Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: вівторок, 04 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Драма  ::  Тексти > Тематики > Гумор

За двома зайцями

Переглядів: 198260
Додано: 07.04.2007 Додав: Lorel  
Hi 0 Рекомендую 2 Відгуки 0
Сканував: Lorel
М. Старицький
ЗА ДВОМА ЗАЙЦЯМИ

Комедія із міщанського побиту з співами і танцями в 4-х діях

ДІЙОВІ ЛЮДЕ:
Прокіп Свиридович Сірко — міщанин, має крамницю.
Явдокія Пилипівна — його жінка.
П р о н я — дочка їх.
Секлита Пилипівна Лимариха — сестра Сірчисі, перекупка.
Галя — її дочка.
С в и ри д Петрович Голохвостий — промотаний цилюрник.
Настя, Наталка — подруги Пронині, манірні.
X и м к а — наймичка у Сірків.
П и д о р а — поденщиця у Лимарихи.
Степан Глейтюк — був наймитом у Лимарихи, тепер слюсар.
М а р т а — бублейниця
Устя — черевичниця
Меронія — живе при монастирі, гості у Лимарихи.
Два баси.
Й о с ь к а — жид.
Квартальний, катеринщик, міщане і люд.

ДІЯ ПЕРША

Глибокий яр. Під горою наліво гарненький домик Сірків з садком; за ним баркан і знов
якийсь садок і домик, направо — гора, баркан, а далі яр. На дальній горі видко Київ. Вечір.

ВИХІД І

Прокіп Свиридович і Явдокія Пилипівна. Сидять на лавці біля дому.

Явдокія Пилипівна. Бач, як сьогодні вечірню зарання одправили, ще й сонечко не зайшло!
А то тим, що новий дячок гарно вичитує.
Прокіп Свиридович. Чим же гарно?
Явдокія Пилипівна. Як чим? Голосно: словами, мов горохом, сипле.
Прокіп Свиридович. Так, так! Як пустить язика, то він у його, як млинове колесо, тільки
бр-р-р!.. І меле разом, і шеретує...
Явдокія Пилипівна. А твій старий мне, мне той язик, як баба вовну...
Прокіп Свиридович. Прирівняй ще цього штокала до старого дячка! Той таки і чита
по-стародавньому, по-божественному, а цей...
Явдокія Пилипівна. Заступається за свого шкарбуна тим, мабуть, що табакою поштує.
Прокіп Свиридович. Так що ж, що поштує!
Явдокія Пилипівна. А то, що і в церкві заживаєш табаку, мов маненький...
Прокіп Свиридович. Лопочи, лопочи; а ти заступаєшся за нового тим, що молодший.
Явдокія Пилипівна. Вигадай ще що!
Прокіп Свиридович. Та й вигадаю!
Явдокія Пилипівна. От уже не люблю, як ти почнеш вигадувати та дратувати!
(Одвернулась).
Прокіп Свиридович. Ну, ну! Не сердься, моя старесенька, то я пожартував!

Стара мовчить надуто.

