Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: субота, 04 липня 2020 року

Миші

Переглядів: 1992
Додано: 26.07.2013 Додав: andreusDADA  текстів: 717
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
<
1
>
МИХАЙЛО НЕЧИТАЙЛО-АНДРІЄНКО

МИШІ

Народилася й підростала вона десь поблизу в підпіллі. Коли впер¬ше міанюсінька, але вже з великими вушками й довгим хвостиком, виглянула вона з-під шаховки, мати, зробивши наскок, прогнала її назад у підпілля: малятам заборонено виходити з дому. Ледь підріс¬ши, вона знову вийшла, вчепившися за старшими. Тут зовні було світло, і все було якесь незрозуміле, інакше. І мати1 була ніби інак¬ша, не така, як у себе дома в підпіллі. Коли маля, як звичайно, підсунулося до неї мордочкою, щоб дістати свій шматочок їстівного, мати їла далі, не звертаючи на нього жодної уваги. А коли вже надто почало надокучати, розгнівано вдарила його лапкою по мор¬дочці. Даремно маля намагається пристати то до одного їдця, то до іншого, від усіх одержує тільки ляпаси. Поволеньки доводиться по¬чати міркувати, що тепер, коли йому дозволено вийти з підпілля в інший світ, турбуватися про їжу треба самому. Золоте дитинство скін¬чилося. Тепер треба самому пролазити темними, вузькими, плутани¬ми лябіринтами, угадати, виглянувши з нірки, чи нема якої небез¬пеки, кам'яними рурами здиратися на вищі поверхи, залазити на кухонні полички, навіть як це виглядає зовсім неможливим, прогризувати пакети з харчовими запасами і спільними зусиллями підій¬мати й зсувати покришки каструльок. Одним словом, треба було починати жити.
Ще одну турботу брала на себе мати. Наскакуючи, ніби нападаючи, привчала вона маля ставати на задні лапки і зустрічати напасника (з своїх) грудьми або, коли хто атакує навально, робити стрибок угору без розгону, відштовхуючися від підлоги, як м'ячик, так щоб напіасник проскочив у порожнечу. Так учила його мати, і вона знала, що робила.
Так, без сумніву минало дитинство, так починалося життя миші, про яку буде мова. Але КОЛИ вона була маленькою і ще пізніше, я не відрізняв її від інших. Я почав помічати її пізніше, коли вона вже почитала старіти. Елястичність ліній силюети почала зникати, во¬на стала якоюсь кутастішою, зникла зайва метушливість у рухах. Шерсть витерлася і не була гладенькою, не вилискувала на перегинах, хвостик обліз і навіть ніби почав усихати при кінчику, борідка почала сивіти. Тільки тоді ми познайомилися, а пізніше й потова¬ришували по-справжньому. Я називав свого маленького приятеля фа¬мільярно Старим. Тому буду так називати його і в цих нотатках.
*
Але ліпше спочатку, для порядку, розповісти, як появилися в ме¬не миші. У стінній шафі, де зберігаються матеріяли для праці, вер¬хні полиці заставлені предметами, які давно вже втратили своє безпосередне призначення, але ще продовжували служити мені вже для іншої потреби. Поламані музичні інструменти, шматки гіпсових голів і фігур, стінний годинник минулого століття, розписаний по ку¬тах циферблята квіточками, і багато іншого. Серед іншого мотлоху було там і чучело досить великої ящірки, мабуть, із заморських країн. Шерех і метушня ночами почалися саме в цій шафі, що дра¬тувало мене надзвичайно. Що могли робити миші в шафі, в якій нема нічого їстівного? Я відчинив дверцята і, глянувши на верхні полиці, зауважив, що ящірки не було. Відсунувши уламки скляної люстри, серед яких лежало чучело, і пошукавши уважно, я знайшов очі, зуби, кігті і кілька шматочків шкіри. Було ясно — миші з'їли ящірку. Мабуть, чучело було набите тирсою, але багатолітньої давности, що відсиріла, втратила будь-який смак. Це було невдовзі після війни. Мишачий люд багато в чому поділяв нашу долю і по-своєму витримував труднощі воєнного часу. Багато домів і квартирі спусті¬ло, а в тих, що не були залишені, не так то легко було знайти хар¬чі. І от, по їм тільки приступних лябірінтах, промощених багатьма поколіннями, прогризаючи де треба нові ходи, якийсь голодний гурт мишей заліз у мою стінну шафу. Мишва виголодалася за1 час війни, думалося мені. Але врешті-решт кожен, хоч один раз у житті, му¬сить мати якунебудь удачу, те, що називається шансою. Інакше було б якось уже надто образливо.
*
На підлозі, біля печі, на залізному, підкладеному під піч листі, невелике товариство мишей підживлюється. їдять сидячи, тримаючи їжу в лапках, зручно працюючи пальцями, розламуючи, коли треба, кладуть у рот кожен шматочок. Про мишей не можна/ сказати, як про багатьох інших тварин, що вони жеруть. Треба сказати — їдять. їдять діловито, зосереджено, відчувається, що їда — справа не другоряд¬на. Мишва швидко втямила,, що тут, з незрозумілих причин, усе не так, як деінде, — багато ліпше. їсти було покладено два рази на день, і більш-менш у визначений час. Три короткі удари в підлогу повідом¬ляли, що їжа готова. Після вечірньої їжі можна було відходити спа¬ти, і не було потреби тепер шастати вночі по полицях. А як не спа¬лося, можна було погризти на кухні пачку старих газет.
Мишва правдоподібно вирішила отаборитися в мене1 ґрунтовно. Був зроблений запасний вихід з стінної шафи. Був зроблений хід, що дозволяв перетнути велике моє приміщення, не виходячи надвір, щоб дійти до кухні. Та інші роботи. Усе доцільно і з повним ро¬зумінням топографії. Я спробував був закрити гіпсом хід, що вів до кухні, але робота моя була знищена тієї ж ночі. Я змовчав. Мишва швидко втямила й те, що велетень зовсім не такий небезпечний, як здавалося. Тому що живе він у зовсім іншому вимірі часу. Посідаю¬чи незчисленні запаси їстівного, соваючи й переставляючи зовсім легко величезні неоковирні й безглузді предмети, встановлюючи в одну мить то світло, то пітьму, велетень міняє часто не тільки шкі¬ру, але й очі. Часто задушливий дим іде в нього з рота. Всемогут¬ній, він надзвичайно повільний у всіх своїх рухах. Час у нього вимірюється хвилинами, а не якимись частками секунди, як нале¬жало б. А тому й рефлекси в нього безмежно повільні. За той час, який він витрачає, щоб нагнутися, розправити пальці, стиснути їх знову, можна легко опинитися в себе в підпіллі у повній безпеці.
А тому скоро почали з'являтися хоробрі, які брали шматочок хліба в мене з руки. Схопить і відбіжить, щоб з'їсти спокійно на віддалі. Як інші не віднимуть. Звичаєве право мишей таке дозволяє. Часом з-за шматочка хліба зчиняється біганина, яка закінчується цікавою баталією. Але щойно предмет суперечки з'їдений, зник, — нема чого й ображатися, і сперечатися, і затямлювати зло та роз¬дратування.
