Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 20 січня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі (Книга II) :

Переднє слово до читальника

Переглядів: 4858
Додано: 10.06.2008 Додав: ЛЕВ  текстів: 1281
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Aerius, SK (ae-lib.org.ua), 2004 Джерело: Премудрий гідальго Дан Кіхот з Ламанчі. К.: Дніпро
<
1
>
Боже мій світе! З якою нетерплячкою ждеш ти, шляхетний - або хоть і посполитий - читальнику, сього пролога, сподіваючися знайти в нім лайку, огуду та осуду на автора другого Дон Кіхота, того, що законився, кажуть, у Тордесільясі, а народився в Таррагоні! Отже ж не зроблю тобі такої приємності: хоть образи будять, як правило, гнів і в найсмиренніших серцях, та моє нехай буде винятком. Ти хотів би, може, щоб я назвав його ослом, недоумком і нахабником, а воно мені і не в думці: нехай його гріх та на нього ж і впаде, хай він жере його з хлібом, і нехай йому всячина! Ото тільки й жаль на нього, що взиває мене старим та калічним, нібито мав я силу час затримати, аби він мене не брав, нібито скалічено мене десь у корчемній бійці, а не в найголосні-шій битві, яку бачили віки давноколишні й теперешні і яку навряд чи побачать віки прийдешні. Нехай мої рани не красять мене в очах тих, хто на них дивиться, зате підносять у повазі тих, хто знає, де я їх здобувся, бо ліпше воякові головою в потребі наложити, аніж утечею життя своє порятувати. Я так твердо стою при сій думці, що якби мені уможливлено неможливе і знов дано на вибір так чи інак чинити, я все одно волів би взяти участь у тому преславному поході, ніж залишитись цілим і здоровим, не бравши в ньому участі. Шрами на виду й на грудях у вояка - то зорі, що вказують іншим дорогу до неба слави й заслуженої честі. А про старість іще додам, що пише не сивий волос, тільки зрілий розмисл, який приходить з роками.

А другий жаль мені на автора, що він завидником мене називає ще й пояснює, мовби неукові якому, що то за річ така - заздрість. По щирості кажучи, із двох існуючих видів заздрості мені знайомий лиш [337] один - свята й шляхетна заздрість, яка поривається до блага, тим і не можу я переслідувати духовної особи, та ще такої, що, кажуть, при священній інквізиції служить; якщо автор має на увазі того самого чоловіка, що й я, то він дуже помиляється, бо я того чоловіка велико ціную за хист і щиро поважаю за твори та за ненастанну доброчесну діяльність. А втім, за одну річ я справді тому пану автору вдячен: він сказав, що повісті мої радше сатиричні, аніж повчальні, проте, загалом беручи, добрі - а вони б не могли бути такими, якби не мали в собі тих обох якостей.

Може, ти, ласкавий читальнику, скажеш мені, що я надто прибідняюсь, тримаючи себе так скромно, та я гадаю, що не годиться до печеного вогню прикладати, а того добродія і так уже добре припекло, коли не важиться виступати в чистім полі та під ясним небом, а приховує своє прізвище й придумує собі рідний край, так ніби почуває, що винен в образі величності. Якщо ти знайомий із ним випадково, то перекажи йому від мого імені, що я не чуюсь ображеним: я добре знаю, що таке диявольські спокуси, а одна з найбільших спокус - то вбити чоловіку в голову, ніби він може написати й надрукувати книгу, що принесе йому стільки слави, скільки грошей, і стільки грошей, скільки слави. А на підтвердження сієї думки розкажи йому, будь ласка, ось яку веселу й дотепну приповістку.

Був у Севільї один божевільний, що схибнувся на дуже смішній і чудній дурниці, яка доти жодному шаленцеві на ум не спадала. Він зладив собі рурку з очеретини, застругав один кінець, і як, бувало, спіймає собаку на вулиці чи де там, зараз наступить йому на одну задню лапу, а другу трохи догори підійме, тоді встромить в одне місце рурку і доти дме, доки собака круглий стане, мов та опука шкуратяна. А тоді лясне, було, бідолаху раз і вдруге по череву та й пустить, а людям, що на ту дивовижу збігалися щоразу, скаже, було: «Ге, панове-добродій-ство, ви думаєте, легка то річ - собаку надути?» Ге, пане-добродію, ви думаєте, легка то річ - книгу написати?

