Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 21 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Скам'яніле царство (російська казка)

Переглядів: 2094
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>

переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
СКАМ'ЯНІЛЕ ЦАРСТВО
Був собі солдат. Служив він довго, службу свою знав добре і ніс її ревно. Лишалось йому останній рік дослужити, та хтозна-чого озлостивилось про¬ти нього начальство і більше, й менше; і мусив солдат мало не щодня під киї лягати.
Ой як важко йому стало! І намислив він утекти. Ранець через плече, руш¬ницю на плече та й прощається з товаришами. А ті його й питають:
— Куди це ти? Батальйонний кличе?
— Не питайте, братаничі! Затягніть-но мені ранець міцніше та лихим словом не згадуйте.
І пішов куди очі світять.
Чи довго йшов, чи не довго, а добувся до іншого королівства. Коли бачить — на чатах вартовий стоїть. От солдат підступився до нього та й питає:
— А де б тут, братчику, перепочити?
Доповів вартовий своєму єфрейторові, єфрейтор — офіцерові, офіцер — генералу, генерал самому королеві доповів. Наказав король покликати слу¬живого.
От прийшов солдат — як належить, при формі, зробив рушницею на караул і став як укопаний. Каже йому король:
— Скажи по правді, відкіля ти й куди ідеш?
— Ваша королівська величність, не веліть карати, веліть слово сказати. Зізнався солдат у всьому щиросердо і став на службу проситися.
— Добре,— каже король,— найму тебе, будеш мій сад вартувати. У саду казна-що коїться — хтось ламає мої улюблені дерева, — то ти постарайся, вбережи їх, а за. сумління своє щедру винагороду матимеш.
Погодився солдат, став королівський сад вартувати.
Рік служить справно, два. Вже і третій збігає. Пішов солдат сад оглянути, аж бачить: половину найкращих дерев потрощено.
«Господи! — думає.— Що воно за лихо! Як побачить король, зараз по¬велить схопити мене й повішати».
Стиснув солдат рушницю в руках, прихиливсь до дерева, тяжко замис¬лився. Коли чує — тріскотнява, шум. Роззирнувся — аж це прилетіла в сад велетенська страхітлива птаха й ну валити дерева! Солдат за рушницю та стрель у неї, вбити не вбив, а таки поранив у праве крило. Випало із крила три пір'їни, а сама птаха кинулась по землі втікати. Солдат за нею. Ноги у птахи прудкі, миттю добігла до урвища і зникла з очей.
Солдат не з лякливих — у те урвище та слідом за нею, ліз, ліз, упав у глибочезну розколину, геть відбив собі печінки й цілий день та ніч про¬лежав без тями.
Потім оговтався, устав та й бачить, що й під землею такий самий світ. «І тут люди живуть»,— подумав собі.
Та й пішов далі. Коли це виходить він до великого міста. Біля брами — вартівня, при ній вартівник. Що солдат у вартівника не спитає, той стоїть, не зворухнеться і мовчить, ніби німий; узяв солдат його за руку — а той камінний весь.
Зайшов солдат у вартівню. Народу багато — і стоять, і сидять, але теж усі скам'янілі. Пішов бродити вулицями — скрізь те саме: нема жодної живої душі людської, все — камінь! Ось і палац — розцяцькований, різьблений. Солдат бігцем туди, дивиться — кімнати пишні, на столах наїдки та напитки різні, а довкола тихо й порожньо.
Солдат поїв, попив, сів був спочити, аж раптом чує, ніби хтось до ґанку під'їхав. Він схопив рушницю і став біля дверей.
Заходить дивовижної вроди царівна з мамками, няньками. Солдат віддав їй честь, а вона йому ласкаво вклонилася.
— Здрастуй, служивий! Розкажи,— просить,— як ти сюди попав? Солдат став розказувати:
— Найнявся я був царський сад вартувати, а туди занадилась велика птаха — літає та дерева трощить. От я підстеріг її: вистрелив з рушниці й вибив із крила три пір'їни; кинувся наздоганяти птаху, та ось тут і опинився.
— Мені та птаха — сестра рідна. Багато вона зла коїть. І на моє царство біду наслала — весь народ на камінь обернула. Отож слухай: ось тобі книж¬ка, стань тут звечора і читай доти, поки півні закукурікають. Хоч би які страховиська перед твої очі з'являлися, а ти своє роби — читай книжку та держи її якнайміцніше, щоб з рук не вихопили, бо тут тобі й смерть! Як ви¬стоїш три ночі підряд, то вийду за тебе заміж.
— Добре,— каже солдат.

От як стемніло, взяв він книжку та й читає.
Коли це застугоніло довкола, загримкотіло. У палаці з'явилося повно війська, підступили до солдата колишні його начальники й ну лаяти та загрожувати: «Ох ти ж сякий-перетакий! Утік із служби. Тут тобі й смерть!» Та рушниці заряджають, та вицілюються. Проте солдат не зважає, книжку міцно тримає, читає далі.
Закукурікали півні — і все зразу щезло!
Другої ночі теж страшно було, а третьої ще страшніше: назбігалося катів з пилками, сокирами та молотами, хочуть солдатові руки, ноги ламати, жили тягти, на вогні пекельному палити, а самі одну гадку мають, як би книжку з рук вихопити. Такого жаху солдат натерпівся, мало не вмер.
Та закукурікали півні — й мана зникла без сліду!
Тої самої миті все царство ожило, народ заметушився, до палацу увійшла царівна з генералами та з почтом, і ну всі дякувати солдатові й величати сво¬їм визволителем.
На другий день узяв він шлюб із прекрасною царівною і зажив з нею в коханні та щасті.


 
Наші Друзі: Новини Львова