Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: неділя, 08 грудня 2019 року
Тексти > Жанри > Казка

Дерев'яний орел (російська казка)

Переглядів: 2296
Додано: 26.01.2012 Додав: misologus  текстів: 143
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
Переклад з російської Ірени Барановської
ДЕРЕВ'ЯНИЙ ОРЕЛ

Жив собі цар. І було в царя повно слуг — та не простих служників, а різних майстрів: і столярів, і гончарів, і кравців. Любив цар, щоб і одяг був у нього найкраще пошитий, і посуд найхитріше розмальований, і палац різьбленням прикрашений.
Майстрів у царському палаці видимо-невидимо було.
Всі вони щоранку збиралися до царського виходу й чекали, кому цар яку роботу загадає.
І от сталося так, що одного разу засперечалися при царському порозі золотар і столяр, в кого з них робота складніша.
Золотар і каже:
— Твоє ремесло нехитре, ти над деревом сидиш, дерев'яні речі вирізьб¬люєш. А моє діло мудрованіше... Я все із щирого золота роблю: любо глянути.
А столяр йому:
— То не хитрина коштовну річ зробити, коли золото і так у ціні. А ти із звичайнісінького дерева таку штуку злагодь, щоб усі дивом диву¬валися. От тоді я повірю, що ти майстер.
Сперечалися вони, сперечалися, мало до бійки не дійшло. Аж тут цар виходить. Почув їхню розмову, посміхнувся та й каже:
— Зробіть ви мені обоє по дивовижі, один — із золота, другий — із де¬рева. От після цього я вас і розсуджу.
З царем годі сперечатися, бо й голови позбудешся. Побрели майстри додому. Обоє нелегку думу думають, як би один одного в майстерності перевершити.
Дав їм цар тиждень часу.
Через тиждень приходять обидва до палацу, стали в ряд з іншими майстрами, ждуть, поки цар вийде. А в кожного в руках вузлик. Вийшов цар і каже:
— Ну молодці, показуйте свою роботу,— а сам у бороду посміхається. Наказав він прикликати в палату і царицю, й молодого сина — царенка. Нехай і вони на диво поглянуть.
Сіли цар з царицею на лаві, а царенко поряд став. Вийшов наперед золотар:
— Вели, царю-батеньку, великий чан води принести. Принесли великий чан, води налили.
Розв'язав майстер свого вузлика, дістав відтіля золоту качку й пустив на воду. Попливла качка, як жива: головою крутить, кряче, дзьобиком пір'ячко пригладжує.
Цар тільки очима лупає, а цариця в крик:
— Це качка жива, а не золота! Він, мабуть, живу качку визолотив! Образився майстер:
— Де ж бо вона жива! Накажіть — і я розберу її, а потім знову зберу.
Вихопив він качку із чана, спочатку їй крильця відгвинтив, потім голову, а далі й геть усю розібрав. Розіклав усе на столі й ну знов докупи збирати. Позгвинчував, пустив на воду. І попливла качка ще краще, як першого разу. Всі придворні сплеснули в долоні:
— Ну й мастак! Ну й дивовижу злагодив! Зроду-віку такого не бачили! Тоді цар до столяра:
— Тепер ти своє уміння показуй. Вклонився столяр:
— Накажи, твоя царська величність, вікно у світлиці відчинити. Відчинили вікно. Розв'язав майстер свого вузлика й дістає з нього
орла дерев'яного. А орел той так майстерно зроблений, наче живий. От столяр й каже:
— Золота качка тільки на воді плаває, а мій орел до хмар здіймається. Сів столяр на орла верхи й крутнув гвинтика. Підняв його орел
і вилетів у вікно з царських хоромів. Усі до вікна підбігли, дивляться, роти пороззявляли, а столяр над царським подвір'ям кружляє. Ліворуч крутне гвинтика — орел униз летить, праворуч — догори шугає. У царя від подиву корона на потилицю з'їхала. Дивиться він у вікно, відвести очей не може. А всі довкола ніби заклякли. Такої дивовижі ніхто ще не бачив.
Покружляв столяр у повітрі й назад до покоїв залітає. Поставив орла в кутку, до царя підходить і питає:
— Ну, що, царю-батеньку, догодив я тобі?
— Так догодив, що й не сказати,— цар відповідає.— І як же це ти примудрився? І як же це ти йому того гвинтика прилаштував?
Узявся столяр усе цареві розтлумачувати, аж тут цариця як зойкне, як закричить:
— Куди? Куди ти? Ой, ловіть! Зупиніть!
Озирнулися всі на її голос — і бачать: поки цар із столяром гомонів, мо¬лодий царенко скочив на орла, крутнув гвинтика й вилетів у вікно надвір.
— Вернися! Куди ти? Уб'єшся! — кричить йому цар з царицею. А ца¬ренко махнув рукою та й перелетів через срібну огорожу, якою палац було обнесено. Крутнув він гвинтика праворуч — здійнявся орел над хмари і зник з очей.
Цариця непритомна лежить, а цар на столяра напустився.
— Це ти,— каже,— навмисне таку штуку вимудрував, щоб єдиного нашого сина із світу звести. Гей, сторожо, хапайте його й посадіть у в'язницю! Як за два тижні царенко не вернеться, наказую столяра повісити.
Схопила сторожа небораку та й кинула в підземелля.
А царенко на дерев'яному орлі й далі летить.
Любо царенкові. Простір, воля кругом. У вухах вітер свистить, кучері розвіває, під ногами хмари пливуть, а сам царенко — мов птах крилатий. Куди заманеться, туди в небі й повертає.
Надвечір прилетів він у невідоме царство, спустився на околиці міста. Бачить — стоїть хатка невеличка.
Постукав царенко у двері. Визирнула бабуся.
— Пусти, бабусю, переночувати,— каже царенко.— Я тут усім чужий, нікого не знаю, прихилити голову ніде.
— Заходь, синку. Місця вистачить. Я сама тут живу. Розібрав царенко орла, зав'язав у хустинку, до хатини зайшов. Почала бабуся пригощати його, а царенко питає: що за місто, хто в
ньому живе і які в місті дива. От бабуся й каже:
— Є в нашому царстві, сину, диво. Стоїть посеред міста царський палац, а побіля палацу — височенна вежа. Замкнено ту вежу тридцятьма замками, і стережуть її ворота тридцять охоронців. Нікого до тієї вежі не впускають. А живе там царська донька. Як народилася вона, так її з нянькою в тій вежі й замкнули, щоб ніхто не бачив. Бояться цар з царицею, що покохає царівна кого-небудь і доведеться її заміж на чужину віддати. А їм з нею розлучатися жаль: вона в них одна-однісінька. От і живе дівчина у вежі, мов у в'язниці.
— А що, царівна й справді гарна? — питає гість.
— Не знаю, сину, сама не бачила, а люди кажуть — такої краси на всім світі нема.
Закортіло царенкові до замкненої вежі пробратися. Ліг він спати, а з думки не йде, як би царівну побачити.
На другий день, надвечір, сів царенко на свого дерев'яного орла, здійнявся під хмари й полетів до вежі з того боку, де віконце в теремі було. Підлетів і в шибку постукав.
Здивувалась царівна. Бачить — парубок, та такий гарний, що й очей не відведеш.
— Хто ти? — питає.
— Відчини вікно. Я все тобі розповім.
Відчинила дівчина вікно, влетів дерев'яний орел до покоїв. Зліз царенко з орла, привітався, розповів дівчині все, що з ним сталося.
Сидять вони, одне на одного дивляться — надивитися не можуть.
— А чи згодна ти,— питає царенко,— за мене заміж піти?