З цього погляду миші зовсім на нас не подібні. Я почав ближче до них приглядатися. Вони не такі вже й однакові, як це здається з першого погляду. Кожна має свою маленьку біографію, свої осо¬бливості.
Одна миша зацікавила мене тим, що боялася доторкнутися до си¬ру. Обійде шматочок сиру з усіх боків, поворушить вусиком і, зад¬куючи, відійде геть. Я зауважив, що шерсть упоперек спини в неї витерта, помітний слід рубця. Було ясне: вирвалася вона недавно неймовірними зусиллями з пастки, у якій принадою був сир. І з того часу назавжди лишився в неї непереборний страх перед сиром. Якийсь час приходила миша, шкірка якої була багато світліша, ніж звичайно
— була кольору кави з молоком. Я завжди припускав, що в роду в неї була біла миша. Мати, батько, баба чи дід, — не буду запевняти.
Нічна метушня у мене припинилася. Але пригадується такий ви¬падок: уночі чую щось шелестить нагорі на шафі, де сувої паперу. Я постукав. Шерех припинився, але за хвилину метушня почалася зно¬ву. Я знову постукав. І так кілька разів. Ставши на стілець, я з роздратуванням перевернув сувої паперу. Метушня припинилася, але за хвилину почалася знову. І раптом звідкись прозвучав особливий писк з присвистом. І метушня на шафі припинилася. Хтось з старших, мабуть, мати наказала мишенятам заспокоїтися.
Я відзначив цей випадок, один з багатьох, щоб ствердити, що пе¬вне взаєморозуміння встановилося між нами. Наше спільне життя, як кажуть, налагоджувалося. Але раптом сталися події, які зовсім змінили наші добросусідські стосунки. І все прийшло з тієї сторони,
яку ніяк не можна було передбачити і наперед угадати.
*
Як нав'язалася моя дружба з Старим, пояснити трудно. Сталося це якось саме собі, поступово. Старий перший зрозумів умовний знак
— три коротких удари в підлогу, коли була подана їжа. Він перестав утікати, вихопивши шматок їстівного з рук, а підходив спокійно, брав їжу і, не втікаючи, без поспіху, починав їсти. Коли я не від¬разу випускав шматок хліба з руки, він, ставши на задні лапки, передніми відштовхував мою руку і намагався вирвати хліб зубами. Коли жарт тривав довше, гнівався. Таких жартів він, видимо, не ро¬зумів і не любив. А я тим часом оглядав його передні лапки, точніше — руку. Його п'ять довгих пальців, без шерсти, гнучкі в суглобах і можуть виконувати досить складні рухи. Рука з розвиненими паль¬цями щось таки важить. Без неї людина не була б спроможна зроби¬ти все те, що нею створене. Така розвинена рука дана ще тільки мавпі, почасти вивірці. У Старого пальці руки були розвинені не¬зрівняно більше, ніж в інших мишей. У більшости пальці лапок бу¬ли короткі.
Коли я запізнювався з їжею, сидячи при праці, Старий злазив по моїй нозі до коліна і зупинявся так на якусь хвилину, щоб нагадати про себе. Невдовзі ми почали обідати поруч. Він здирався на стілець поруч з моїм, завжди дещо заздалегідь, сідав на задні лапки, при¬тискаючи передні до грудей. Можливо, що так, розташовуючись у позі, в якій миші їдять, малим він давав зрозуміти матері, що хо¬че їсти. За довготривале життя поруч з людиною його предки при¬вчилися їсти все, що їсть людина. Навіть солону рибу. Цим: миші від¬різняються від усіх інших тварин. Але понад усе, правдоподібно, миші люблять хліб і все з борошна, чим зраджують давне своє по¬ходження з полів. Старий їв без винятку все, що й я, починав зав¬жди з найсмачнішого — з хліба. Але далі порядок страв його не тур¬бував, по солодкому він міг закусити й м'ясом.
Орієнтувався він швидко. Одного разу, захопивши його в мушлі, під крантом, де він, мабуть, хапав краплі води, я налив філіжанку води, відніс її в ательє і поставив на столик, де стояли склянки з різними рідинами. Він якось відразу зметикував, що воду я налив для нього, перейшов з кухні в ательє, видряпався на столик і почав пити. З того часу ця філіжанка стала його філіжанкою. Він любив наближалися до мене, коли знав, що тепер я не буду пересувати¬ся і довго лишатимуся на тому самому місці. Він приходив, коли я сідав перед мольбертом, умощувався спочатку на нижній його пере¬кладині і, слинячи раз-у-раз довгі свої пальці, швидкими рухами пильно мив голову й вуха. Потім злазив вище, метушився коло по¬лотна, присідав на мить, по суті тільки для того, щоб побувати в моєму товаристві. Одначе дивитися мені в обличчя він не любив. Гулліверові теж обличчя велетнів здавалися вкрай непривабливими.
Коли я читав, лежачи на кушетці, він приходив, спирався лапками на книгу і так стояв якусь хвилину. Збоку це виглядало так, ніби читають книгу, яку можна читати з одного й другого боку. Мірою того, як росла наша дружба, Старий, природно, поширював свої пра¬ва — не чекав обіду, а приходив ранком на каву. Одного разу увечорі, відкинувши ковдру, я побачив на великому білому просторі прости¬рала його маленьку фігурку, він спав. Спав він так спокійно й міцно, що не почув, як я відкинув ковдру, і я мусів поворушити його паль¬цем. Він пішов не поспішаючи і, видимо, без охоти. Але більше ні¬коли до ліжка не залазив.
Велика перебудова мусіла відбутися в його маленькій голові. Тре¬ба було подолати страх і недовір'я, спадщину багатьох тисячоліть, переглянути, здавалося б, непорушні підпільні закони незчисленних поколінь. Білі миші народжуються в неволі, приручаються змалку. Тут було інше. Старий прожив життя, як звірик вільний і таким лишався. Він вступав у дружбу з людиною з доброї волі і не заради шматка хліба. Усі миші були годовані однаково. Одначе жодна з них, крім нього, не захотіла зі мною зблизитися. Я сказав би, що Старий з великим тактом установив лінію поведінки стосовно до мене і знав, де треба зупинитися Йому все було дозволене, і я можу йому про^ бачити багато чого. Одначе, гуляючи скрізь вільно, він поводився стримано. Не шастав по полицях на кухні, не злазив на стіл, де сто¬яло їстівне, не намагався лізти в мою миску. Мені ніколи не дово¬дилося криком відганяти його. Я з свого боку поводився з ним, як з рівним, дозволяючи йому жити зовсім вільно, не заходжувався коло його виховання і не мислив навчати його смішних вихваток. Стосун¬ки! в нас були найдружніші, але серйозні й стримані, без фамільярности.
