Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 15 листопада 2019 року
Тексти > Тематики > Дитяча  ::  Тексти > Жанри > Казка

Легенда про юну Весну :

Роздiл 4

Переглядів: 2246
Додано: 22.03.2012 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
- Не треба! Не розповiдай далi!
Анжела тремтiла, дорослий обiйняв дiвчинку, заспокоюючи.
- Але ж ще нiчого жахливого не сталося, - трохи здивувався вiн.
- А королева Грейж - добра фея? - розлютилася Христина. - Нащо вона в цiй iсторiϊ?
Вожатий печально подивився на Христину.
- Без неϊ не було б, про що оповiдати. Лише коли всi, кому судилося стати частиною iсторiϊ, сходяться, - лише тодi струмочки стiкаються в море, i воно може змiнити свiт.
Дiти не зрозумiли дорослого, та слова дивно вiдлунилися в темрявi, тому вони не заперечили, не засмiялися. Справжнє море безтурботно перекочувало гальку.
- Але ж Явконд переможе, так? - дещо боязко запитав Влад.
Вожатий зiтхнув.
- Менi шкода засмучувати тебе, Владе, але Явконд не перемiг. Мiсяцi ув'язнення без сонця i свiжого повiтря, отрута ненавистi... Двобiй чарiвними мечами, що вiдгукуються на кожний рух душi... Улюбленою зброєю королеви Грейж! Можливо, єдиною, яка могла ϊϊ поранити! Бо чаклунка завжди билася по-справжньому, - вожатий замислився.
- Явконд не мiг виграти, та королева Грейж не взяла з нього анi слова, анi клятви. Накинула переможеному на плечi прозорий плащ i перенесла Явконда до брами його фортецi. I залишила, щезнувши.
Вiн знову замислився, i дiти чекали, притихло навiть море.
- Але я б хотiв розказати зараз не про Явконда, - повернувся до iсторiϊ вожатий.

Вєя i Лаолант жили в злагодi, не даючи приводу для тихих злих розмов. Та все частiше дiставав Лаолант засохлу квiтку, яка майже втратила колiр, вдихав примарний духмян i згадував золоторогого оленя.
Мрiя про дивовижного звiра затьмарювала золото чистоϊ любовi, полонила розум i пам'ять. I одного весняного дня вiн прокинувся досвiт, узяв лук, поцiлував кохану, що посмiхалась увi снi, i пiшов шукати золоторогу тварину.
Вєя спала так солодко, що лише зiтхнула, вiдпускаючи чоловiка у безстрокову подорож.
Лаолант ϊхав лiсами i луками, залишаючи королiвство. Дихали холодом гори, але подорожнiй не збирався дряпатись по стрiмчастим заснiженим схилам.
Iнодi йому здавалося, наче тiнь оленя майорить попереду. Лаолант давав шпори коню, намагаючись наздогнати звiра. Та лише стукiт копит приносив безтурботний вiтер.
Далеко вiд дому, нiким не впiзнаний, Лаолант забував рiдний край, i навiть вiстку не надiслав Вєϊ.
Шлях привiв його на крутi прибережнi скелi чужоϊ краϊни.
Але не чув голосу моря Лаолант, стукiт копит золоторогого красеня бився в причарованому мрiєю людському серцi.

Вєя прокинулась раптово, щойно свiтанкова тiнь чоловiка зникла за пагорбом. Босонiж вибiгла на подвiр'я, та сонце, що сходило, не мовило до неϊ, мовчали птахи, мовчали трави.
Похнюпившись, iшла покинута дружина у спустошений дiм. Такий холодний i чужий. Вєя тодi не знала, наскiльки крижаним стане ϊϊ гнiздечко, яким шаром снiгу воно вкриється, як не витримає обiймiв зими.
Дiвчина гуляла улюбленим садом, ловила рожевi снiжинки яблуневих пелюсток. Вона чекала на повернення коханого. Чекала день, чекала два, чекала, коли осипався яблуневий цвiт i розквiтав бузок.
Поза очi ϊϊ називали вдовою, та нiхто не засуджував Лаоланта. Бо нiхто не бачив його з тоϊ пори.
Птахи прилiтали в сад, що шелестiв сумом, але чари бiльше не жили в ϊхньому пiр'ϊ, i золото не осипало траву iскристими зiрочками.
Королева Тiнтiрлат надсилала листи, але Вєя спалювала ϊх, не вiдкриваючи. З'явитися на балу однiй здавалося зрадою.
Та вiдчувала Вєя пiд серцем дитину i дарувала любов тому, хто ще не народився, сподiваючись, що дитя буде схоже на Лаоланта.

Явконд одним з найперших дiзнався про зникнення суперника. Лютий на тих, хто його зрадив, вiн не зустрiчався навiть з вiрними, не вiрячи, що вони не злякаються гнiву королеви, спроможного зачепити i ϊх ненароком.
Сова ухкала у нього за вiкнами замiсть спiвiв солов'я.
Одне ув'язнення змiнило iнше, i покарання, накладене на самого себе, було ще жорстокiшим.
Явконд повертав втрачену майстернiсть, не помiчаючи, як змiнюються його очi. I прислужникам здавалося, неначе iнодi звичайний меч хазяϊна перетворюється на смарагдовий, а за його спиною яскравiють чарами червонi крила.
Жах вселяла присутнiсть Явконда, що став безжальним i пiдступним. Краса його не вмерла, але назавжди змiнилася, а молодiсть залишилася поза часом.
Якщо ранiше вiн вбивав лише на дуелях, то тепер життя, як i бiль, перестали мати значення. Пошкрябаний смарагдовим мечем чаклунки, Явконд перестав вiдчувати i свiй бiль, i чужий. Рiзнокольоровий свiт перевернувся, впав, залишивши цiлiсним єдиний уламок минулого - пристрасть до Вєϊ.
I коли в палацi з невагомими шпилями гримiло нове свято, бiлявий вершник мчав до будиночка Вєϊ, щоб вкрасти дiвчину.
I пишнопера сова летiла за ним.

 
Наші Друзі: Новини Львова