Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Щаслива родина (російська казка)

Переглядів: 3373
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
обработка Нечаева
переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
ЩАСЛИВА РОДИНА
В одному царстві жив собі в давні часи родовитий боярин. Він вихвалявся незчисленними скарбами, хизувався своїм родом-племенем. Та й як було не пишатися, не гоноритися! Землі в боярина неміряно. На землях тих стояли міста з пригородками, багаті села з присілками; на зелених луках паслися величезні табуни коней. У боярських лісах тьма красного звіра, у річках та озерах риби аж кишіло.
Діди й прадіди бояринові споконвіку на високих місцях у боярській думі сиділи і всі державні діла вершили — то хіба ж йому не пишатися родом-племенем!
Росла в боярина донька-одиначка, та така вродлива, що ні в казці сказати, ні пером описати, ще й неабияка розумниця. І що більше доходила вона літ,' то ставала вродливішою, то далі про її красу та розум поголос ішов.
Так і жив у своїх білокам'яних хоромах у статках та шані боярин. Сім ня¬ньок і сім челядниць за красунею бояришнею ходили, плекали, доглядали, як зіницю ока берегли. А боярин-батько і дух за донькою ронив.
І от настав час, прийшла пора, виросла красуня, задівочилась. І женихи як з води вродилися: один поперед одного сватів засилають. Багатьом князям із свого царства і з інших земель хотілось породичатися з іменитим дукою-боярином.
Сватів привітно й шанобливо в боярських хоромах стрічали. — За честь спасибі,— казав боярин.— Треба в нареченої запитати. Не¬хай сама скаже! Неволити її не стану.
А бояришня щоразу промовляла:
— Рано мені, батечку, віддаватися, своє гніздо вити. Поживу під твоїм крильцем, порозкошую, дівуючи.
На цьому женихові — вибачай та голоблі повертай.
Так минув рік, і другий збігає. Аж коли це з далекого преславного царства приїхали значні свати. Кажуть бояринові:
— Лине землею поголос. Слава про красу та розум твоєї доньки на весь широкий світ відома. І от пресвітлий наш цар, повелитель багатьох народів, послав нас до тебе на добре діло — свататись. Бажає він породичатися з тобою і просить віддати за нього бояришню.
Радісно стало бояринові на серці. «Як знайшовся такий наречений, сам великий цар, могутньої держави повелитель, і моя донька стане царицею славетної держави, то чого ж іще кращого бажати! — міркує собі.— Не упустити б такого зятя!»
От боярин ні про що в доньки не питає, а зараз повелів бенкет починати. На тому бенкеті частував-пригощав значних сватів-послів царських, дяку¬вав за честь.
— Я радий породичатися з його вельможністю, і донька моя теж дякує за честь. Вона з радістю згодна вийти за великого володаря заміж. Недарма, видно, досі відмовляла всім іншим женихам.
Коли бенкет відбенкетували й гості відбули до свого царства, боярин при¬йшов у терем до доньки.
— Ну, лебедонько, готуйся до весілля! Сам великий володар, он якого уславленого царства повелитель, сватів заслав, і я просватав тебе. То велика для нас честь. Такий жених не рівня нашим княжим синам, що домагалися твоєї руки, твоєї згоди, і яким ти сама всім відмовила. Будеш скоро царицею великої держави, повелителькою багатьох народів. Царівни наші, либонь, від заздрощів луснуть!
Втупила бояришня в підлогу очі, голос у неї затремтів, і вона тихо прока¬зала:
— Я донька твоя, любий батеньку, й супроти волі твоєї не піду.
— А чого посмутніла? — питає боярин.— Чи жених не до вподоби?
— Та я жениха й на очі не бачила,— ще тихіше відказала донька.
- Не бачила, та, напевне ж, чула про нього,— сказав боярин,— А повін¬чаєшся і, гляди, серцем прихилишся. Як кажуть, звикнеш — полюбиш. Я ж бо про тебе піклуюся, про твоє щастя турботу виявляю, тобі добра бажаю!
— Воля твоя, батечку. Як скажеш, так і буде,— прошепотіла донька і ще нижче похилила голову.— Сьогодні я нездужаю, чогось мені, любий батеч¬ку, млосно.
І відтоді бояришня захворіла. Щодень ставало їй гірше та гірше.
Прикликав боярин лікаря — не помогло. Прикликав і другого, й третьо¬го. Та хоч скільки бояришню лікували, хоч якими травами поїли — хвороба не відступала. Скоро бояришні вже годі було і з постелі підвестися.