*
Я ніколи не міг пояснити собі, чому Старий, єдиний з усіх мишей, потоваришував зі мною. Одначе запам'ятався мені ось який випадок. Пізно увечорі, повернувшись додому і зайшовши на кухню, випадково помітив я, що з води, яка була в мисці, підносилися на поверхню бульбашки. Це дивне явище притягло мою увагу. Я опустив руку у воду і витягнув маленьке мишеня. Воно, здавалося, не подавало оз¬нак життя. Щоб змити з нього миляну воду, я підставив його під крант, під струм води. Воно здригалося, воно було живе. Я витягнув його з води за, одну лише мить, яка відокремлювала його від смерти. Я «тримав на долоні цю жалюгідну грудочку з довгим хвостиком і рі¬шуче не знав, як поводитися з потопельником. Та й ледве чи хто ін¬ший знав би це. Ледве чи- кому доводилося опритомнювати потоп¬лену мишу. Я присів, тримаючи його на долоні, і чекав. Корчі сти¬скали час від часу його маленьке тіло. Але поволі воно ніби почало опритомнюватися і, нарешті, проплющило очі. Перед ним була моя потворно велика фізіономія, і величезні очі страховища дивилися на нього. Ледве просвітлена свідомість підказала йому, що це ворог. Страшним зусиллям посунулося воно по моїй долоні і глянуло униз. І відчуло, що в такому стані, з такої височини воно стрибнути не мо¬же. Лишалося одне — заплющити очі і віддатися на рішення долі. Я поклав його на підлогу. Довго лежало воно так, конвульсійно здри¬гаючися, нарешті, якось очухалося, стрепенулося і, ледве посуваю¬чися, полізло в кут. Навіть у такому стані чуття не зрадило його — воно полізло в той кут, де дійсно найліпше було заховатися за яки¬мось кухонним знадіб'ям, що лежало на підлозі.
Воно виходилося. Наступних днів я впізнавав це мишеня зі розкуд¬ланого вигляду, з повільности й непевности рухів. Потім воно змі¬шалося з іншими і я втратив його в поля зору. Не можу запевняти, але не хочу й зректися переконання, що це була моя перша зустріч з Старим. Може бути, що в ці дивовижні й пам'ятні для нього хвили¬ни вперше й зародилося в ньому інше уявлення про ворога-потвору, ніж те, що готове було передане йому незчисленними поколіннями. І зв'язок між моєю рукою, на якій він безпомічно лежав довгі для нього хвилини, і тією, з якої спокійно брав тепер шматочок сиру,
ніколи для нього не переривався і зберігся назавжди.
*
По деякому часі сталося так, що шерех і метушня вночі змусіли мене підвестися і влучити світло. Я пригадав, що на столі лишила¬ся коробка, у якій було кілька пакетів з харчовими запасами, які зви¬чайно були ховані. Коробка була невисока, без покришки. Я загля¬нув у коробку. У коробці ті ж таки пакети. Все тихо. Я ліг, але ше¬рех скоро почався знову. Я знову встав, знову заглянув у коробку, на цей раз уважно. На одному з пакетів унизу, на освітленому місці, ніби не належачи до пакета, була темна лінія. Миша зручно схова¬лася у вузький простір між пакетами, але всього врахувати не могла: кінчик хвоста висунувся і, на нещастя, потрапив на освітлене мі¬сце. Це її зрадило. Я швидко повернув коробку, нахилився близь¬ко, і ми з мишею опинилися ніс до носа. Зовсім близько від мене бу¬ли дві чорні перлини її очей і в них світилися відблиски світла від лямпочки.
Багато авторів белетристів люблять знаходити в очах своїх геро¬їв усякі зміни й перетворення, які ніби відбуваються в їх очах, і таким чином пояснюють нам їх почуття й переживання. Якраз ті, які у ту мить потрібні авторам. Насправді це зовсім не так. Око з природи своєї мінятися не може. При певних умовах може поширитися зіниця, почервоніти білок. Тільки й усього. Ніяких душевних пере¬живань цим не пояснити. Міняється урамлення, тобто брови, повіки, — це створює оманне уявлення про зміни ока. Рогова оболонка ока набирає такого чи іншого відтінку залежно від зміни освітлення. .Але душевні переживання знову таки тут ні до чого. Рухаються, перемі¬щаються в очах тільки світляні крапки, зблиски, залежно від най¬меншого повороту ока, від найменшої зміни джерела світла. Душевні переживання того, в чиї очі ми дивимося, передаються нам: саме че¬рез ці світляні крапки. Іноді цей душевний стан ми сприймаємо від¬разу, найчастіше ж він складний, неокреслений. І тоді, вдивляючи¬ся в очі, ми намагаємося вгадати, що відбувається в душі того, хто пе¬ред нами. Усе відбувається через посередність випромінювання стру¬му, флюїд. Але зовсім не тому, що в очах відбулися якісь там зміни і ми, як по-писаному, читаємо й знаємо, що вони означають.
Отже, ми з мишею ніс до носа. Передо мною ті ж, що й завжди, дві перлини її очей, хіба що повіки трохи більше відкриті, від чо¬го здаються, що перлинки трохи більші. Ніякого особливого виразу бачити в них я, розуміється, не міг. Але з освітлених крапок її очей мене вдарила хвиля такого напруження, що в мені вона дала себе відчути майже фізично. І в одну мить, якимись там шляхами — свідомість була останнім етапом — вияснилося мені, що вся істота миші насичена нестерпним, страшним, смертельним жахом. В мені ніби щось тьохнуло. Я не витримав і мимоволі відступив. Дивно, ми¬ша не вискочила, а далі лишалася в коробці. Я поставив коробку на підлогу і легенько постукав збоку. Миша не вискакувала. Я вийняв пакети. Зіщулившися грудочкою в куті, вона не рухалася. Я нахилив коробку й обережно витрусив мишу на підлогу. Вона була півмертва. Ледве зібрала вона сили, щоб сунучися, відлізти десь далі.
Усе сталося тому, що струми наших зіниць зустрілися. Якби не це, миша вискочила б з коробки і зникла б багато раніше, ніж я встиг би поворушити пальцями. Це була ще зовсім молода миша. Я думаю, що це була моя друга зустріч з Старим.
Придивившись уважно, можна помітити відміни серед мишей. Є група більших розміром, шерсть шорсткіша, довша, лапки вкриті шер¬стю, яка доходить до пальців, ніби ґетри. Правдоподібно, це близь¬кі нащадки польових мишей. їх предки приходили з полів на фарми, які ще недавно існували на передмісті Вожірар. Такі сільські бу¬дови з вікном на піддашші, через, яке складали солому, і тепер ще є в деяких подвір'ях, поблизу мене1, але мають тепер1 інше призна¬чення. Я називав мишей цієї групи фармерами. Є група меншої ве¬личини: шерсть коротка, м'яка, кольору пилу, вушка менші. З вигляду вони якісь непоказні. Правдоподібно, це справжні міські миші. Мі¬рою того, як місто росло, і вони посувалися від центру на оклиці, де тут і там зустрічали хвилю польових мишей, що просувалися пе¬редмістями. Там, де вони зустрічалися, змішувалися.
