочеш? Хочуть побути на самоті.
- Найшли час! Кращеб зброю несли!
- Та йдуть уже
- НАРЕШТІ!!!
 
Наші Друзі: Новини Львова