Не сердься-бо, моя сивесенька!
Явдокія Пилипівна. Та годі вже!
Прокіп Свиридович. Чого годі? Хвалити бога, прожили вік у добрій згоді та лагоді,
діждалися й свого ясного вечора... Да не зайдет сонце во гніві вашім...
Явдокія Пилипівна. Та я вже на тебе не сердюся! Тільки не вередуй.
Прокіп Свиридович. Ні, ні, не буду. А нам таки справді нарікати ні на що: вік пройшов,
лиха не зазнали, хоча й були хмарки, та господь хранив од тучі. Єсть на старість і шматок
хліба, і закуток.
Явдокія Пилипівна. А працювали ж зате як, рук не складаючи!
Прокіп Свиридович. То що ж! Хто дбає, той і має! Неперестанно трудітеся, да не увійдете
в напасть! Аби чужого хліба не заїдали та з чужої кривавиці не користувалися!
Явдокія Пилипівна. Здається, уже на нас, голубе, нікому й скаржитись!
Прокіп Свиридович. А хто зна? Може, й нам перепала марно чужа копійка!
Явдокія Пилипівна. Як же гендлювати[Гендлювати — торгувати, баришникувати.] без
того? То вже нехай бог проща! Нам же треба було дбати: дочка росла — єдиначка; треба
було на посаг складати.
Прокіп Свиридович. Та так, так... А наградив-таки нас господь дочкою — розумні!
Явдокія Пилипівна. І вже! Що розумні, так на весь Подол! Так не жалували ж на їх і
грошей: у який кошт та наука увійшла — страх! Скільки отій мадамі до пенціона
переплачено!
Прокіп Свиридович. А за який час? Довго там побула?
Явдокія Пилипівна. Мало хіба? Аж три місяці! Ти б уже хотів свою рідну дитину
запакувати у науку — на муку, аж до загину!
Прокіп Свиридович. Я не про теє: мені ті пенціони і не до смаку, а коли гроші за рік
заплачено, то треба було б принаймні за їх одсидіти!
Явдокія Пилипівна. Грошей шкода було, а дитини то ні, що за три місяці змарніла та
знівечилась, хоч живою в труну клади! Там уже мало того, що науками вимучили,
вимордували, та ще й голодом морили! Дитина не видержала й утекла!
Прокіп Свиридов ич. То нічого: одпаслися ж дома; одно тільки не гаразд...
Явдокія Пилипівна. Що там? Уже знов почав вередувати?
Прокіп Свиридович. Таяй мовчатиму, а тільки той пенціон...
Явдокія Пилипівна. Що пенціон?
Прокіп Свиридович. От тут у мене сидить! (Показує на потилицю).
Явдокія Пилипівна. Ти знову?
Прокіп Свиридович (зітхнув). Та й мовчу ж!

Чути знавдалі гуртову пісню:

Не щебечи, соловейко,
На зорі раненько,
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!
Не щебечи, манюсенький,
Під вікном близенько!


Явдокія Пилипівна. А славно співають! Я страх люблю хлоп'ячі співи!
Прокіп Свиридович. Славно, славно! Завтра неділя, а вони гукають.
Явдокія Пилипівна. А коли ж їм і погуляти, як не під свято! За будні натрудяться!
Прокіп Свиридович. Той розходились би спати, а то й самі не сплять і другим не дають...
(Позіха).
Явдокія Пилипівна. То й іди ж собі спати, хто ж боронить?
Прокіп Свиридович. Та я б уже такий, щоб і лягати, та Проні ж ждемо.
Явдокія Пилипівна. А правда, чого вони так забарились? Уже й ніч надворі; ти б пішов та
знайшов їх!
Прокіп Свиридович. Де ж я їх буду шукати? Та їх і кавалер проведе.
Явдокія Пилипівна. Та проведуть... кавалерів за ними, як полови за зерном, а все-таки
страшно.
Прокіп Свиридович. Не бійся — не ма-ненькі. (Позіха здорово). Ой господи помилуй
мене, грішного раба свого! (Знов позіха і хрестить рота)г Чого це я так позіхаю?
Явдокія Пилипівна (позіха й собі). Оце! Ти позіхаєш, а я за тобою.
Прокіп Свиридович (позіха знов). Пху на тебе, сатано! Позіхнув так, що трохи рот не
роздерся!
Явдокія Пилипівна. Та затуляв би рота, а то так негарно дивитись, що й...
Прокіп Свиридович. А ти думаєш, мені гарно дивитись, як ти роззявиш свою вершу?
Явдокія Пилипівна. З якого це часу з мого рота стала верша?
Прокіп Свиридович. Та хіба ж уже не пора?
Явдокія Пилипівна. Пху! пху! (Розсердившись, пішла).
 
Наші Друзі: Новини Львова