Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Тематики > Пригоди  ::  Тексти > Жанри > Казка

Скарби Примарних островів. Карта і компас

Переглядів: 6668
Додано: 08.05.2013 Додав: Fire-bird  текстів: 5
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Пролог

Море тихо гойдало темні нічні хвилі, виблискувало примарним зеленим світлом. Здається, зачерпнеш солоної води, а в долонях залишиться сяйво.
Капітан Ярош Сокіл стояв на піску, дивився, як за виднокрай опускається місяць, віддаючи золотаве мерехтіння хвилям, які зеленили кордон між небом і морем. Сам середнього зросту, підперезаний соковито-багряним поясом, озброєний шаблею і пістолетом. А волосся темно-русяве, недовге, завивається на кінцях, зараз його не ховає, як зазвичай, піратська хустина.
У сусідній бухті стала на якір \"Діаманта\", але пірат не поспішав підніматися на борт. Щось затримувало його сьогодні на березі.
– Про що ти думаєш, Яроше? Пригоди оминають тебе?
Біля краю прибою стояла постать, загорнута в темне вбрання. Вітер куйовдив волосся людини, та не торкався одягу, зітканого з ночі.
– Чого тобі? – Ярош із посмішкою на вустах повернувся до темної істоти.
– Хочеш знайти скарби, Соколе? – голос шелестів подібно до хвилі. – Незліченні багатства, гори срібла і золота, скрині, що не витримують ваги коштовного каміння... – істота теж усміхалась.
– Скарби! – очі Яроша спалахнули жагою, але одразу згасли. – Де вони? Де скарби?
– Дивись, – бліда рука постаті вказувала на море.
Хоч місяць вже заховався, та світіння води посилилось, наче загусло, утворюючи візерунчасті лінії. На дні, при самому березі, мальована зеленим світлом, лежала карта. Крізь мерехтіння хвиль малюнок здавався примарним, звабливим...
Не втримавшись, Ярош причаровано ступив крок до води. Істота дзвінко, та холодно розсміялась.
Лінії спалахнули і вицвіли, а хвиля із зеленкуватим гребенем винесла на берег зношений шмат тканини. Ярош підняв карту, з якої зникало примарне сяєво. Зникало, забираючи з собою малюнок. За кілька митей пірат уже тримав чистий клапоть тканини.
– Карта щезла, – трохи здивувався Ярош, пильно придивляючись до постаті.
– То ти жадаєш знайти скарби? – перепитала вона вже без посмішки.
– А є той пірат, що не жадає знайти скарби? – засміявся капітан піратського корабля. Закутана в темряву істота пішла геть від води. – Зачекай! Куди ти? А карта?..
Істота озирнулася, з-під одягу пробивалося зеленаве світіння.
– Карта з’явиться знову, коли ти знайдеш тих, в чиїх очах плескотить море. Набери команду. Лише разом ви знайдете скарби Примарних островів.
– У мене є команда! – розсердився капітан.
– Є, але не така. Шукай людей, в чиїх очах плескотить море.
Постать зникла, мов здута гіркуватим вітром.
Ярош Сокіл знову подивися на карту, повернувся до моря. Його очі сяяли, вітер пригод незабаром змінить напрям, наповнивши чорні вітрила.
Лише де знайти тих, в чиїх очах плескотить море?

