Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 23 липня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Іван Малий - розумом великий (російська казка)

Переглядів: 3140
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0

переклав з російської АНАТОЛІЙ ГРИГОРУК
ІВАН МАЛИЙ - РОЗУМОМ ВЕЛИКИЙ
Жили собі дід та баба. Дід птицю та звіра полював — тим і годувалися. Багато літ вони прожили, а добра не нажили. Журиться баба, ремствує:
— Вік свій промучились, солодко не їли, не пили, празникової одежини не зносили! Та й діток не надбали. Хто тепер нашу старість догляне?
— Не журися, стара! — каже дід.— Поки руки ще слухняні та ноги но¬сять, з голоду не вмремо. А наперед не варто загадувати.
Сказав так та й пішов на полювання.
Ходив, ходив лісом від світання до смерку — не випало йому вполювати ні птаха, ні звіра. Не хотілося без здобичі додому вертати. Та що вдієш? Со¬нечко до обрію хилить — треба завидка до господи втрапити.
Тільки повернув додому, коли це зовсім поряд залопотіла крильми й ви¬летіла з-під куща велика пташка дивовижної краси.
Поки дід рушницю прилаштовував, зникла пташка.
«Ех, і та не моя була!» — подумав дід.
Зазирнув він під кущ, що з-під нього пташка випурхнула, а там у гнізді тридцять троє яєць.
«Візьму хоч цю абищицю».
Підперезався дід щільніше, поклав усі тридцять троє яєць за пазуху й почвалав додому.
Ішов, ішов — пояс на ньому трохи попустився. І стали яйця з-за пазухи одне по одному випадати.
Що впаде яйце додолу, то бравий парубок з нього й вискочить. Що впаде яйце додолу, то бравий парубок з нього й вискочить. Тридцять двоє яєць упало — тридцять два браві хлопці й вискочили!
Тут дід знов тугенько підтяг пояс — і лишилося тридцять третє яйце за пазухою. Сам озирнувся — очам віри не йме: ідуть за ним тридцять два ле¬гені. Всі на виду як дві краплі між собою схожі, та й зростом однаковісінькі. І загомоніли всі в один голос:
— Вже як спромігся нас знайти — ти тепер нам батько, а ми твої діти. Веди нас додому!
«Не мали ми з бабою нікого,— думає дід,— а тут зразу тридцять два си¬ни!»
Прийшли додому. Дід і каже:
— Ти он, бабо, журилась та плакала, що дітей нема. Ось тобі тридцять два сини, тридцять два легені. Накривай на стіл та годуй хлопців!
І розповів їй, як дітей знайшов.
Баба стоїть, слова зронити не може. Постояла, постояла, руками сплесну¬ла і метнулася накривати стіл.
А дід пояс розперезав, почав кобеняк скидати — тут і випало з-за пазухи тридцять третє яйце, і вискочив з нього тридцять третій хлопець.
— А ти ж відкіля взявся?
— Я теж твій син, Іван Менший. Згадав старий:
— Ай справді, в гнізді ж бо тридцять троє яєць було. Сідай, Іване Мен¬ший вечеряти!
Не встигли тридцять три легені за стіл сісти, як тут-таки бабині припаси з'їли і вийшли з-за столу ні ситі, ні голодні. Ніч переночували. Вранці каже Іван Менший:
— Зумів ти, батьку, нас знайти, зумій і роботу дати.
— Та яку ж я вам, соколики, роботу дам? Ми з бабою не сіємо, не оремо, ні сохи, ні шкапини — ніякого реманенту в нас нема.
— Ну, нема то й нема,— каже Іван Менший.— Підемо по людях роботи питати. Ти, тату, до кузні йди та злагодь нам тридцять три коси.
Поки дід у кузні був, поки коси кував, Іван Менший з братами тридцять три косовища та тридцять троє граблів витесали.