Дім, у якому я живу, міститься на вулиці, яка в ґалло-римську добу являла собою дорогу з Лютеції, тобто центру, на периферію. Пізніше ця дорога перетнула село Вожірар і стала спочатку єдиною, а потім головною вулицею села. Так що легко уявити шлях, яким ми¬ші розселилися з двох боків. У 1500 році село Вожірар нараховувало 350 мешканців і було відокремлене від Парижу збіжжевими полями й виноградниками. Село було обведене стіною. Мені доводилося зустрі¬чати осіб, дуже похилого віку, які пам'ятали пустирі і фарми там, де тепер вулиці з багатоповерховими будинками. Ще сто років тому село Вожірар нараховувало тільки тридцять сім тисяч мешканців. Ясно, що й мишачий люд був у цю добу нечисленний і складався з мишей, що приходили з полів. У 1859 році (може, роком раніше чи пізніше) уряд вирішив приєднати передмістя Вожірар до міста. Але муніципальна рада Вожірару відмовилася визнати цю постанову. Вожірар не хотів стати Парижем. Уряд не визнав такого протесту, і приєднання відбулося, хоч і не законно. Тоді ж почалася побудова багатоповерхових будинків і просування населення.
Мій Старий, за типом, був справжня міська миша. Злам лінії від чола до носової частини був у нього підкреслений, що надавало йому виразу сміливости й хитрости. Тим часом як у інших часто злам ледве помітний. Рильця конусоподібні, що надає їм виразу простакуватости. Пальці на лапках у них короткі. Таким чином Старого можна було в якомусь розумінні, умовно, звичайно, зарахувати до аристо¬кратії. Його предки прийшли до міста, мабуть, з непам'ятних часів, а переселилися до Вожірару після його приєднання, можливо, в кінці минулого століття.
Коли б мої висновки), не зважаючи на наведені історичні довід¬ки, здалися комусь не переконливими, не обґрунтованими, я зауважу, що в нас генеалогічні досліди будуються часто на підставах багато менше переконливих. І одначе вважаються вірогідними. У всякому разі ці рядки доводять, як тісно пов'язана доля мишей з життям міста і як часто вона залежала і від рішень муніципальних рад і роз¬поряджень уряду.
Якось трапилося мені зауважити, як миша, залізши на підвікон¬ня, стрибнула через відкрите вікно на дах іншої будівлі, що приля¬гала до дому невисоко від вікна. Вона пробігла по даху і залізла в непомітну щілину, що утворилася між розхитаним від часу листом бляхи і стіною сусідньої будівлі. Тут миша зникає з поля нашого зору і дальший шлях її простежити неможливо. Але спробуємо все ж послідувати за нею трохи далі. Через щілину можна проникнути в сусіднє, не обжите приміщення невідомого призначення. Ще два, три поверхи нижче, і звідти вже один крок, щоб просмикнутися в го¬тель «Оберж дю Солей». Довгий дах цієї одноповерхової будови XVII віку простягається в мене внизу під вікнами. Колись це був «Оберж дю Солей». Барельєф із зображенням круглого обличчя — сонця — і досі ще зберігся під брамою дому. В історії села Вожірар цей «Оберж дю Солей» (що тепер уже не існує) відомий тим, що тут під час рево¬люції відбулося багаточисельне таємне зборище, на яке налетіла по¬ліція. Метою змови було повалення Директорії. Поза всяким сумні¬вом у ті часи, коли будівлі навколо були малі й стояли далеко одна від одної, цей «Оберж дю Солей», мабуть, єдиний у селі, був важли¬вим пунктом. Тут завжди були запаси продовольства, у стайнях — запаси вівса. Отже, «Оберж дю Солей» був добре відомий і мишам. Ясно, що миші прийшли до мене з «Оберж дю Солей» і далі утриму¬вали з ним зв'язок.
Але дальші шляхи, які мені хотілося б простежити, втрачаються. А шляхи йдуть кудись до сусідніх кварталів, домів, і лябіринт їх перетинає кілометрами усе величезне місто, місцями уриваючись. Коли простежити ці шляхи уявно в часі, вони неминуче приведуть нас до Лютеції (бо Лютецію так само неможливо уявити без мишей, як і без римських легіонерів). З цього часу життя мишей пов'язане з життям міста. Голодні роки, поводі, пожежі, руйнування й перебу¬дови цілих кварталів — все це вони переживали й витримували по-своєму. Часто треба було залишати обжиті місця, переходити на мі¬сця невідомі, влаштовуватися наново, лишаючися завжди прихованими й невидимими. Іноді вночі, коли вулиця безлюдна, можна заува¬жити! мишу, що просувається уздовж стіни, видимо, вона покинула своє підпілля і невідомо куди перебирається. Це все, що ми можемо зауважити. Між тим багато цікавого, цікаві події і драми відбувалися в їх житті, при яких вони виявляли чудеса вправности й витревалости. Все це назавжди лишається невідоме. Пролазячи всюди, і в па¬лаци й у льохи, багато таємниць підслухали вони і могли багато побачити. Якби вони могли залишити мемуари, багато чого довелося б виправити чи доповнити в наших історичних дослідженнях, або й переробити цілі сторінки.
Правда, без жодного зусилля з їхнього боку вони все таки роблять великі послуги людям науки, ніде й ні від кого не зустрічаючи ні¬чого іншого, як півбайдуже, півзневажливе ставлення до них і найжорстокіше переслідування. Мало є живих істот, поставлених при¬родою в такі несприятливі й важкі умови. Незрозуміла, жорстока примха долі прирекла їх жити й здобувати прохарчування серед найсильніших ворогів, де за кожну краплю води треба, ризикувати життям, не давши їм інших засобів захисту, крім кмітливости, швид¬кости й пронозливости. Для нас, для кого поняття користи і шкоди є головним і чи не єдиним виміром оцінок, вони здаються шкідливими. Хоч по суті вся провина їх у тому, що їм треба харчуватися.
Але поняття користи й шкоди, що міститься у всесвіті в цілому, безмежно ширше від нашого, з ним не співпадає, а часто й різко розходиться. Закони, спільні для існування всього, в цілому по сто¬роні мишей, наперекір нам, підтримують їх і захищають. І тому миші живуть.
*
Почувши метушню на кухні, я відчинив двері й натиснув електрич¬ний вимикач. Звичайно, все тихо, нікого. Але на газовій печі, біля кола, де спалахує полум'я, лежить маленька темна грудочка. Я на¬близився. Це було маленьке мишеня. Воно було таке мале, що очі його ще не прорізалися остаточно, і їх можна було тільки вгадувати за вузькою щілиною. Видимо, воно вчепилося за старшими, які лишили його, коли я відчинив двері, і, видимо, не усвідомлювало собі, що відбувається. Тому й мене не боялося. Я відломив шматочок коржика і поклав перед ним. Хоч і як малий був шматок, але був такої ж величи¬ни, як і мишеня. Воно трохи відступило, потім повільно наблизилося
обхопило коржик лапками, ніби обняло його, і, не знаючи, що ро¬бити, товклося об нього мордочкою. Воно ще не вміло їсти. На дру¬гий день увечорі, приблизно в той самий час, мишеня знову сиділо на тому самому місці і знову дістало шматочок коржика. Так тривало три дні, чотири. Потім воно перестало приходити — очевидно, в ньо¬го прокинулася свідомість небезпеки. Але у півсліпого, що не вміло ще їсти, вже була пам'ять. Пам'ять про шматочок чогось смачного, що, правдоподібно, йому не вдалося й проковтнути, пам'ять місця й почуття орієнтації — вилізти з нірки і по газовій рурі, що йде від підлоги, здряпатися якраз на те саме місце, нарешті, пам'ять часу, бо воно приходило приблизно в той самий час.
