Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Як різними шляхами тієї самої мети досягти

Переглядів: 2127
Додано: 08.02.2011 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
ЯК РІЗНИМИ ШЛЯХАМИ
ТІЄЇ САМОЇ МЕТИ ДОСЯГТИ

Найпростіший спосіб улагіднити того, кого ви скривдили, а він
людина мстива, це викликати в нього співчуття та жаль і зворушити
його своєю покорою. Проте такий самий ефект давали іноді мужність
і твердість, засоби цілком супротивні.
Едвард, валлійський принц, що так довго заряджав нашою
Ґієнню, чия вдача та воля відзначалися якоюсь величчю, зазнавши
образи від ліможців і взявши штурмом їхнє місто, не зглянувся на
крики люду, жінок і дітей, приречених на різанину попри їхні
благання та припадання до його ніг. Однак же, коли, пробиваючись
через місто, він побачив, як троє французьких лицарів із нечуваною
хоробрістю стримують наступ його звитяжного війська, визнання і
пошанівок такої виняткової доблесті одразу притупили вістря його
гніву, і він, із цих трьох почавши, помилував і решту городян.
Скандерберг, державець Епіру, гнався якось за одним зі своїх
вояків, щоб забити його; вояк той, після даремних потуг удобрухати
його покірною мольбою про ощадок, в останню хвилину схопився
за меч і звів зброю на пана. Така сміливість поскромила лють принца,
і він за те, що вояк виявився не з полохливих, дарував його горлом.
Цезар Конрад Третій, облягаючи Вельфа, дука баварського, не
захотів нічим поступитися, хоча обложенці погодилися здатися на
ганебних і принизливих умовах, і згодився лише на те, щоб жінки
високого коліна, замкнуті у місті вкупі з дуком, могли його покинути,
не вронивши честі і взявши з собою стільки добра, скільки донесуть.
А ті, охоплені великодушним поривом, намислили узяти собі на
барки своїх чоловіків, дітей і самого дука. Цезар, уражений таким
шляхетним і сміливим учинком, просльозився з розчулення; а той
лихий дух, яким він дихав на дука, де й подівся; відтоді він ставився
ласкаво і до нього, і до його підданців.
Мене поклав би на лопатки і той, і той спосіб. Адже милосердя
і вибачливості мені не позичати. Та гадаю, що мені легше піддатися
співчуттю, ніж зачудуванню: дарма, що у стоїків жаль - почуття
негідне; вони вимагають, аби, спомагаючи терпенних, ми не лагідні-
шали і не співчували їм.
Отож ці приклади видаються мені вельми повчальними, адже
вони показують нам душі тих людей, душі, які, виставлені одночасно
на випробу двох способів, витривали перед одним, зате улягли
другому. Можна сказати, що відкривати своє серце жалеві звикли
люди добротливі, лагідні й м'які, з чого випливає, що натури плохіші,
як-от біла челядь, діти і простолюддя, цьому більш піддатливі;
натомість гордувати слізьми та благаннями і поступатися лише з
побожності перед святинею цноти - прерогатива дужої і незворушної
душі, що має замилування до мужності та твердості.
А проте схожий подив і захват можуть справляти навіть на душі
не такі шляхетні. Свідок цього - теб'янський люд, який, засудивши
на смерть своїх верховод за те, що ті не припинили збройних дій
зараз по скінченні визначеного їм терміну, насилу виправдав Пело-
піда, розчавленого тягарем оскарження і змушеного рятувати свою
голову лише просьбами та мольбами; і навпаки, коли справа дійшла
до Епамінонда, і той зачав хвалитися своїми подвигами і пихато та
зухвало колоти ними очі своїм землякам, ті не наважилися навіть
узятися за кулі для голосування - не те що; і зібрання так і розійшлося
додому славлячи велич душі цього героя.
Діонисій Старший, здобувши по довгій мозольній облозі Регій і
полонивши ватажка Фитона, мужа прехороброго і завзятого бійця,
захотів на ньому показати страшливий приклад помсти. Найперше