Огорнула боярина тривога, запрошував він лікарів без ліку, та все дарма.
Тоді заходилися шукати по всім царстві знахарку, що могла б розпізнати хворобу та вилікувати бояришню.
Шукали, шукали і привезли відкілясь старезну бабу — ледве на ногах стоїть, на ковіньку спирається.
Стала баба-знахарка няньок, мамок випитувати, коли та як бояришня занедужала, а далі зачинилася з боярською донькою віч-на-віч, наказала ні¬кого не впускати до них і довго про щось там гомоніла. Потім вийшла з те¬рема, низько вклонилась бояринові та й каже:
— Треба, пане боярине, знайти щасливого чоловіка та випросити в нього сорочку. Як надягне її панна твоя, то й вичуняє. Ніякі інші ліки їй не допо¬можуть.
Як почув це боярин, зразу наказав своїм слугам:
— Шукайте по всьому царстві найщасливішого чоловіка і видобудьте в нього сорочку. Та з порожніми руками не вертайтеся!
Роз'їхались боярські посланці. їздили, їздили, ніде не можуть найщасли¬вішого чоловіка знайти. В одного і статки чималі, і родина славна, але на здоров'я нарікає — яке вже тут щасія! В другого і в родині все гаразд, і сам здужає, і грошей доволі, але з сусідами ніякої згоди нема — знов кепсько. У третього в родині чвари: погано із жінкою живе. У четвертого з дітьми клопіт. Хоч скільки їздили, не стрілося їм жодної живої душі, що була б усім задоволена й могла про себе сказати: «Я на світі найщасливіша!»
Якось захопила боярських посланців у дорозі темна ніч, а вони саме до¬булися до села. Старший і каже:
— Доведеться тут заночувати. Куди в незнайомому краю вночі поїдеш? Роззирнулися — ніде вогонь не горить, тільки в одній хатині край села
віконце світиться. Під'їхали до тої ветхої скособоченої халупи, спішились, підступили ближче й раптом чують:
— Я найщасливіший чоловік на світі.
Бояринові посланці дивом здивувалися. Припали до віконця й ба¬чать: вихопився з-за столу на середину хати кучерявий господар. Притан¬цьовує й каже:
— Щасливішого за мене нікого немає, хочь весь білий світ обійди! Ту ж мить від печі метнулась до нього гожа молодичка і ногою притуп¬нула:
— І моє усе щастя в тобі! Кращої за свою долю я й уявити не можу. Тобі зі мною добре, а мені з тобою ще краще!
Боярські посланці, не довго думаючи, постукали:
— Пустіть, люди добрі, переночувати. Господар гостинно відчинив двері.
— Ласкаво просимо. Нічліг із собою не возять.
На цім слові він вибіг на двір, допоміг розсідлати коней, а як зайшли до хати, хазяйка налила води в умивальник і рушник подала:
— Роздягайтеся, любі подорожани, та вмийтеся з дороги. А сама клопочеться, поспішає на стіл вечерю поставити.
Господар квапить жінку:
— Нумо, що є в печі, усе давай!
Поставила господиня на стіл вечерю, вклонилась, припрошує: - Скуштуйте нашого хліба-солі. Чим багаті, тим і раді. Коли сіли за стіл, старший боярський посланець і каже:
— Чи не ти, господарю, щойно говорив, ніби маєш себе за найщасливішого чоловіка на світі?
— А тут більш нікого й немає,— каже їм господар. - Далебі, я найщасли-віший!

— Ну, як так, то зроби нам ласку, виручи з біди.
— А що з вами приключилося?

— І не питай! У нашого боярина, найзначнішого і найбагатшого в цар¬стві, тяжко занедужала єдина донька, мудра та розумна, і красуня невимовна, наречена вже. Що вже лікарів тих було! А ніхто хворобу не розпізнав і жод¬ні ліки не допомогли. І от відшукали ми одну бабу-знахарку. Оглянула вона бояришню і сказала: «Одні тільки ліки, один і є засіб. Як надягти на боя¬ришню сорочку щасливої людини, то стане їй краще і вона одужає. Ніякі інші ліки їй не зарадять». Послав нас боярин шукати щасливу людину. От ти нам і дай сорочку з власного плеча. А як бояришні стане краще і вона вичуняє, то боярин, що тільки тобі заманеться, те й зробить, нічого не по¬шкодує.
— Ніякої винагороди від вашого боярина мені не треба,— мовив госпо¬дар,— а як моя сорочка може допомогти, то я від щирого серця... — Він ні¬яково позирнув на жінку і сказав: — Дай-но сіряка чимшвидше!