— Я-то згодна,— каже царівна.— Та боюсь, батечко з матінкою не від¬пустять.
А зла нянька, що царівну стерегла, вистежила. Подалася вона до палацу, так, мовляв, і так, каже, до царівни хтось прилітав, а тепер цей молодець у хатині в старої баби переховується.
Прибігла сторожа, схопила царенка і потягла до палацу. А там розгніва¬ний цар на троні сидить, палицею об підлогу грюкає.
— Як ти, сякий-такий, розбійнику-волоцюго, насмілився мою царську заборону переступити? Завтра скараю тебе.
Кинули царенка в підземелля і міцними замками двері замкнули.
Вранці весь народ на майдан зігнали й оголосили, що будуть вішати якогось зухвальця, що царський указ порушив.
Ось уже й кат прийшов, і шибеницю поставили, і сам цар з царицею приїхали, щоб на страту подивитися.
Вивели царенка на майдан. А він обернувся до царя і каже:
— Уволь моє останнє прохання. Спохмурнів цар.
— Ну, кажи.
— Звели гінцеві принести мені вузлика з бабусиної хатини, де я жив.


Уволив цар останнє прохання, послав гінця. Приніс той вузлика.
А царенка вже до шибениці підвели, на драбинку поставили.
Простяг йому гінець вузлика. Розв'язав його царенко, скочив на дерев'я¬ного орла — і лови вітра в полі! Злетів царенко над шибеницею, над царем, над усім народом. Охнув цар:
— Ловіть його! Держіть! Втече!
А царенко вже до вежі підлітає, до знайомого віконця. Підхопив ца¬рівну й поперед себе на орла посадив.
— Ось тепер,— каже,— нас ніхто не дожене.— І помчав їх орел у те царство, де царенко жив.
А там із підземелля нещасний столяр у підзорну трубу дивиться, очей з неба не зводить — чи не летить царенко назад? Завтра другий тиждень збігає, висіти йому, бідоласі, на мотузку, якщо царський син не вернеться.
Аж бачить столяр — лине по небу орел дерев'яний, а на ньому царенко, та не сам, а з красунею-нареченою.
Сів орел посеред царського двору. Зсадив царенко з нього царівну, до батька-матері повів. Розповів їм, де пропадав цілих два тижні. А ті з радощів усе йому простили. І влаштував цар бучний бенкет.
А столяра на волю відпустив.


 
Наші Друзі: Новини Львова