він розповів йому, як напередодні наказав утопити його сина та всіх
родичів. На те Фитон одказав, що їх ощасливлено на день раніше
від нього. Потім Діонисій звелів роздягнути бранця, віддати катам і
водити по місту, ганебно і немилосердно дубасячи його, осипаючи
при цьому підлими й образливими словами; але той перетерпів усе
з незмірною мужністю, не зламався і з гордим виразом на обличчі
йшов на муки, голосно заявляючи, що гине за праве діло (за відмову
віддати край до рук тирана), і погрожуючи мучителеві близькою
карою богів. Діонисій, читаючи в очах своїх жолдаків, що похвалки
звойованого ворога та його погорда до їхнього орудника і до його
тріумфу не лише не обурюють їх, а, навпаки, викликають співчуття
до безстрашного полоняника і, побоюючись, як би вони не збунту-
валися і не видерли Фитона з рук варти, розпорядився припинити
тортури і потаєнці втопити його в морі.
Воістину, людина істота - легкодумна, хибка і мінлива - якусь
сталу і тверду думку про неї скласти годі. Ось вам Помпей дарує
душею все місто мамертинців, на яких доти клав великий гнів, лише
з пошанування цноти і великодушності одного їхнього громадянина
Зенона; тамтой узяв на себе всю провину і благав тільки про єдину
ласку - покарати його одного. Зате Суллин гоститель, який виявив у
Перузії подібну цноту, нічого не зискав на тому ні для себе, ані для
інших.
А ось вам контраст до моїх попередніх свідчень. Олександер,
найхоробріший з усіх мужів і звичайно милостивий до розбитого
ворога, здобувши з великим боєм Ґазу, зіткнувся з оборонцем цього
міста Бетісом, у чиїй доблесті встиг переконатися під час облоги.
Кинутий напризволяще своїми, сам-один душею, із понівеченою
зброєю, закривавлений і поранений, Бетіс відбивався від македонян,
а ті насідали цілим гуртом. Олександер, розлючений тим, що
перемога далася дорогою ціною (окрім значних утрат, він сам дістав
дві свіжі рани), гукнув йому: «Ти умреш, Бетісе, не так, як запрагнув.
Знай, що тобі доведеться одтерпіти всю муку, яка тільки вготована
для бранця». Але Бетіс тільки зоставався незворушним і слухав його
погрози мовчки, з гордою і зухвалою міною. Тоді Олександер,
знетямлений його думною і затятою мовчанкою, сказав: «Чи ж він
бодай укляк на коліно? Чи ж із його уст зірвалося якесь благання?
Стривай, ось я здолаю цю німоту і як не виб'ю з тебе слів, то виб'ю
принаймні зойки». І закипаючи дужчим гнівом, звелів поперебивати
йому стопи і, живцем прив'язавши до воза, волокти його отак
калічного, шарпаючи і рвучи на шмаття його тіло. Чи не тим це
сталося, що душевний гарт видався Олександрові чимось таким
природним і звичайним, аж він утратив пошану до лицарськості? А
чи він так високо ставив власний гарт, що з висоти своєї величі не
міг бачити без заздрощів щось подібне ще в комусь? Чи, може, ставав
невблаганний, коли хтось попадав йому під сердиту руч?
Справді-бо, коли б його гнів міг бути непогамований, він би,
напевне, вгамувався при штурмі і плюндруванні Тебів, коли перед
його очима стільки хоробрих воїнів полягло від меча, не мавши вже
сили, ані способу боронитися; мав би вгамуватися, бо полягло їх
добрих шість тисяч, при чому жоден не тікав і не просив пардону;
навпаки, кожен кидався вперед і сточував бій із ворогом-звитяжцем,
шукаючи собі славної смерті. Не було нікого, хто б, знемагаючи на
рани, до останнього подиху не силкувався помститися за себе і в
розпуці безстрашшя осолодити власну смерть смертю якогось
супротивника. їхня звага не збудила в Олександра жодного жалю і
не старчило дня, аби вситити його помсту. Ця різанина тривала доти,
доки не пролилася остання крапля крові; помилування дістали лише
безборонні старці, жінки та діти, аби достачити переможцеві трид-
цять тисяч невольників.

 
Наші Друзі: Новини Львова