Простягла йому жінка сіряка. Скинув господар сорочку й натяг замість неї сіряк.
— На ось, бери мою сорочку. Другої в мене на зміну не надбано, то я поки і в сіряку перебуду.
Здивувався боярський посланець. «Оце-то так! — думає.— Найщасливішою людиною себе вважає, а в самого одним-однісінька сорочка, другої на зміну катма!» Але нічого не сказав, згорнув сорочку і сховав у подорож¬ню торбу.
На другий день боярські посланці підхопилися ні світні зоря. Насмажила хазяйка млинців, нагодувала гостей. Подякували вони за хліб-сіль, а надто за сорочку й вирушили в путь.
Чи довго, чи недовго їхали, швидко казка мовиться, та не так швидко діло робиться, а посланці вперед та вперед скачуть. І приїхали на боярський двір.
Розповіли бояринові, як знайшли щасливого чоловіка. А баба-знахарка вже й тут. Узяла сорочку й бігцем у терем до бояришні... Минуло три дні.
Дізнався боярин, що доньці полегшало, а ще за тиждень то й зовсім біда відступила. Зрадів боярин і наказав:
— їдьте та привезіть сюди того щасливця.
Відрядили одного з посланців, що вже були в нього. Дорога знайома. І не¬вдовзі доправив він щасливого чоловіка до палацу. Боярин стрів його вель¬ми прихильно:
— Підсобив ти мені в моїй скруті: як сказала знахарка, так і сталося — покращало моїй доньці. Та не збагну я, чого це ти думаєш, що ти найщасливіший на світі?
— Та я й думаю так і кажу всім, бо й справді щасливий.
— А я от побачив тебе, — каже боярин, — та й дивом дивую. Маєш ти себе за щасливця, а сірячина в тебе така благенька, що ледве на плечах тримаєть¬ся. І живеш ти, казали мої слуги, дуже вбого: хатина скособочилась, харчує¬шся редькою з квасом — оце й усі твої ласощі та присмаки, сорочки на змі¬ну нема. Хіба ж це щастя?!
Позирнув чоловік на іменитого дуку-боярина, мить помовчав і відповів:
— Усе це так. Халупа в мене ветха й сіряк старий. Але хіба щастя в хо¬ромах живе та у пишних шатах? В одного — повний статок: комори від усякого скарбу як не луснуть, а йому все мало. Жінку в роботі занапастив, себе геть ухоркав, перепочинку не знає. Жадібність на нього напала, і не має він щастя. Інший теж на багатство поласився, на бридкій, нелюбій оже¬нився. Або бідняк молоденьку вродливу дочку за багатого вдівця засва¬тав — знов погано: живуть, як чужі. Ні кохання в них, ні злагоди... А я і справді щасливий. Поміркуй сам: побралися ми, бо полюбилися, і живемо з жінкою душа в душу. Поміж нас не те що сварки, докірливого слова ніколи не мовлено. Ніколи нікому ми не заздрили й не заздримо, бо краще, аніж ми живемо, жодній душі не живеться. Чим можемо, завжди раді людям допо¬могти. Нам щось знадобиться, сусіди теж охоче біжать підсобити. А сороч¬ка — то пусте! Напряде жінка пряжі, натче полотна і пошиє нову сорочку. І хата, що ти про неї згадував, теж діло наживне. Спораємось восени в полі, гукну на толоку людей, вони не відмовлять. Гляди, днів за два поставимо ха¬ту. І живи — не тужи! Було б тільки здоров'я та в сім'ї любов і згода То й редька з квасом смакуватимуть краще за будь-які почастунки!
Подивував боярин на чоловікові слова і сказав:
— Зважив ти на моє горе, останньої сорочки не пошкодував. Хочу тобі добром за добро віддячити. Проси чого хочеш, усе зроблю!
— Та нічого мені не треба. Досить і того, що моя сорочка прислужилася. Хіба тільки, як знайдеться в тебе гарусна хустина, подаруй — жінку обно¬вою втішити.
Ще більше здивувався боярин, усміхнувся й мовив:
— Іди тепер на куховарню. Там тебе нагодують, напоять. Відпочинь з дороги. Потім покличу тебе.
Пішов бідняк.
А боярин гукнув бабу-знахарку й питає:
— Ти доньку мою лікувала й на ноги ставила. Скажи правду щиру, від чого ця напасть приключилася?