Вернувся батько з кузні. Іван Менший роздав братам коси та граблі:
— Ходімо роботи питати. Грошей заробимо, спроможемось на своє господарство, будемо батька з матір'ю доглядати.
Попрощалися брати із старими й рушили в путь-дорогу. Ішли вони чи близько, чи далеко, чи довго, чи недовго, аж бачать — перед ними велике місто. їде з того міста царський маршалок. Доїхав до них та й питає:
— Егей, хлопці, з роботи чи на роботу? Як на роботу, то ходімо зі мною, діло є.
— А що воно за діло? — питає Іван Менший.
— Та зовсім просте, — каже маршалок.— Треба траву на царських заповіДНИХ луках викосити, висушити, в копиці та в стіжки поскладати. Хто тут у вас за старшого?
Усі мовчать. Вийшов наперед Іван Менший:
— Веди, показуй роботу.
Привів їх маршалок на царські заповідні луки:
— А чи впораєтесь за три тижні? Каже Іван Менший:
— Як на погоді постоїть — то й за три дні впораємо. Зрадів маршалок:

— Ну, тоді, хлопці, починайте. Платнею не скривджу. А харчі такі вам будуть, як скажете.
— Засмаж нам тридцять три бики,— каже Іван Менший. — Та напитків постав тридцять три відра, та хліба по книшеві на брата дай, а більше нам нічого не треба.
Царський маршалок поїхав. А брати коси нагострили і так заходилися махати ними, аж свистить. Закипіла робота: під вечір всю траву скосили.
Тим часом із царської куховарні привезли тридцять три бики смажені, тридцять три книші хліба та тридцять три відра зеленого вина.
Брати по піввідра вина випили, по півкниша та по півбика з'їли і покла¬лися відпочивати.
На другий день, тільки-но сонечко пригріло, заходилися траву сушити та в копиці класти, а під вечір усе сіно в стіжки поскладали, знов по піввідра вина випили, по півкниша та по півбика з'їли.
Посилає Іван Менший одного брата на царський тік:
— Скажи, хай ідуть роботу приймати.
Вернувся брат, за ним маршалок іде, а слідом і сам цар приїхав. Стіжки цар полічив, луками походив — ніде жодної билинки не скошеної не знайшов і каже:
— Ну, хлопці, зуміли ви і швидко й гарно мої заповідні луки викосити, траву висушити та сіно в стіжки скласти! За це хвалю і на додачу до всього даю сто карбованців грошей. А тепер зумійте сіно устерегти. Занадився хтось щорік на цих луках сіно їсти, і ніяк того злодія вистежити не можемо.
Іван Менший каже:
— Відпустіть, царська величність, моїх братів додому, а сіно я сам буду стерегти.
Цар перечити не став.
Брати пішли на царський тік, узяли гроші й помандрували додому старих батьків доглядати.
А Іван Менший вернувся на царські заповідні луки. Ночами не спить, сіно стереже, а вдень на царську куховарню пити-їсти ходить, там і спочиває.
Осінь зайшла. Стали ночі довгі та темні. Іван Менший на стіг з вечора стеребкався, в сіно закопавсь, лежить не спить. Аж коли це серед ночі все довкіл засяяло, ніби сонце зійшло. Роззирнувся Іван Менший і бачить: вихопилась із моря лошиця-злотогривиця й прямцем до стіжка.



Лошиця біжить, під нею земля дрижить, золота грива на вітрі має, з ніз¬дрів полум'я сапотить, із вух дим валує.
Підбігла й ну сіно їсти. Сторож вилучив мить і скочив їй на спину. Кину¬лась лошиця-злотогривиця геть від сіна і помчала царськими заповідними луками.
Сидить Іван Менший, лівою рукою за гриву тримається, а в правиці — ремінна нагайка. Нагайкою лошицю-злотогривицю шмагає і навертає туди, де мох та болото.
