Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка  ::  Тексти > Тематики > Дитяча

Легенда про юну Весну :

Роздiл 1

Переглядів: 2522
Додано: 22.03.2012 Додав: 小説  текстів: 16336
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
По мокрiй гальцi шльопали босоногi дiти. Двоє дiвчат i двоє хлопчакiв.
Хлопцi, без сумнiву, брати. Влад - старший, серйозний, найвищий з компанiϊ, витягнувся за цей рiк. Митько рокiв на три молодший, кучерявий, мов янголя, та надто хитрющий погляд як на мешканця небесного свiту. Анжела i Христина - давнi подруги, ще в однiй пiсочницi гралися. Вони теж виросли за рiк, досягли того вiку, коли вже закохуєшся, та ще не знаєш смаку пiдлостi.
Дiти бiгали по берегу, бризкалися, дражнили вожатого, що тримався подалi вiд води. Дорослий хмурився, але мовчав. А дiти веселилися, як хотiли: це були ϊхнiй табiр вiдпочинку, ϊхнє море та ϊхнi чайки, якi сварилися через недолугу рибу. А новий вожатий залишався чужим, хоча пройшла вже половина партiϊ, хай симпатичним i поступливим, знав безлiч iгор i дивних iсторiй, та однаково чужим. Такого статусу нелегко позбутися.
Нарештi вожатий не витримав, розсмiявся i пристав на гру.

День хилився до вечора, сонце золотою каймою пiдкреслило гори i заховалося. Розлетiлися чайки-забiяки.
Друзi просто вмовили вожатого хоч на годинку залишитися на березi. На диво, дорослий згодився досить легко.
Вони йшли вбiк бухт, де пiд горою починався рiдкуватий лiс. Втомленi бiганиною, дiти бiльше не вередували, що дуже тiшило дорослого.
Терпкий вiд солi вiтер сушив мокре волосся й одяг. Анжела розкинула руки i з лементом \"Я птах! Я птах!\" побiгла назустрiч вiтру.
Дiвчинка зробила коло, пiдлетiвши до Влада, але послизнулась i боляче приземлилася на гальку.
Влад i вожатий одночасно простягнули руки, щоб вона могла пiднятися. Та Анжела прийняла допомогу товариша.
- Птах, кажеш, - вожатий сумно всмiхнувся, не одразу прибравши руку. - Анжело, ти дiйсно бажаєш бути птахом?
Вiн подивився на дiвчинку, i друзi лише зараз помiтили, що очi у нього блакитнi-блакитнi, як вечорове море, i такi ж глибокi й безжалiснi.
Але Анжела зовсiм не злякалася.
- Так, я хочу бути птахом! I лiтати високо-високо! Вище неба, вище хмар!
- I битися з подружками за дохлу рибу, - кинув п'ять копiйок Влад.
Монетка булькнула образою, потонувши у захватi.
- Та ну тебе! - Анжела надулася.
Та вожатий наче й не почув слiв Влада: море дивилося вглиб себе, море думало i, як пiд час штилю, почуття не вiдображалися на його обличчi.
- А якщо уявити на мить, що ти дiйсно можеш бути птахом, - знову говорив дорослий. - Ти б стала?
- Всi мрiють лiтати, - вiдповiла за подругу Христина. - Тiльки ця мрiя нездiйсненна.
- Не завжди, - в морi справдi було легко потонути, дiвчинка вiдвела очi.
- Розкажiть, - Митько засяяв. - Розкажiть нам казку, як ви розповiдали молодшим загонам!
- Казку? - протягнув Влад. - Казки для малечi.
- Не трiщи, про що не знаєш!
Так, брати дiйсно були дуже схожi.
- Точно, розкажiть! - попросили разом Анжела i Христина, перезирнулися, змовницьки всмiхнулися.
- Дiти, а вам до корпусу ще не час? - вожатий повернув ϊм посмiшку, очi звичайнi, сiро-блакитнi i зовсiм не бездоннi.
- Нi!!! - розсердилися вже всi четверо.
- Добре, - дорослий поступився. - Розповiдатиму, поки iдемо до бухт, а тодi назад i спати.
Друзi мовчки погодилися, про себе подумавши, що заснути в дитячий час вiдбою - жахливий злочин перед рiдним табором i власним сумлiнням.
Вони оточили вожатого, налаштувалися слухати.
Врiвень з ними берегом йшла плямиста чайка, iнодi зупинялася, видзьобуючи з гальки рачкiв, принесених прибоєм, але потiм все одно наздоганяла оповiдача.