Вклонилась баба бояринові:



— Не прогнівайся, батечку боярине, приховала я від твоєї ласки дещо; діло ж бо давнє. Як привезли мене сюди за твоїм повелінням, заходилась я няньок, мамок та покоївок випитувати. А потім і від самої красуні-бояришні таємну сповідь вислухала, погомоніла з нею любенько й дізналася, що зане¬дужала вона того самого дня, як сказав ти їй про заміжжя, просватавши на¬шу голубоньку за чужодальнього царя, якого вона й на очі не бачила. Відто¬ді й накотила на неї журба-сухота нерозважна... А де дівоча журба-сухота, то вже напевне шукай легеня гожого.
Боярин ногою тупнув:
— Ти що, бабо, з глузду зсунулась! Про якого такого легеня верзеш казна-що?
— Гнівайся не гнівайся, батечку боярине, а як щиро по правді, то вся хво¬роба, істинно скажу, саме через те й приключилася: вже скоро рік минув, як припав красуні бояришні до серця молодий стрілець, твій дружинник. Та й він без тями кохає нашу голубоньку.
Боярин аж сполотнів і грізно запитав:
— Хто він? І як насмілився? Та я його на смерть скараю!
— Хто він — про те слід у бояришні спитати, мені невідомо А що нава¬жився полюбити без твоєї ласки доньку-красуню, то серцю не накажеш! Та й сама бояришня його кохає, голубонька. Отож смерть легеневі заподіяти — значить, свою доньку занапастити...
— Але ж ти, чаклунко, либонь, знаєш, як остуду наслати, як із бояришні-ного серця вражого сина вижити, щоб навіки про нього забула?
І на цім слові боярин за голову вхопився:
— Ой, занапастить вона і себе й мене. Скоро вже приїдуть за нареченою від жениха! Що я скажу цареві? Яку відповідь дам?
Каже йому баба-знахарка:
— Лікувати бояришню я лікувала. Настоянкою з різних цілющих трав поїла. Ще й розмовами щирими заспокоювала. А чарами, щоб остуду насла¬ти, супроти чистого кохання ворожити, — вік тим не промишляла — недоб¬ре це, грішне діло.
Саме тої миті вбіг у світлицю слуга:
— Боярине! До твоєї милості гонець з такого-то царства!
— Клич! — наказав боярин, а сам через хвилювання на місці не встоїть, бігає по світлиці, про знахарку геть забувся.
Увійшов заморський гонець, уклонився бояринові й каже:
— Сумну звісту я приніс. Наш цар від ран помер, і мене послав до тебе новий наш володар, молодший брат небіжчика. Він повелів вернути твоїй доньці обручку, яку вручив ти нашим сватам при заручинах.
Боярин аж охнув від несподіваних речей. А далі запитав:
— Як же це все сталося?
— Зовсім недавно поїхав наш покійний володар з малим військом при¬боркати непокірного підколінного князя, а той хитрощами заманив наше військо й напав зненацька із засідки. В тім бою нерівному володаря було

тяжко поранено. Привезли його додому непритомного, і через два дні він переставився.
На цім слові гонець подав бояринові обручку. Прийняв її боярин та й від¬пустив гінця. Потім довго сидів, похиливши голову. Нарешті дійшов тями:
— Та що ж це діється? Одна біда йде і другу за собою веде. Хіба тепер знайдеш іншого такого жениха! З рук випорснуло доньчине щастя.
— А воно може й так обернутися, що сумна звістка — на краще, — подала голос баба-знахарка. — Коли славний чоловік твій дружинник, то буде ща¬слива за ним бояришня. А багатства твого, боярине-батечку, не те що донь¬ці -із зятем не прожити, а й онукам та правнукам стане!
— Іди, бабо, геть! — вигукнув боярин.— Не доводь до гріха!
Довго сидів він у зажурі, й на очі нікого не підпускаючи. А потім, як роз¬повідають, звелів покликати того кучерявого чоловіка, що останньої сороч¬ки для здоров'я його доньки не пожалів, дав йому коштовну хустку й ласка¬во розпрощався з ниь:
— Видно, і твоя простацька правда чогось та варта!
Потім поговорив з донькою, прикликав стрільця-дружинника. До душі леґінь йому припав. 1 невдовзі справили вони бучне весілля. А як бенкет відбенкетували, щедро нагородив боярин доньку з зятем великим посагом. І зажили молоді на славу.
Жили вони довго та дружно і з ласкою в серці берегли сорочку веселого щасливого чоловіка. А старий боярин дивився на їхню злагоду й радів неви¬мовно.
Тут і казці кінець.


 
Наші Друзі: Новини Львова