Гасала вона, гасала мохом, болотами, по черево в трясовині загрузла, зупинилась та й каже:
— Ну, Іване Менший, зумів ти мене упіймати, зумів на мені всидіти та зумів і вкоськати! Не бий мене, не муч більше — буду тобі відтепер вірно служити.
Привів Іван Менший лошицю-злотогривицю на царський тік, зачинив у стайні, а сам пішов до куховарні, спати поклався. На другий день каже цареві:
— Ваша царська величність, я дізнався, хто на твоїх заповідних луках сі¬но їв, і злодія упіймав. Ходім, побачиш.
Глянув цар на лошицю-злотогривицю, зрадів:
— Ну, Йване, ти хоч і малий, та розумом великий! А за вірну службу при¬значаю тебе на старшого конюха.
Відтоді й прозвали парубка: Іван Малий — розумом великий. Заступив він на царську стайню. Ночей не спить — коней доглядає. Стали царські коні гладкі, шерсть, як шовк, вилискує, гриви та хвости розчесані, пухнасті: глянеш — душа радіє. Цар за це хвалить не нахвалить:
— Молодець, Іване Малий — розумом великий! Такого конюха в мене зроду-віку не було!
А старим конюхам заздрісно:
— Поставили над нами мужика репаного! Чи ж то йому на царській стайні за старшого бути!
І почали замислювати різні капості. Та Іван Малий — розумом великий своїм ділом заклопотаний, про все те йому й невдогад.
А саме о тій порі занесло до царського двору якогось ласого до чарки гультіпаку.
От він і просить конюхів:
— Дайте, братчики, похмелитися, з учорашнього голова болить. Я за це вас на розум направлю, навчу, як старшого конюха занапастити.
Конюхи піднесли гультіпаці келишок вина. Похмелився він та й каже:
— Нашому цареві ой як кортить дістати гуслі-самограї, гусака-танцю-риста й кота-веселуна. Багато сміливців їздили власною охотою, а ще біль¬ше — з принуки, ті дивовижі видобувати, та ніхто назад не вернувся. От і скажіть цареві, нібито вихвалявся Іван Малий — розумом великий, що зробити це — йому все одно що свиснути. Цар його пошле, от він назад і не вернеться.
Подякували конюхи гультіпаці й пішли до царського красного ґанку; стоять під вікнами, гомонять між собою. Цар їх побачив, вийшов із покоїв, питає:
— Про що, вірні слуги мої, мову ведете, чим заклопотані?
— Та ось, світлий царю, старший конюх Іван Малий — розумом великий нахваляється: «Знаю,— каже, — як добути гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна». То ми оце й засперечалися: одні стоять на тому, що дістане, а другі — що він тільки теревені править.
Як почув те цар — аж затремтів увесь. «Ото б мені ці дивовижі! — ду¬має.— Всі б володарі світу мені заздрили! Скільки народу посилав — ніхто назад не вернувся». І тої ж миті наказав старшого конюха привести.
Не встиг Іван поріг переступити, як цар загукав:
— Не барися й хвилини, їдь та привези мені гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна!
Каже йому Іван Малий — розумом великий:
— Та що ти, ваша царська величність! З якого побиту мені їхати, як я про них і чути нічого не чув?
Розгнівався цар, корону набакир зсунув, ногою тупнув:
— Та як ти смієш супроти мого царського слова йти! Як добудеш гуслі, гусака й кота — щедро винагороджу, а ні — начувайся: покотиться твоя го¬лова з плечей!
Пішов Іван Малий — розумом великий від царя геть осмутнілий, буйну голову похнюпив. Став сідлати лошицю-злотогривицю. Вона й питає:
— А чого це ти, господарю мій, зажурився? Чи біда приключилася?
— Як же мені веселому бути? Цар повелів добути гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна, а я про них жодної гадки не маю.
— О, то не біда,— каже лошиця-злотогривиця.— Сідай, та поїдемо до Яги Ягівни — дізнаємось, як нам запопасти ті дивовижі.