Палац королеви Тiнтiрлат, що у мiстi Дайран, - один з найгарнiших палацiв, якi коли-небудь було побудовано людьми. Тонкi вежi з такими гострими шпилями, що над ними не пролiтають птахи.
Птахи знають: шпилi зачаровано, вони тремтять в такт сонячному свiтлу, в такт серцю i в такт мрiϊ. Й усякий, хто опиниться бiля вiстря, з радiстю вiддасть йому своє серце, яке шпиль простромить, обернувши дарувальника на сонячний пил.
Здавна, коли ще не народилася королева Тiнтiрлат, так мiсто захищалося вiд драконiв. Але тi часи давно минули, драконiв не бачили вже з пару вiкiв, i зараз палац зазвичай славився балами королеви, схожоϊ на хижого птаха. Навiть коротке свiтле волосся скуйовджене, наче пiр'я, а чарiвливий смiх схожий на клекiт.
Бали королеви Тiнтiрлат... Хто не був на них запрошений, нiколи не зрозумiє, що я намагаюся змалювати. Бо не в перемiнах страв, дорогих винах i блиску найбагатших панночок королiвства ϊхня привабливiсть. Не в дуелях, якi так часто трапляються в безмiсячнi ночi, ϊхня слава. I навiть не в тому, що всi тi двобоϊ тривають до першоϊ кровi, ϊхня шляхетнiсть.
Королева Тiнтiрлат сувора з порушниками законiв.
Нi, щось чарiвне, давнiше за скали в морi, залишилося в святах, що вибухали гамором у найтемнiшi ночi. В тi ночi, коли народжується мiсяць, цнотливий, незаплямований, коли наново народжується саме життя.
Наближався черговий бал, перший цього лiта.

Їϊ звали Вєя, як новонароджену весну, коли лише пролiски виткнулися зi снiгу, розрiзали силу зими гострими нiжними пелюстками.
Такою була i дiвчина, що носила перше iм'я весни, нiжною, та могла втримати в руках меч, не менш гострий, чим шпилi палацу королеви Тiнтiрлат, i так само невагомий.
Тiльки не знала про це Вєя i нiколи не бачила легендарноϊ зброϊ. Та й взагалi бачила дiвчина небагато, якщо можна вимiряти красу свiту, що ϊϊ оточував. Жила вона далеко вiд столицi, тому мало спiлкувалася з чужими. Лише перелiтнi птахи приносили ϊй вiстi, та ще торгiвець намистами, який з'являвся на порозi двiчi на рiк.
Але вчора ϊй виповнилось сiмнадцять, i батьки вiзьмуть ϊϊ на бал до королеви!
Та це станеться через три днi. А сьогоднi Вєя розшивала сукню i мрiяла про кохання, наче не малюнок на тканину клала, а вишивала долю свою.
Вона не помiтила, як довга волосина впала з голови i вплелась у вiзерунок ще однiєю дорiжкою.

Дощ пройшов позавчора, але в лiсi ще пахла волога, чорна вiд тiней земля. Мовчали птахи, тiльки iнодi в густих верхiвках озивалася зозуля.
Лаолант м'яко ступав по чорнiй землi, вдивляючись, вслухаючись у звуки лiсу. Стрiла напоготовi, бiлопера, його улюбленого кольору.
Не знав тодi Лаолант, ким обернеться бiлий колiр в його долi.
Передчуття бринiло в грудях, золотистi тiнi ковзали по молодому обличчю вже дорослоϊ, та вiд того не менш вiдважноϊ людини.
Передчуття спiймало цiль. Великий олень з гiллястими рогами i такими розумними очима, що рука здригнулася, i стрiла влетiла в дерево, затрiпотiла.
Бiле пiр'я вмить офарбилось чорним. Лаолант зойкнув, безвольно опустивши зброю. Олень вдарив по землi, вибив вогонь, i вiтром пронiсся повз мисливця. Лише iз золотоϊ корони, неначе вiяла, яке лежало на рогах, впали на траву золотавi жаринки.
Лаолант не гнався за золоторогим оленем, хоча таким було його перше бажання. Хитаючись, вiн пiдiйшов до того мiсця, звiдки вирвалося полум'я.
На землi лежала червоняста квiтка, схожа на щербате серце. Свiжа, наче щойно зiрвана.
Лаолант пiдняв квiтку, вiд духмяну закрутилося в головi, i живе серце здавив холод.

 
Наші Друзі: Новини Львова