Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Кіт-воркіт Котофей Котофейович (російська казка)

Переглядів: 3171
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 1 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
КІТ-ВОРКІТ КОТОФЕЙ КОТОФЕЙОВИЧ
Край лісу під горою жили в хатці старий зі старою. Не було в них ні корови, ні свинки, ніякої скотинки, а був один кіт — кіт-воркіт Котофей Котофейович. І був отой кіт жадібний і ненажерливий: то сметанку злиже, то масло з'їсть, то молоко вип'є. Наїсться, нап'ється, ляже в куточок та нявчить: — Мало, мало, мені б оладочок та млинців, мені б маслених пирогів! Ото старий терпів, терпів та й не витерпів: узяв кота, відніс у ліс та кинув: живи, Котофею Котофейовичу, як хочеш; іди, Котофейовичу, куди знаєш! А Котофейович у мох зарився, хвостом укрився та й спить собі. От день минув — Котофейовичу їсти схотілося. А в лісі ні сметанки, ні молока, ні млинців, ні пирогів — нічогісінько нема!
Пішов кіт-воркіт по лісі — спина дугою, хвіст трубою, вуса щіточкою. А назустріч йому Лисиця Патрикіївна.
— Ой, хто ж ти такий та з яких країв? Спина дугою, хвіст трубою, вуса щіточкою!
А кіт спину вигнув, та двічі пирхнув, та вуса настовбурчив.
— Хто я такий та з яких країв? З сибірських лісів — Котофей Котофейович.
— Ходім, любий Котофею Котофейовичу, до мене, лисоньки, в гості.
— Ходім.
Привела його лисичка до себе додому, в свої хороми. Почала його пригощати: вона йому шинки, вона йому дичинки, два горобчики.
А він:
— Мало, мало, мені б оладочок та млинців, мені б маслених пирогів!
От лисиця й каже:


— Коте Котофейовичу, та як же мені тебе, такого ненажеру, нагодувати? Піду до сусідів по допомогу.
Побігла лисиця лісом. А назустріч їй вовк.
— Добридень, кумонько-лисичко, куди біжиш, чому поспішаєш?
— Ой, не питай мене, не розпитуй, вовчику, бо ніколи мені. А вовк до неї:
— Скажи, кумонько, що треба; може, я допоможу.

— Ох, вовчику-кумцю, приїхав до мене рідний братик з далеких країв, з сибірських лісів — Котофей Котофейович.
— А чи не можна, кумасю, подивитися на нього?
— Можна, вовчику, тільки він дуже сердитий. До нього без подарунка не підходь — враз шкуру здере.
— А я, кумонько, йому барана притягну.
— Барана йому замало! Ну, та нехай вже так. Я його попрохаю; може, він до тебе й вийде.
І побігла лисичка далі. От іде їй назустріч ведмідь.
— Добридень, лисичко, добридень, кумонько! Ти куди біжиш, чого поспішаєш?
— Ой, не питай, не розпитуй, Михаиле Михайловичу! Приїхав до мене рідний брат з далеких країв, з сибірських лісів — Котофей Котофейович.
— А чи не можна, кумонько, подивитися на нього?
— Можна, ведмедику, тільки він дуже сердитий, хто не сподобається — одразу з'їсть. До нього без подарунка й не підходь.
— Я йому бика принесу.
— Отож! Тільки ти, ведмедику, бика — під сосну, а сам — на сосну та тихо сиди. Бо він тебе з'їсть.
Лисичка хвостиком майнула, та тільки її й бачили.
От на другий день вовк та ведмідь притягли до лисиччиної хати подарунки — барана та бика. Поклали під сосну та й ну сперечатись.
— Іди, вовчище, сірий хвостище, клич лисицю з братом! — каже ведмідь.
— Та ні вже, ведмедику, йди сам, ти ж більший та товстіший, тебе з'їсти важче.
Один за одного ховаються, йти не хочуть.
Коли це біжить зайчик. Сам тремтить, зубами цокотить, оком коситься.
— Іди, зайчику, куций хвіст, до Лисиці Патрикіївни, скажи, що ми її з братом дожидаємо.
Зайчик й побіг.
А вовк боїться, тремтить, скавчить:
— Михаиле Михайловичу, заховай мене!
Ведмідь його в кущі й заховав. А сам на сосну зліз, аж на самий вершечок.
От лисиця двері розчинила, на поріг ступила та й гукає:
— Збирайтеся, звірі лісові, великі та малі, подивіться, який гість із далеких країв, із сибірських лісів Котофей Котофейович!
Побачив його ведмідь та й шепоче вовкові:
Тьху, яка звіринка — маленька та поганенька!
А кіт побачив м'ясо та як стрибне, як почне м'ясо рвати та нявчати:
Мало, мало, мені б оладочок та млинців, мені б маслених
пирогів!
Ведмідь аж затрусився від жаху:
— Ой лихо! Мале, та дуже, мале, та жадібне — бика йому замало! Хоч би мене не з'їв!
Сидить ведмідь, тремтить, аж сосна хитається.
Схотілося й вовкові на невиданого звіра глянути. Заворушився під кущем, а кіт подумав — миша. Як кинеться, як стрибне, кігті випустив!..
Вовк — тікати! Кіт вовка побачив, злякався та плиг на сосну, а на сосні ведмідь.
«Біда,— думає ведмідь,— вовка з'їв, до мене добирається!»
Затремтів, затрусився та як гепнеться з дерева. А тоді — навтьоки!
А лисиця хвостиком крутить, їм услід кричить:
— Він ще вам покаже! Він ще вас із'їсть!
Отож з тої пори стали всі звірі кота боятися. Почали йому данину носити: хто дичинки, хто шинки, хто оладочок та млинців, а хто маслених пирогів. Так і став жити, лиха не знаючи, сірий кіт Котофей Котофейович!



 
Наші Друзі: Новини Львова