А коли йому ся приповістка не припаде до смаку, то розкажи, ласкавий читальнику, другу - так само про божевільного та про собаку.

Той другий божевільний жив у Кордові і все, було, носить на голові уламок брили мармурової чи так яку важку каменюку; аби де назирив якого пса безуважного, зараз підкрадеться та й скине на нього зненацька той тягар. Пес мало, було, не скрутиться з того болю, завиє-заскавулить та як дремене, то хіба на десятій вулиці стане. Одного разу скинув той придурок каменя на шапкаревого пса, а шапкар дуже свого пса любив. Камінь влучив у саму голову, пес заскиглив, шапкар почув те й побачив. Ех, як схопить же він аршина свого, як кинеться на того дурного, як почне молотити - геть на мотлох ізбив! А що вдарить, то й примовить: «Ах ти ж гицлю один! Так ти на лягавого? Чи не бачиш, латриго, що він у мене лягавий?» Так йому за того лягаша наклав, що дурний ледве живий та теплий зостався. Як уже дійшов додому, так дійшов, і більш як місяць, мабуть, на вулицю не виходив. А тоді знов вийшов на полювання з іще більшою каменюкою, здибав якогось собаку і став пильно-препильно до нього придивлятися, не наважуючись каменя скинути: «Гляди,- каже,- се лягавий!» Відтоді, було, вже якого не с.тріне, [338] чи британа, чи дворнягу, то зроду не зачепить: то, каже, лягавий.

Отаке ж і тому повістяреві може приключитися, щоб не важився більше частувати публіку глевкими книжками-цеглинами.

А ще скажи йому, що хоть і нахваляється він книгою своєю хліб у мене одбити, та воно мені й за вухом не свербить. Пригадавши відому інтермедію з «Перенденги», я йому ось як відповім: «Нехай живуть двадцять чотири райці міські і Христос нехай буде з усіма! Хай живе великий граф Лемоський, що його християнське серце і добре знана щедрість підтримують мене всупереч усім ударам лукавої моєї долі, і хай живе незмірна благостиня ясновелебного архієпископа толед-ського Дон Бернарда де Сандоваль-і-Рохас,- хоч би на світі й зовсім не було друкарень, хоч би проти мене більше випущено книг, аніж є літер у куплетах «Мінго-Ревульго». Сі два можновладці без ніякого мого чолобиття чи лестощів, єдине з власної своєї доброт-ливості опікуються мною ласкаво та милостиво, і завдяки тій опіці я почуваюсь багатшим і щаслившим, ніж коли б мене фортуна звичайним ладом угору винесла. Честь може бути і в бідного, тільки не кривдивого; бідність може захмарити людську гідність, а не затьмарити її цілком; чеснота й сама собою ясніє, хоч як її гнітить біда й тіснота,- високі й шляхетні уми її шанують і якомога їй протегують.

Оце скажеш йому,-та й годі, більше й я тобі нічого не скажу, хіба ще одне тільки: оця друга частина «Дон Кіхота», що я тобі подаю, скроєна тим самим кравцем і з того самого сукна, що й перша, а описуються в ній дальші Дон Кіхотові діяння аж до його смерті й поховання, аби ніхто більше не важився нових яких свідчень про нього подавати, бо вистачить і тих, що є. Досить одному поштивому чоловікові оповісти про те мудре шаленство, та на тому й перестати: бо як чогось (хоч би й доброго) надто багато, вже йому не та й ціна, а як чого іншого (хоч би й поганого) обмаль, то здається людям, що воно чогось варте.

Ага, ще забув сказати: чекай у скорім часі на «Персілеса» (я вже його докінчую), а також на другу частину «Галатеї».



 
Наші Друзі: Новини Львова