Але одного разу миші змусіли мене здивуватися. Пачки з харчами добре заховані у щільно засунуту шухляду. Але з вийнятої з шухля¬ди пачки тонким струмком сиплеться мука, крупи й різне інше. Нев¬же миші? Але шухляда щільно засунута. Виключене, щоб можна було пролізти в таку вузьку щілину. Може й не миша. Здряпатися по гла¬денькій фарбованій кам'яній стіні миша не може. Але звідки ж то¬ді діра в пачці, яка лежала на високій кухонній полиці? Може й не миша. Але чому ж на маслі, загорненому в папір, помітні сліди ніби маленьких гострих зубів. Як могла миша здряпатися на цю полицю?
Наші уявлення про фізичні закони — заперечені. Мимоволі по¬чинає здаватися, що миші мають якісь властивості незбагненні, не¬пояснимі. Вони появляються невідомо звідки, проникають усюди, ли¬шаючися майже невидимими. Вони є й їх нема.
Діти відгадують ці властивості мишей. їх таємничість приваблює й викликає зацікавлення. І тому тільки діти ставляться до мишей дружньо й прихильно. Лише діти люблять мишей. Тому миші улюб¬лені персонажі дитячих іграшок, дитячих книжок. Але миші пред¬ставлені в них фальшиво — як жартуни, які тільки тим і турбуються,
щоб когось посмішити й розважити.
*
Лише один раз пощастило мені проникнути у приховане від нас, таємниче коло мишей і підглянути їх у ту мить, коли вони, не по¬мічаючи моєї присутности, діяли1 вільно й незалежно. Пізнього ве¬чора я читав, лежачи на кушетці, коли легенький тупіт на підлозі змусів мене відвести очі від книги. Серед великого приміщення, по¬середині, випадково стояв стілець. Недалеко від мене. На підлозі, біля столу, дві миші, стоячи на задніх лапках, боролися. Вони від¬скакували, розходилися, знову кидалися одне на одного. Хвости опи¬сували в повітрі найнесподіваніші лінії і посилювали ґраціозність цієї сцени.
Коли хочуть щось висміяти, наприклад, тоненьку кіску дівчинки, кажуть — «як мишачий хвостик». ТИМ часом насправді хвіст миші продовжує й видовжує елястичну лінію спини і ніби зрівноважує й доповнює другу сторону — гостру мордочку й вушка. Уся форма ми¬ші відточена й закінчена до останньої крапки, так що не можна ні¬чого ні додати, ні відняти. Хвіст багато сприяє вишуканості й ґраційозності всієї силюети, особливо коли вона розгортається у вільних рухах. У практичному застосуванні хвіст також дуже важливий. Він збільшує швидкість, допомагає повертатися. Але головне те, що він являє собою велику моральну підтримку: позаду ще щось є, що підганяє й підбадьорює. Одним словом, хоч з якого б погляду роз¬глядати це питання, завжди вийде так, що сміятися таки немає з чого. Я переконаний, що Єронім Восх був такої самої думки. Форма , миші безумовно відограла свою ролю у створенні неймовірних, не ба¬чених істот, що населяють його картини. Дуже багато з них наді¬лені довгими, тонкими, гнучкими хвостами.
Але повернімося ДО ДВОХ мишей, ЩО борються, бо це ДОВГО не по¬триває. Отже, миші борються, і я з напруженою увагою спостерігаю цю сцену. І раптом відразу на підлозі, на стільці, на спинці стільця, на столику, що стоїть далі, на бляшанці з фарбою, що стоїть на сто¬лику, на вінцях глечика, у який напхано пензлів, на рамі, прихи¬леній до столика, — скрізь були митні. Приходу не було, була поява, їх не було. І ось вони є. І вісі відразу.
Уже в античному світі миша була символом блискавичности. Існує єдина грецька скульптура: Аполлон, що притримує пальцями ноги звинну мишу. Що означає, поза всяким сумнівом, що тільки мистецтво може схопити й зафіксувати швидкозмінну й неповторну мить життя.
Здавалося, що їх було дуже багато, бо всі вони були в русі. Го¬ловне дійство розгорталося на підлозі, на_ сидінні стільця, на його спинці. В чому воно полягало — трудно визначити. Пляну не було, була імпровізація. Одні дряпалися нагору, інші плигали вниз. Усі боролися між собою, кидалися одне на одного. Але, видимо, без якоїсь люті. Лапки, вушка мерехтіли] в безперервному рухові, хвости пере¬хрещувалися в повітрі. Миші згиналися — спина дугою, хвіст у по¬вітрі, і в такій позиції підскакували, як м'ячі. Хвости надавали всій сцені колючости й загострености, часто як на картинах Босха. Як і на його картинах, у всьому була не зла, а навіть приємна чортівня, яка приваблює таємничістю й незрозумілістю того, що відбувається. Усе тупало лапками й било хвостами, ніби хтось стукав десятками м'яких молоточків. Усе пищало й посвистувало. Серед нічної тиші ательє наповнилося шумами, ніколи не чутими.
І раптом все зникло. Так само блискавично, як появилося, ніби розчинилося в повітрі, чого людське око неспроможне схопити. Хто й як дав наказ зникнути? І коли б так, як можна було виконати його всім, відразу в одну мить? Ніби вся зграя фізично й психічно була одним організмом. Відразу стало порожньо й тихо. Тільки стілець сто¬яв посередині.
Я не помилюся, коли скажу, що миші живуть невеликими гру¬пами. Кожна група має свою дільницю. Так легше пройти непомітно,
але трапляється, що в якусь трудну мить, а, може, просто по-сусідськи, одне товариство приходило до іншого, ніби в гості. Траплялося, що до мене на обід приходило чуже товариство, іноді з малятами, але вони не лишалися. Можливо, що те, що мені довелося побачити, було велике прийняття. Коли так, то воно вдалося бездоганно. Але коли все зникло, я відчув усе бачене, як наче була б це якась мара. Зміст цього слова для мене був завжди темний і неясний. Тепер я його втя¬мив. Він мені прояснився. Я дивився на сцену, що відбувалася передо мною, з напруженою увагою й глибоким зацікавленням. Вся сцена закарбувалася мені в пам'яті. Але в ту мить, коли миші раптово зникли, мене пойняв невиразний неспокій, важкий сумнів: чи бу¬ло все це насправді? Чи не запаморочило мене? Щось незвичайне, навіть для мене, звиклого до мишей, блискавично й різко увійшло в щоденність і так само різко зникло. Щось, що не призначене для людського ока, невідомо чому промигнуло тут, як примара з якогось іншого світу.
*
Першого разу, коли на Старого напали й збили з ніг, я думав, що в нього хочуть відібрати щось їстівне. Але роблене це було якось надто вже грубо. Скоро я почав помічати неприхильне й во¬роже ставлення до нього всіх мишей. Старий почав триматися в одній половині приміщення, переходити до другої, де була нора в підпілля, він уникав. Кілька разів я зауважував, як він кидався кудись набік або, втікаючи, дряпався десь нагору. Уже не один раз довелося мені обороняти його. Поволі я дійшов переконання, що Старого пересліду¬ють усюди, де трапляється можливість.