Іван Малий — розумом великий в путь-дорогу спорядився. Бачили тіль¬ки, як він на лошицю-злотогривицю сідав, але ніхто не бачив, як двір по¬лишав.
їхав він чи близько, чи далеко, чи довго, чи недовго, заїхав у дрімучий ліс, такий темний — світу білого не видно. Лошиця-злотогривиця прихляла, та й сам парубок притомився. Виїхав на галяву, аж бачить: стоїть хатинка на курячій ніжці, на веретенній п'яті, зі сходу на захід сонця повертається.
Під'їхав Іван Малий — розумом великий ближче та й каже:
— Хатино, хатино, повернися до лісу задом, до мене передом! Мені не вік вікувати — одну ніч переночувати.
Хатинка повернулась до нього передом. Прив'язав він лошицю-злотогривицю, ступив на ґанок, рвучко двері розчинив. Сидить у хатинці Баба Яга — костяна нога, ніс у неї в стелю вріс, поряд ступа та товкач стоять.
Побачила Яга Ягівна гостя та й каже:
— Давно я руського духу не чула, а тут він сам до мене прийшов. Кажи, соколику, за чим приїхав?
— Чого це ти, бабуню, така до гостя непривітна, випитуєш голодного та холодного! В нашій стороні подорожнього найперше нагодують, напоять, у лазню поведуть та спати покладуть, а вже потім розпитують.
Тут Баба Яга схаменулася:
— Ох, соколику, даруй ласкаво, в нас — не у вас, вибач мені, старій. І ну клопотатися. Накрила на стіл, нагодувала, напоїла парубка, потім
лазню витопила. Напарився, намився Іван Малий — розумом великий. Баба Яга постіль послала, спати його поклала, а сама сіла в головах, стала розпи¬тувати :
— Скажи, любий гостю, куди мандруєш і чи з доброї волі сюди завернув, чи неволя примусила?
— Ой, бабуню, повелів мені цар добути гуслі-самограї, гусака-танцюриста й кота-веселуна. Якби-то ти мені сказала, де їх шукати, довіку твою ласку пам'ятав би!
— Лебедо моя, знаю я, де ті дивовижі, але видобути їх нелегко. Багато сміливців по них виряджалося, та жоден назад не вернувся.
— Е, бабуню, що має бути, того не обминути, а ти зарадь моїй біді, роз¬кажи, куди їхати.
— Жаль мені тебе, сину, та що вдієш, треба тобі допомогти. Ти свою лошицю-злотогривицю тут лиши, буде вона в мене в схороні. А тобі ось — клубочок. Узавтра, як вийдеш, кинь його на землю — куди клубочок поко¬титься, туди і йди. Приведе він тебе до моєї середульшої сестри. Ти клубо¬чок покажи — і вона все розповість тобі та переправить до старшої сестри.
На другий день, до схід сонця, Баба Яга розбудила гостя, нагодувала, на¬поїла, за ворота провела. Іван Малий — розумом великий розпрощався з нею і рушив у путь-дорогу.
Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться. А клубок уперед та вперед котиться, слідом за ним Іван Малий — розумом великий поспішає.
Ішов день, ішов другий, на третій день підкотився клубок до хатинки на горобиних лапках, на веретенній п'яті й зупинився:
— Повернись, хатинко, до мене передом, до лісу задом! — сказав подо¬рожній.
Хатинка повернулася, і ступив він на ґанок. Зустріла його господиня непривітно.
— Давно я руського духу не чула, людського м'яса не їла, а тут он яка нагода випала. Чого тобі, хлопче, треба?
Подав їй Іван Малий — розумом великий клубка. Баба Яга глянула на нього, руками сплеснула:
— Ой, та ти не чужак, а гість дорогий! Тебе до мене моя менша сестра спорядила? Отак би зразу й казав!
І забігала, заклопоталася. Стіл накрила, різних страв та напоїв наставила, заходилася гостя пригощати:
 
Наші Друзі: Новини Львова