Розділ 1
Тихе приморське містечко

\"Де ж мені знайти цих людей? – думав Ярош, прямуючи пляжем до приморського містечка. – Не кожному судилося побачити небокрай з палуби піратського корабля\".
Біля великого каменя сидів юнак, захоплено щось малював на піску. Малював так пристрасно, що з його пальців ніби сипалися жарини.
Невже пощастило?
Ярош присів біля юнака.
– Привіт, хлопче, – мовив пірат. – Ти тут сам. Чому?
– А ти? Ти теж сам. Нащо? – відлунилося майже тими самими запитаннями.
Пісок прорізали вири й коловороти, хвилі і бистрини, що малювалися так вправно, неначе справжні. Важко було не задивитися на те, як народжується буря.
– Бо я пірат. А хто ти?
Юнак здійняв погляд, та не відповів. Очі його були порожні, наче тільки малювання на піску повертало до них цікавість життя. Все ще дивлячись на пірата, він знову потягнувся до землі, роблячи собі новий аркуш. Для нових коловоротів, для нового буревію...
Ярош підвівся, струшуючи з долонь налиплий пісок. Пляжем йшли двоє. Звичайні, та, ніби ледь помітним серпанком, овіяні красою, яку дарують тільки щастя і спокій, а ще свобода, яка не знала неволі.
Подружжя зупинилося навпроти пірата, і жінка сумно подивилася на юнака.
– Ви з ним знайомі? – Ярош кивнув убік художника, на чиї недовговічні витвори мистецтва наповзала тінь від каменя: так хмари вкривають бурхливий океан, а ще небуття, яке теж не любить буревії.
– Знайомі, – підтвердив Віктор, так звали чоловіка. – Облиш хлопця, пірате. Море йому не цікаве.
– А що цікаве? – Ярош вглядався у жінку, розуміючи, що теж знає її ім’я, але не думки.
– Таємниці часу, які не розгадати, – легко всміхнулася Ольга.
Завив собака: тоскно, далеко...
– А що цікаве для вас? – щось у цих двох ввижалося йому знайомим, зігрівало.
– Для нас... – почав чоловік, та дружина урвала його мову.
– А ми вже зустріли того, кого шукали, – вона обдарувала капітана чарівливою посмішкою. – Пірата. Ми теж про морський простір мріємо.
Її очі тихо світилися, неначе зеленувате мерехтіння сьогоднішньої нічної води відбилось у них. Світилися морем.
– Для моря пірати – завжди бажані гості. Це торгові кораблі воно топить нещадно. Не боїтеся назвати капітаном пірата?
– Не боїмося, – кивнув Віктор, а Ольга всміхнулася знову, але тепер море в її очах здійнялося бурею.
– Мене звуть Ярошем. Зустрінемось у Східній бухті за чотири дні, – не приховуючи радості, погодився із бажанням подружжя пірат.
Над їхніми головами пролетів дракон. Низько, бо лише вчився літати. У дракона була своя дорога.
Вони розійшлися, не прощаючись. Ярош продовжив шлях до містечка, чиї споруди зрили підмурками стару похилу гору до самого моря. Світилися самотні вогники вікон. Ніч була тиха, нечіткі тіні лягали на пісок, і здавалося, ніби вони застигли в очікуванні, хто порушить їхній спокій і вмить зруйнує тишу дивовижної ночі.
Але це містечко поблизу порту не було схоже на те страхіття, де Ярошу довелося побувати одного разу. Справжній пірат не боїться смерті, та коли місто стає склепом, а гайвороння над трупами – звичний вид... Усякий буде пам’ятати таке місто, усякий втече з нього, але не забуде. Як не забувають пророцтва брехливого оракула у звіриній подобі. Голос звіра ховає правду, як піщини засипають малюнки того хлопця, що у піску запитав про таємницю часу.
Це містечко було іншим. Воно не померло, не перетворилося на чудовисько. Але всі людські міста живі лише тимчасово. До страшного часу, що приходить непомітно, у них дзвінко лунає сміх. Та ніхто не знає, можливо, вже завтра темна постать смерті зупиниться на одному з перехресть, й очі її будуть скляними, наче скалки розбитих зірок, чиїм світлом не напоїти вмираючих...
Ярош зупинився. Біля стіни найближчого до моря будинку стояв стрункий кучерявий хлопчина в простому темному одязі городянина. Русявого хлопця звали Хедін. Сокіл бачив його вперше, та сьогодні ніч радо відкривала піратові імена. У руках Хедін тримав стиглі краплі зіркового світла, схожі на бусини із розірваного намиста. Намиста, яке ховало страшний секрет того, що минуло і що настане.
– Шукаєш скарби, пірате? – прошепотів хлопець. – Не знайти тобі їх. Зірка сказала мені, вмираючи, що нікому не знайти Примарні острови. Окрім мертвих, які блукають їхніми берегами.
Ярош пройшов повз нього, не сказавши жодного слова.