Трапилося якось зауважити, що миша, причаївшися за розкидани¬ми на кушетці газетами, спостерігає за Старим, що сидить на стільці. Ось миша непомітно злізла на підлогу, підкрадається до стільця і, обережно злізши по ніжці стільця, чекає причаївшися. І тоді, у влучну мить, стрибком кидається на Старого. Але й у Старого ре¬флекси блискавичні. Він відштовхнувся лапками, стрибок угору, як учила його мати, і вхопився за спинку стільця. Напасник проско¬чив у порожнє місце. Розрахунки були в малих частинах секунди. Я грубо прогнав мишу і роздратовано крокував туди й сюди. На Старого нападали, не зважаючи на мою присутність, та ще підступно, таким підлим способом. Треба було вжити заходів. Старий тепер1, видимо, боявся лишатися на підлозі і тулився десь на верхах. Ночував він, здається, десь на полиці. Зручне, безпечне, на його розсуд, місце знайшов він угорі на завісі. Ця завіса одного з великих вікон, роз¬сувалася на кільцях, але майже завжди була затягнена. Товста мате¬рія завіси творила між кільцями бганки, які були зручні й достат¬ні, щоб сидіти.
Він довго лишався вгорі, на завісі, і дивився на те, що відбувало¬ся внизу. Тепер він бачив світ по-іншому. Внизу очі його, в кількох сантиметрах від підлоги, бачили все інакше — частинами, шматочка¬ми. З підлоги підносилася стовпи — ніжки столів, стільців. Біля стін рами й полотна творили лябіринти вузьких проходів. Все було плу¬тане. Тепер його очі бачили все відразу, в цілому. Усе робилося мен¬ше і, мабуть, зрозуміліше, як на пляні. І я вже не уявлявся йому та¬ким величезним, що не можна було схопити оком, Іноді вночі на дахах лунало жахливе нявкання й завивання котів. Я відривався від праці і звертався до Старого з кількома словами підбадьорення. Він робив рух, щоб дати зрозуміти, що розуміє, що я звертаюся до нього. Моя присутність і спокій надавали йому певности, безпеки.
Але одного разу, у присмерку, колій! світла інших вікон не вистачало, забувши, я рвучко смикнув завісу і відразу ж почув ту¬пий звук маленького тіла., що впало. Старий наче мертвий лежав на підлозі. Секунду, не більше. Потім він стрепенувся, ніби проки¬нувся, і подався десь у кут. Я боявся, що він не переживе падіння з такої височини. Але десяти, хвилин йому вистачило, щоб цілком отя¬митися. Він знову подряпався на звичне місце. Але цього разу він почав усе уважно й докладно оглядати. Оглянув великий цвях з дерев'яною шапочкою, на якому тримається палиця, перейшов по тов¬стій дерев'яній палиці на другий бік і там все оглянув уважно й до¬кладно. У різних місцях поторкав кільця і зауважив, що вони не стійкі. Обпершись лапками об стіну, подивився на стелю й переко¬нався, що вище лізти нема куди. Тепер він знав, що завіса не певна, а причина її можливого руху — не відома. Більше він ніколи на за¬вісу не злазив. Втратилося ще одне безпечне місце.
Сьогодні біля печі зібралося досить велике товариство. їдять не поспішаючи, діловито. Почувається, що всі розуміють важливість цієї миті — обід. Старий, що спостерігав, видимо, десь зверху, спустив¬ся вниз, вийшов і зупинився на віддалі. Потім почав повільно набли¬жатися, зі обережністю, зупиняючись повсякчасно1, певно, намагаю¬чись угадати, що буде. Усі продовжували їсти, не звертаючи на ньо¬го уваги. Старий не був голодний: ми вже пообідали разом. Але довго він жив самотньо, і його, певно, потягнуло до своїх. Він розраховував, що ворожнеча, можливо, згасла й забулася. Він повільно наближав¬ся. Ось він підійшов уже досить близько, і одна молоденька й дурна мишка, яка, мабуть, не орієнтувалася в справах старих, пробігаючи, торкнулася мордочкою до його носа. Миші часто так роблять на бігу, зустрічаючись, — знак привітання й дружньости, по-моєму, цілком відповідний нашому потискові руки. Що свідчить, що суспіль¬не життя розвинене настільки, що набирає певних умовних форм.
Ще кілька кроків — і Старий увійде в загальне коло, візьме зернят¬ко рижу, і все знову буде добре. І раптом миші перестали їсти. Всі від¬разу напружилися, наїжачилися, права лапа оперта об підлогу, ліва зігнута — все готове до стрибка. Уся зграя розташована півколом. Оподалік, осівши назад, зіпнулася, готова до стрибка, фігурка Старого. Старий, видимо, злякався. Він знав, що відступати тепер пізно, варто йому здригнутися, і всі кинуться на нього. Я знав, що час для них ви¬мірюється не хвилинами, а якимись частинами секунди1. Ще дві, три миті, і все перетвориться на шалено урухомлений ковтун лап, хвостів і гострих, як голки, зубів. Сцена досягла крайнього напруження. Мої нерви не витримали. «Морди, забирайтеся геть!» — закричав я, тупнув ногою і вдарив у долоні. Уся зграя розчинилася в повітрі, перш ніж я встиг промовити ці слова. Лишився сам Старий. Він знав, що мій вигук його не стосується. Весь скорчившись, він дрижав. Кажуть — «дри¬жати дрібно». Він дрижав не дрібно. Серце його билося так сильно, що стрясало весь організм. Все дрижало, навіть вуха й хвостик. Спра¬ва, очевидно, була серйозна, і він розумів це краще від мене. Я сів на підлогу і, нагнувшись над ним зовсім близько, намагався заспоко¬їти його, як міг. Він довго не міг спам'ятатися.
*
Увечорі, після всіх тривог цього дня, ми з Старим обідали. Миші на обід (випадок винятковий) не прийшли. Розрив між нами був пов¬ний. Тим ліпше. Я вже кілька часу шукав способів, як прогнати цю чортячу зграю. Навпаки, ці події тільки зміцнили мої стосунки з Старим. Зовнішні відмінності: величина, форми нашої будови та інші значні відмінності — втрачали своє значення. Ці різниці були зовніш¬нього, другорядного порядку. Наша дружба все це витримувала. Старий для мене перестав бути! просто мишею, а робився істотою якогось по¬рядку, що була під моїм захистом. І я, природно, мусів його захищати. Така ж перебудова всіх попередніх понять, я певен, відбувалася й у Старому. Він остаточно відірвався від попереднього підпільного життя і знав, що доля його тісно пов'язана зо мною, що іншого захисту в нього нема. Його довір'я до мене було абсолютне. Становище склада¬лося, як говорять, парадоксальне. Я мусів захищати мишу від мишей. У своєму домі я почував себе незручно, тривожно, ніби навколо готу¬валися якісь підступні речі. Виходячи, я кожного разу боявся за Ста¬рого. Стосунки між мешканцями мого дому були переплутані, отру¬єні, все було перевернене догори ногами. Якась підпільна чортівня вийшла наверх, і я був заплутаний у неї, не вміючи зрозуміти її і не знаючи, як вийти з становища.
