Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: середа, 03 березня 2021 року
Тексти > Жанри > Оповідання

По-людському

Переглядів: 9609
Додано: 19.03.2006 Додав: Юлія  текстів: 1844
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Юлія
Схопився я:
«Хто там?»
«То я, Карпиха».
«Чого вам?»
«Вийдіть на час».
«Ну, що там?» - питаю з порога.
« Ой лишечко, біда - коня вкрадено, чоловіка привезли п'яного, без пам'яті, ще й гроші у нього витягли - п'ятдесят рублів. Йдіть до нас, давайте яку раду».
От тобі й маєш, думаю, та скоріш на себе кожушанку і йду. Вступив у хату - лежить Карпо на лаві плазом, мов зарізаний кабан, і пальцем не ворухне, одно постогнує. Розхристаний, розперезаний, без чобіт - гидко глянути. Коло нього сидить чоловік, таки з нашого села, що привіз його. А молодиця що не гляне на Карпа, то так і заголосить, аж тіпається, бідна.
«Що ти наробив, клятий? Пропали ми тепер на віки вічні. Де ти гроші подів, ледащо, кажи - де?..»
Та сіпає його, та торсає за плече. А він тільки лупне очима та й мукне. Звісно, людина непитуща, його й розібрало.
«Обшукайте його, - раю, - скрізь, може, де знайдете».
«Нема, - каже, - я вже скрізь оглянула, навіть устілки з чобіт повикидала, бодай його з пам'яті викинуло!»
«Де ж це він начастувався?»
Чоловік той і розповів: «Їхав він, - каже, - до іванівського попа і вступив по дорозі до мальованої корчми, не знати за чим. А там пили якісь - хто його розбере, чи воно панки, чи цигани... От він з ними й почав про своє: і як треба по-людському жити, і чому неправда у світі повелася. Добалакались до того, що Карпо під стіл ізвалився... Бачу, - каже, - діло погане, вивів його з корчми, глип - аж нема коня. Ну, наробив я галасу... Сюди-туди - шукай вітра в полі... Тоді я його на свої сани й привіз...»
«Давайте раду»,- благає Карпиха.
Стягли ми з Карпа свиту, поклали на постіль - хай проспиться, а самі на коней і майнули на розвідки.
Повернули аж на другий день, з полудня вже було, ні з чим, звісно...
Тільки я в хату - суне Карпо до нас, а сам схуд, зчорнів, як з хреста знятий.
Ere,- кажу, - отак наші по-людському живуть...»
Глянув він на мене - та так жалібно, аж за серце вхопив.
«Ні, - каже, - це вже по-свинячому вийшло... не вмів я по-людському жити... Не для нас воно...»
«Хіба ж я не казав?»
Повісив голову, мовчить.
А тут біда: піп править п'ятдесят карбованців за коня, той чоловік, що позичив гроші, теж напосів, у суд хоче позивати, а до тестя й не рипайся - такий сердитий.
«Що, - каже, - пожив по-людському, одмінив кров? От нехай пущу йому кров з носа, тоді побачу, яка вона в нього тепер...»
Довелось телицю спродати і новий кожух. Звівся нінащо, а довгів не сплатив... Коняка, правда, знайшлася - так окалічена на всі чотири ноги, за вісім карбованців продали жидам воду возити.
Питаєте, чи запоміг хто? Де там! Глузують іно з Карпа, сміються:
«Маємо, - кажуть, - заступника... Дарма, що в нас не кров, а юшка з картоплі, зате в Карпових жилах тече аж двісті тітчиних рублів і попова коняка...»
Навіть діти з-за тинів дражнять:
«Дядьку Карпе! Яка кров з пива? Чи така, як з гороху?»
Отоді на Карпа й напало. Спохмурнів він, мовчазним став, вовкуватим. Поки бряжчали ще тітчині карбованці, було, й за холодну воду не візьметься, - думали, навіки зледащіє людина, а то так зразу запаливсь до роботи, що аж горить йому з-під рук. Цілий день - од світання до смеркання - товче собою, та все з люльки пахкає, та все пахкає, мов паровик... Цілу зиму то в попа, то в пана ціпом махав, не нахваляться їм, такий робітний, а на весну пішли ми на зарібки... Вже він і довги сплатив, і процент вернув, вже й корова стоїть на оборі, а й досі вештається по зарібках. І так-то вже щиро працює, так завзято береться до роботи, мов що пече його всередині... Он гляньте, - закінчив Максим своє оповідання, показуючи на Карпа, - як старається!..
Я глянув на Карпа. Не розгинаючись, гупав він трамбовкою, і за кожним разом, як важка колодка спадала на землю, з грудей його вилітав короткий і різкий свист. Буйні краплі поту котилися з-під рудої шапки по його чолу й падали на землю, як горох. На крутому чолі набрякла жила, - виявляючи велику напруженість; якась дика, непогамована енергія керувала його руками, якийсь вогонь, здавалось, палає всередині цієї людини, об'являючись синім димком з короткої люльки.
- Гей, Карпе, - гукнув жартовливо Максим,- старайся мені, не лінуйся... Роби п о-л ю д с ь к о м у...
Карпо зупинився на хвилину, глянув з докором на Максима й нічого не одповів. Він тільки крутнув кудлатою головою і ще з більшим завзяттям загупав трамбовкою, немов хотів забити в землю щось йому докучливе й вороже...
Я замислився.
А навкруги було так гарно, так радісно. У чистій і ніжній, як лоно коханки, блакиті, в могутній хвилі життя, що ледве виявлялось таємним тріпотінням соків, на теплому й запашному диханню весни було так багато радості, почувалась така повна гармонія.

«Чи скоро ж діждемо гармонії й в людському житті?» - витала надо мною думка...

1900, Чернігів


 
Наші Друзі: Новини Львова