Вітер стелився калюжами, які залишилися після вечірнього дощу. Вони розмовляли між собою, дощ і вітер, вони мріяли бути людьми, та ненавиділи людей і зневажали, роблячи вигляд, що не помічають, бо люди не зважали на них так само. Ярош навчився говорити мовою цих двох давно, ще до подорожі у страхітливе місто, яке надто гарно пам’ятав живим і щасливим.
У підворітті сп’янілий старий хизувався перед товаришами, як на чолі армади топив піратські кораблі. Але сьогодні вночі Ярош знав, що хвалько бреше та ніколи не був у відкритому морі. Іншого дня капітан влаштував би брехуну подорож до піратського порту, але сьогодні старому пощастило, бо пірата кликали скарби.
Дивним було тихе містечко цієї ночі, наче саме жадало прихованого у пітьмі скарбу. Спалахнуло, і від палаючих відблисків закляття розлетілися тіні.
Здригнувшись, Ярош озирнувся.
На нього з темряви дивилася жінка. Безіменна, та обличчя її змінювалося, неначе відображення у неспокійній воді. Вона була давня, мов саме життя, Матір’ю називали жінку люди.
Ясне світло закляття згасало, опливало полум’яними краплинами, залишаючи відбитки на стінах, невидимі звичайному оку, холодні, як і сам чаклунський вогонь. Матір важко зітхнула, немовби щось здавило їй груди, зблідла.
Пірат підхопив жінку майже біля самої землі. Навіть у темряві він бачив, що його руки в крові. Матір була важко поранена.
Обережно притуливши до стіни непритомну жінку, Ярош загупав у двері найближчого дому.
– Відчиніть!
У будинку щось грюкнуло, почувся дзвін скла.
– Не відчиняй, бабусю Катерино! Не відчиняй! – голосно заскиглила дитина.
– Цить, малий, – кроки наближались.
Хазяйка відчинила, навіть не спитавшись, кого це принесло посеред ночі.
– Пірат! – сахнулася не стара ще жінка, але краса вже почала непомітно залишати її. Та волосся у господині густе, тільки попелясте, певно, від народження.
– Тихо! – шикнув на жінку Ярош. – Краще допоможи.
З осторогою загорнувшись у хустину, Катерина вийшла на вулицю. Опустилася на коліна перед пораненою.
– Ти її...
– Ні, дурна жінко! – розлютився Ярош. – Нащо? Зможеш допомогти?
Катерина оглядала рану.
– Чим зможу... Неси її у будинок.
Онук молодої бабусі з ляку забіг у темряву дому, коли пірат заніс поранену всередину, поклав на лаву. Хазяйка згорнула хустину і підсунула непритомній під голову.
– Я ще повернуся сюди. Дізнаюся, що з нею, – поки Катерина набирала воду з миски, Ярош не втримався: погладив Матір по темних косах, де нікому не судилося побачити сивину.
За вікном гучним сміхом вибухнули дівочі голоси, які обговорювали розповідь брехуна-пірата. Краденим було його щастя, подарованим тими, в чиїх очах ніколи не сяяло море.
Ярош замислено дивився на темну вулицю, не розуміючи, чому сьогоднішня ніч ладна відповідати ледь не на кожне його запитання. Він озирнувся до господині, яка вкривала непритомну давню легкою ковдрою. У світлі самотньої свічки здавалося, що на щоках Матері проступив хворобливий рум’янець.
– Іди, – повернувшись до пірата, попросила Катерина. – Я її перев’яжу.
– Гаразд. Я прийду вранці, – та Ярошу зовсім не хотілося знову виходити на вулицю, в ніч, що здавалася підступною у своїй ласкавості.
Господиня замкнула за піратом двері на всі засуви. І добре зробила, бо коло будинку вже стояв інший гість, не менш давній, ніж Матір, – забута істота, якій раніше платили стертими монетами. Платили, щоб перевізник узяв їхні душі до іншого берега.
– Вона помре. Я бачив її біля води, – майже нечутно сказав Харон.