Вигнати зграю мишей було тепер не так легко, не застосовуючи драконівських заходів. Але це означало б рішуче змінити всю лінію поведінки з мишами.
*
Миша не раз появляється серед потворних персонажів на картинах Босха. То маленька, зображена натурально, то в побільшеному роз¬мірі. На одній з його композицій, серед безлічі інших сцен, ми зна¬ходимо профіль обличчя, що виглядає з діри якоїсь чи то посудини;, чи то бочки. В діру вставлена ніби прозора рурка. У рурці, проти облич¬чя — миша. Що може значити ця зустріч людського профіля з мишею, ніс до носа? Правдоподібно Босх у фантастичних видіннях своїх не завжди намагався дати пояснення кожної сцени. Правдоподібно, захоплений уявою й вимогами оповідання. І той, хто дивиться на картину, повинен угадувати дещо інтуїтивно, а не схоплювати з легкістю кожну сцену, як звичайнісіньку ілюстрацію.
На одній з композицій велика голова, ніби з воску, не жива. На місці очей дві великі порожні діри. З носа в балію, де купаються жін¬ки, сиплються гроші. У порожній отвір ока влазить миша. У другому місці — жінка в ліжку. При ліжку велика, на зріст людини, миша. Друга, така ж, причаїлася біля ліжка внизу. По ковдрі повзе маленька, нормальної величини миша. У всьому, в цілості, відчуття потворного, задушливого жаху.
На одній з картин неймовірного вигляду, але людоподібна істота, з головою миші, хапає за горло голу постать, уже проколену мечем. На підлозі карти, з перекинутого глека виливається вино. Зовсім уни¬зу картини (імовірно, одного з послідовників Босха) одна миша пере¬кинула іншу і хапає її зубами за живіт. Поблизу, мабуть, перестра¬шений цим утікає вже тільки кістяк миші. Безумовно в уявленнях людини середніх віків місце миші було серед істот незрозумілих, та¬ємничих, надприродних.
Багато іншого пригадалося мені. Пригадалася прочитана в дитин¬стві і давно забута баляда. Як пригадую, без сумніву, стародавнє уяв¬лення лягло в основу баляди. У голодний рік єпископа просять роз¬дати запаси зерна, які він має, голодуючим. Єпископ відповів відмо¬вою, сказавши, що скоріше віддасть зерно мишам. Вночі тисячі мишей проникли у вежу, в якій був єпископ, і загризли його. Миші, очевидно, виконують приречення якогось вищого судді. Знову таки виконують службову ролю. Але й там і тут наявний зв'язок їх з потойбічними силами. Такі, мабуть, були уявлення людини середніх віків.
Існують лубки, що призначалися для народу і невибагливих лю¬бителів, — «Які миші кота хоронили». Цей лубок безумовно дуже подобався, бо існує багато-багато його варіянтів, можливо, від кінця 18 до середини 19 віку. Звичайно цей лубок наклеювали в хатах на стіну, і він розважав кілька поколінь. При цьому був довгий напис, що пояснював, що діється. Там був намальований померлий кіт, на санях або на возі, і довга процесія мишей, що слідує за ним. Комізм полягає, очевидно, в тому, що миші ховають кота відповідно похо¬ронному ритуалові, на вигляд вони засмучені, але в глибині душі, звичайно, раді. Миші виконують жарт, але жарт має зловісний ха¬рактер.
Здавалося б, можна вибрати інший сюжет, — наприклад, мишаче весілля. Але ні, у свідомості народу настрій похорону — якась нит¬ка до таємничого й незрозумілого, сполучався найліпше з уявленням про мишей.
І Ґете погодився б з цим цілковито. У своїх спогадах він опові¬дає, що його батько, любитель тварин і колекціонер, замовив одному мистцеві, відомому майстрові зображення квітів, картину, що мала являти собою букет квітів. Мистець виконав замовлення. Внизу по¬лотна, біля вази, він намалював мишу. Ґете робить деякі зауважен¬ня з цього приводу і сумнівається в правильності, в можливості та¬кого сполучення — миша й квіти.
Усе це мені пригадалося, такого роду невеселі думки товклися мені в голові тепер, коли з кутів виповзала до мене ворожість і лють, ніби інсценізувався якийсь зловісний жарт, сенс якого я не міг збагнути.
*
Знайшовши для себе пояснення, чому Старий, один тільки з усіх мишей, прив'язався до мене, я не міг розв'язати питання, за що інші переслідували Старого. Поволі, одначе, вияснювалося і робилося зрозумілим, що Старого переслідували за дружбу зі мною. Але в чому тут по суті була його вина?
Трапляється, що в боротьбі за існування тварини бувають без¬оглядні (як і ми) до слабих і старих. Але ніякої боротьби за існуван¬ня тут не було. Усі миші були годовані скільки влізе. Для заздрости не було місця. Приходили й інші миші, приблизно того ж віку, що й Старий. Ніхто їх не переслідував. Кожна миша могла злізти на стілець, що стояв поруч з моїм і на ньому обідав Старий, кожна мо¬гла, як і він, наблизитися до мене. Але жодна ніколи цього не зро¬била. Повторюю, справа тут була не в заздрості.
Та й хіба такі безжалісні тварини до слабих? Мій приятель опо¬відав мені, що у війну чотирнадцятого року, десь у траншеях, він помітив двох крис. Одна трималася зубами за хвіст другої, і так просувалися вони по траншеї. Спостерігаючи їх кілька разів, він зауважив, що одна з них була сліпа. Друга вела її до місця, де вони знаходили воду і щось їстівне. Ми неспроможні уявити собі інший спосіб мислення, ніж той, який нам властивий. Ми переконані в непомильності нашої логіки. Тому, намагаючись пояснити щось, що відбувається серед тварин, ми накидаємо їм і наші почуття. Та ледве чи логіка мишей збігається з нашою і ледве чи; миша будує силогіз¬ми. А коли так, то чи не ліпше відкинути всі ці безплідні мірку¬вання й закінчити ці записки в дусі простого викладу, як вони й
були розпочаті. Так я й вирішив зробити.
*
Упорядковуючи свої папери в шафі, я знайшов давно забутий зошит з цими нотатками. До зошита був прикладений дрібно спи¬саний аркуш, ніби лист, звернений до мене. Як потрапив сюди цей аркуш? Не буду давати ніяких вияснень. Це внесло б елемент неправдоподібности в записки, в яких немає жодного слова вигадки. Тому не буду наполягати на автентичності листа. Його можна вважати апокрифічним. Але оскільки він стосується цих нотаток, я все ж на¬веду його повнотою. Ось його\" текст:
«Надзвичайно трудно було розшифрувати багато чого з тут запи¬саного. Зміст багатьох понять лишається неприступним — у нас їх просто немає. Що означає, наприклад, поняття дружби, довір'я? Що таке друзі, ми не знаємо. У нас існує тільки поняття „вороги\". Є ми, всі інші — вороги. Таке саме з поняттям довір'я. З трудом удалося схопити, що це щось протилежне поняттю „повне недовір'я\", що єдине в нас існує. Але навіть якби ми знали, що таке довір'я, його в нас не може бути до вас, і не повинно бути ні найменшого. Довір'я до вас уявляється нам як зрада, як злочин стосовно до всього нашого племени. Здобування їжі завжди сполучене з великою небезпекою. Заради цього можна наблизитися до людини (якщо вже така знай¬шлася). Але на цьому все мусить і закінчитися. Старий наблизився до Вас, бо Ви врятували йому життя. Але всі Вам подібні вважали та¬кий Ваш вчинок невідповідним всім вашим законам. Чому ж вима¬гати від вас якихось там сантиментів і якоїсь благодушности? Чому ми зобов'язані пробачити Старому його почуття вдячности й довір'я, коли ми навіть не знаємо, що це таке?
