Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Легенда про юну Весну :

Роздiл 2

Переглядів: 2194
Додано: 22.03.2012 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Дiти дiйшли до першоϊ бухти, i Митько побiг вперед, щоб ранiше за всiх видертися на улюблений камiнь.
- А до корпусу? - залишивши iсторiю, лукаво нагадав вожатий.
Iсторiя змiнила його, сповнила натхненням, зробила ближчим, i друзi хоча б ненадовго перестали бачити в ньому чужого.
- Давайте ще погуляємо, - заканючила Анжела.
- I послухаємо, - в голосi Христини вiдчувався мед лестощiв.
Влад хмурився: iсторiя захопила його найменше, а ось перспектива лишитися поза табором зовсiм не тiшила. I сутiнки вже пiдiймаються вiд моря...
Митько махав ϊм з каменя, кличучи перебратися в бухту.
- Не звалися! - гукнула Анжела i побiгла до товариша.
- Без тебе - нiколи! - Митько дражнив дiвчинку, зображаючи падiння.
I тодi Христина сказала те, що пiдказувало серце. Збрехала, хоч i не любила брехати.
- Ви тепер ϊх до корпусу не заженете. Вони тут кожну каменюку знають, кожну стежку. Даремно ви нас послухались.
Вожатий знову пильно подивився на дiвчинку, наче намагався зрозумiти, про що вона зараз думає.
- Вiрно, даремно, - погодився дорослий. - I що менi тепер робити, Христино? Няньчитись iз вами?
- А у вас є вибiр? - Христина просто iгнорувала знаки Влада, який показував, що вона iдiотка.
- У вас будуть неприємностi, - спробував попередити хлопчик.
- У вас теж, - вожатий не обертався. - Я забрав вас пiд свою вiдповiдальнiсть. З дружби.
Нi в кого язик не повернувся заперечити, що вiн ϊм не друг.
- Iдiть до нас! Там стiльки чайок! - покликала з каменя Анжела.
Злякавшись крику, зграя злетiла, ковзнувши тiнями по спокiйному морю. I зникла в рожевiй блакитi вечора.
Дiти i вожатий видряпались на камiнь. Обiйнявши Митька й Анжелу, дорослий заговорив знову.

Днi до молодика пролетiли, мов журавлиний клин, що вертається додому.
До Дайрану потяглися танцюристи i музики. Всiм знайдеться робота на свято, i радiсть торкнеться кожного: для одних розiйдеться луною щасливого смiху, для iнших - дзвоном монет, якi подарують ситi тижнi до нового святкування. Не лише в палацi з невагомими шпилями лунатиме музика. На кожнiй площi, в кожному домi знайдеться своя королева, що вдягне у цю нiч найкращу, хай i не завжди нову сукню.
На вулицях кипiло життя, i карета батькiв Вєϊ застрягла на шляху до палацу. Вони запiзнилися, не встигли проскочити до того, як потоки святкуючих виплеснуться iз затишних будинкiв. Лише дiти i старi дивитимуться на буйство радощiв з вiкон.
Будинки полишали з легким серцем: пiйманi на злодiйствi в цю нiч втрачали голову без суду, пiйманi на пiдлостi втрачали все, окрiм життя. Королева Тiнтiрлат строго слiдкувала, щоб в ночi ϊϊ святкувань у мiстi царював мир.
Запiзнилися... Через Вєю, звiсно! А тепер дiвчина смикала мереживо хустинки i з острахом зиркала на засмучених батькiв.
Не маючи сили чекати, Вєя розчахнула дверцята i зiсковзнула в натовп.
До палацу було рукою подати, усього два повороти. Чути навiть, як сурми вiтають приϊзд нових гостей.
Але юрба розтiкалася перед брамою, як море огинає камiнь, повертає, вiдносячи дiвчину вiд входу.
Вєя спробувала опиратися, але марно. Смикнулася вбiк, спiткнулася, та чиϊсь руки не дали ϊй впасти.
Через мить дiвчина дивилася в очi Лаоланта, але юрба нарештi розступилась, даючи дорогу каретi, i батьки примусили дочку повернутися на належне мiсце.
Сурми славили ϊхнє прибуття.

Бал. Свiчки, шурхiт суконь, потаємний смiх, наче дзвiночки. Здається, мiж зустрiчами минають не тижнi, а мiсяцi, довгi, зимовi. Щоправда, справжнi морознi зими давно не зазирали до столицi Дайран.
Подивiться на них: вони щасливi, знають одне одного роки, багато хто познайомився саме тут, i завжди повертається, шануючи королеву. Завтра вони прокинуться iншими, а сьогоднi нiякоϊ манiрностi, пiдморгування, iнтриг. Музика очищує навiть черствi серця найбагатших синiв i дочок цiєϊ землi.
В цьому мiститься якась непiзнана чарiвнiсть, яку знає лише королева Тiнтiрлат, чия багряна сукня розкiшнiша вiд сьогоднiшнього заходу сонця.
Ранiше цей секрет знала ϊϊ матiр, котра отримала таємницю вiд бабусi. Але i про це теж не шепотiли.
Шепотiлися про iнше: про новеньких, симпатичних дiвчат, ϊх було троє, про красуню в рожевiй, дивовижно розшитiй сукнi, i про те, скiльки очей сьогоднi спалахне закоханiстю.
Явконд слухав невиннi плiтки перших красунь королiвства, що стояли неподалiк. Панночки вiдпочивали, охолоджуючи тiла шампанським i бiлим вином.
Це теж було традицiєю: червоне вино подавали лише пiсля опiвночi. Воно належало свiтанню, нiчого прославляти вмирання дня, хай i гарне до нестями.
Чорноволоса графиня кидала в Явконда гострi погляди, та вiн робив вигляд, що не помiчає.
Явконд не замислюючись запросив на танець юну красуню в розшитiй сукнi. Запросив Вєю.