Він був високим, очі темні, волосся з сивиною. Й одяг його чорний, але не траурний.
– І нащо ти кажеш це мені, забутий людьми бог? – рука Яроша торкнулася зброї.
– Облиш, Соколе, нащо нам битися? Птахи зухвалі, та лише вони не бояться обпалити крила сонячним промінням, – Харон не зловтішався. – Хіба ти нічого не хочеш запитати у мене, Соколе?
– Я ніколи не вірив у тебе. Пірат не віддасть перевізнику й двох мідяків, – Ярош неохоче прибрав руку з шаблі. – Давні боги мертві, бо в них нема віри. А ти живий. Чому?
– Сам не знаю. Можливо, на Примарних островах мені скажуть.
Шабля вилетіла з піхв швидше, ніж він договорив.
Харон посміхнувся.
– Боїшся, людино. А я лише допомогти хотів.
– Звідколи ти став допомагати людям, забутий бог?
– Я не бог. І народився людиною дуже давно. Опусти зброю, Соколе.
– І як ти можеш допомогти їй? – Ярош не вірив перевізнику, але і не боявся, хотів не боятися.
– Візьми давню на корабель. Море вилікує її рану. І мене візьми. Тобі ж невідомо, що стрінеться на шляху, коли твій корабель візьме курс на Примарні острови.
– А тобі відомо? – Ярош все ж опустив шаблю.
– Ні. Та мені легше домовитися з мертвими, ніж вам, живим, – в темних очах давнього шаленів шторм, і здавалося, ніби нічні тіні, що розчинялися в мороці, теж потрапили у полон до оскаженілої, але поки що безмовної стихії.
Яроша пройняло холодом, і давній на мить зазирнув йому в душу.
– Я прийду до Східної бухти на світанні. Через чотири дні, – Харон відступив, зникаючи серед тіней.
Волосся пірата скуйовдило легким вітерцем, відгомоном шторму, який прилетів з моря.
– Не вір йому, – вчепившись кігтями за край, на даху сидів ангел. Закляті полум’яні відблиски й тіні гуляли по черепиці. – Не вір давнім – породженням пекла. Тебе буде проклято за те, що ти братаєшся з силами темряви.
Посміхаючись, Ярош заховав шаблю.
– Лети своїм шляхом, ангеле.
– Ти проміняєш божественну любов на дружбу з цією жалюгідною подобою божества? – в мові ангела ковзнули знайомі нотки, полум’яні відблиски ледь помітно замерехтіли і на його перах. – А за те, що ти носиш біля серця, на тебе чекають вічні муки. Віддай мені карту, доки не пізно.
Та Ярош лише гордовито дивився на того, хто так старанно намагався залякати пірата.
– Забирайся звідси, ангеле. Вказуй шлях істини іншій грішній душі.
– Ти пошкодуєш, Яроше Соколе!
Ангел злетів до зоряного неба. Його крила вже не здавалися такими білими й чистими, на даху догоряли відблиски закляття, осипаючись сірим попелястим пилом. Він летів, борючись із штормовим вітром, що несподівано подув з моря, і губив пишні білі пера, які передчасним снігом лягали на землю.

Двері прочинені, золотаве світло виплеснулося на вулицю. Ярош штовхнув двері й увійшов.
За столом, накритим синьою оксамитовою скатертиною, розшитою золотими зірками, сиділа ворожка, розкладала пасьянс. Вже немолода самотня жінка, на чиє розкішне хвилясте світло-русяве волосся і зелені очі не спокушалися чоловіки. Всі боялися назвати її своєю дружиною, хай би якою гарною вона не була в юності.
Пірат опустився на стілець навпроти господині.
– Поворожи мені.
– А заплатити маєш чим? – вона навіть не здійняла погляд на пізнього відвідувача.
– Маю, – до золотих зірок додалися три срібних повних місяця.
– Зніми, – попросила ворожка, перетасувавши карти.
Здавалося, жінка схвильована. Ярош із усмішкою зсунув верх колоди, лишивши на споді одну карту. Вона і лягла в центр.
 
Наші Друзі: Новини Львова