В танцях бiлявий Явконд був одним з найкращих. Та й не лише в танцях. Бився вiн завжди до смертi, виключаючи найтемнiшi ночi, звiсно.
I плiток про нього ходило не менше, нiж про королеву Тiнтiрлат. Не багато кого називав вiн друзями, а тi, хто бував у його фортецi, нiколи не хвалилися тою дружбою i не розкривали таємниць непоборноϊ для цiкавостi твердинi.
Вєя кiлька мiсяцiв старанно вчилася танцям, тому була гiдною партнеркою. Явконд ϊй подобався, юне серденько люто стукотiло, готове вiддати себе у вiчне володiння. Бiлявi кучерi обвили б його, затягнувшись у петлю...
Тремтiли, смакуючи передчуття, гострi шпилi палацу.
I тодi Вєя побачила його, чоловiка, що допомiг ϊй вибратися з натовпу. Вона вислизнула з обiймiв Явконда.
Лаолант i Вєя не вiдходили один вiд одного. Слова були ϊм не потрiбнi, але i шпилi не залишилися розчарованими.
Явконд щез iз зали.

Минула пiвнiч, i по залi розносили червоне вино. Вино золотилося в свiтлi свiчок, наче вкрите марою закоханостi.
Вєя i Лаолант випили келихи до дна, не вiдводячи очей, потонули в поглядах, потонули в бiльше не чужих душах.
До них iшов Явконд, зброя видiлялася пiд червоним плащем. Але п'янi вiд свята i вина, гостi не зупинили його, не згасили жартом блиск крижаних очей.
Лаолант усе зрозумiв, це був не перший бал у його життi. Вклонившись розгубленiй Вєϊ, вiн пiшов за бiлявим дуелянтом.

В саду гуляли закоханi, та всi вони трималися ближче до палацу. Явконд же одразу попрямував до розлогих яблунь, де зазвичай i проливали кров гарячi вiд блиску краси, що могла належати лише одному.
Вони зайняли позицiϊ. Здавалося, навiть вiтер замовк у гiллi, перестало посмiхатися зiркам листя. Листя знало, i зiрки знали, вони розумiли людей краще за самих людей, тонше передчували людськi помисли.
Смерть стояла за деревами, та вона ще не обрала, на чиϊх вустах залишить останнiй цiлунок.
Лаолант i Явконд билися не до першоϊ кровi, як того вимагав звичай. Бо на червоному одязi Явконда ϊϊ не було видно, а Лаоланта ще не було поранено.
Пiд яблунями поспiхом збиралися гостi королеви. Явконда знали всi, та й Лаолант ще нiчим себе не зганьбив. Глянувши на поєдинок iз цiкавостi, люди вже не могли вiдвести погляд. Безжалiснiсть i майстернiсть ударiв обох суперникiв зачаровували, вбивали бажання битися об заклад або вибирати улюбленця.
Явконд примудрився різонути груди ворога.
Двоє глядачiв зааплодували й одразу замовкли. Поєдинок не кiнчався, хтось побiг кликати вартових. А супротивники наче збожеволiли.
Нiщо не стримувало ϊх бiльше: нi кохання до Вєϊ, нi заборона королеви Тiнтiрлат.
Коли у вiддаленнi з'явилися вартовi, у Явконда була розсiчена рука, а Лаолант втратив швидкiсть i пiд натиском вiдступав до яблунь. На перший погляд несерйозна рана сильно кривавила.
Явконд вибив ворожий меч i замахнувся для останнього удару. За спиною Лаоланта був широкий старий стовбур, ухилитися вiн би не встиг.
- Не смiй! - з вартовими йшла королева. - Не смiй, Явконде!
Яструбинi очi палали. Явконд неохоче опустив зброю i повернувся до королеви.
На червоному не видно кровi, але один ϊϊ жест зараз - i закон вступить в силу. Тiнтiрлат не славилась вмiнням прощати.
Лаолант з'ϊхав по грубiй корi, не втримавшись, i до нього одразу пiдбiгла Вєя.
Тiнтiрлат вiдiрвала погляд вiд Явконда, подивилася на дiвчину, що стояла на колiнах перед коханим. I вiдпустила всiх, мовчки попрямувавши до палацу.
Невагомi шпилi трiпотiли в небi, яке сiрiло ранком. Смерть iшла вiд старих яблунь.

 
Наші Друзі: Новини Львова