«За Вашими словами, Старий перестав бути для Вас мишею і став істотою іншого роду. Так само ж і для нас. Він добровільно вийшов з нашого оточення, перестав бути таким, яки ми, й „ео ipso\" став нашим ворогом. Ніяких половинних, проміжних ситуацій ми собі не уявляємо. Ваш випадок зі Старим — випадок єдиний, і сам із себе ніякого значення мати не може, але це не шлях для нас, це не приклад. Матеріяльної шкоди для нас не було, але шкода моральна, я не приховаю, була величезна. Це було незрозуміле й тривожне. Вносило неспокій. Це порушувало поняття, витворені з прадавніх часів, заперечувало те, що було здобуте гірким досвідом незлічен¬них поколінь, розхитувало основи, порушувало самі підстави, на яких тримається наше абсолютно замкнене суспільство. І не було потреби Вам з Старим намагатися щось змінити в наявному поряд¬кові речей і перекидати через прірву хиткий місток, який неминуче мусів завалитися. Хібащо ви захотіли виставити себе перед усіма в смішному вигляді.
«Не все так уже погане у Ваших нотатках. Є кілька правильних спостережень. Дуже влучне те, що сказане про наш хвіст. Доречна згадка про Аполлона, і пояснення правильне. Заслуговують увагу рядки, де Ви (вперше) поєднуєте історію паризьких мишей з історією міста Парижу. Це цілком справедливе, бо ми являємо собою під¬земне населення міста. І при тому з прадавніх часів. Записки напи¬сані до космічних подорожей. Тільки цим можна пояснити, що Ви не згадали, що миші були першими космонавтами.
П. С.
«Що стосується Ваших натяків на можливий наш зв'язок з та¬ємничими, незбагненними силами, зауважу, що люди минулих часів могли намагатися проникнути в цю домену. Вам же, при Вашому обмеженому світогляді, ліпше було цих питань не торкатися зовсім і не намагатися заглянути туди, де Ви нічого побачити не здолаєте».
*
Знайомі, що бували в мене в ті часи, заставали іноді мишей при обіді. Траплялося, що я кликав Старого, щоб показати його. Він приходив і, коли навіть не був голодний, із ввічливости брав у мене з рук шматочок коржика. При мені він не боявся сторонніх. Іноді я оповідав щось про мишей, що здавалося мені цікавим. Але скоро одначе я почав почувати себе незручно, ніяково. Слова мої не трапляли в те місце, на яке я розраховував. Якщо я не бачив знизу¬вання плечима, то вгадував його. Така низька тема для розмови мало кого цікавила. Коли Старий на мій поклик приходив звідкись зверху, яканебудь дама кидалася вбік, ніби миша так уже й ки¬неться, щоб її загризти. На обличчях ловив я вираз або нерозумін¬ня, або гидливости. Хтось радив купити білу мишу і тримати її в клітці. Хтось оповідав повчальну історію: «У нас теж появилася миша. Вона забігла в нижню шухляду буфета. Знаючи, що звідти немає виходу, ми зачинили дверці. Вона дряпалася, потім переста¬ла. Обережно відкрили дверцята. Виявилося, що вона, шукаючи виходу, улізла через вузький отвір до скляного посуду. Там ми її й лишили». Інший знайомий, зустрічаючи мене, багато разів, власне кожного разу, оповідав ту саму історію: колись, дуже давно, миши погризли в нього ріжок книжки. Книг у нього майже не було, але він усе боявся, що як книжки в нього будуть, миші можуть їх по¬гризти. І тому він ставився до мишей вороже.
Виробилося до мене ставлення поблажливе, як до дивака, якому треба щось пробачати. Дійсно, все поверталося на те, щоб я й сам перед собою виглядав смішним. Робилося прикро й нестерпно. Я пе¬рестав знайомити Старого з особами, що бували в мене, а як хтось поблажливо починав розмову про мишей, різко переривав її. Неро¬зуміння, нехіть, ворожість, злоба — це все, на що ми з Старим наражувалися звідусіль.
*
Куточок віконного скла внизу, що тримався замазкою, відско¬чив. Старий, напившися з своєї філіжанки води, зі столика перей¬шов на підвіконня, зауважив отвір і виліз надвір, на ґзимс. Він пройшов по ґзимсу в один бік і в другий. Глянув униз і переконав¬ся, що далі нема куди йти. Він сів на край і дивився перед собою. Уперше очі його охоплювали такий величезний простір. Внизу ле¬жав довгий черепичний, вкритий патиною дах «Оберж дю Солей», звідки прийшли його родичі. Далі ряд домів з плямами вікон, тем¬ними, коли вікна відкриті, світлими чи зеленими, коли вони заві¬шені. Дахи, перетнуті там і там димарями, далі доми іншої сторони вулиці. Він давно звик до денного світла. Ще з часів, коли він сидів на завісі, він навчився охоплювати поглядом великий простір. Ви¬гляд міста його, видимо, цікавив, і він по-своєму намагався поясни¬ти незвичні для нього нагромадження. Багато в чому він звільнив¬ся від звичок попереднього підпільного життя, нові риси й якості розвинулися в ньому. З миші, що всього сторонилася, боялася, він перетворився на звірятко іншого роду. Право на існування було ви¬знане йому. Він це усвідомив, і це позначилося на всій його пове¬дінці. У ньому почало знаходити вияв щось таке, що, сказав би я, відповідає нашому почуттю власної гідности. Хай собі вважають інші це смішним і перебільшеним.
Але під впливом дивної іронії долі тепер, коли інше життя від¬крилося йому, де не було ні боротьби за існування, ні небезпеки труднощів, на нього чигала загроза з іншого боку, звідки, здава¬лося б, її найменше можна було чекати. Не так легко було відірва¬тися від важкої спадщини, віками накинутого укладу попереднього життя. Звідти потягнулося за ним зле, похмуре, зависло над ним і загрожувало йому.
Старий дивився на місто, і його маленька силюета дивно вигля¬дала на цьому, не звичному для нього, тлі потягнених туманом домів. Ми застигли так надовго, кожен зосередившись на своїх думках. Як знати, що діялося в його маленькому мозку? Я не знав, що див¬люся на нього останній раз.
Нарешті, він проліз через отвір назад, зліз з підвіконня і пішов кудись за прихилені до стіни полотна. Більше я його ніколи не бачив.
Увечорі, повернувшися додому й побачивши, що Старий не при¬ходить на вечерю, я кілька разів покликав його умовленим стуком. Він не прийшов. Наступних днів миші на обід теж не приходили. Вночі, лише подеколи, по кутах чути було шерех. Скоро по тому мені довелося виїхати. Коли я повернувся, мишей у мене не було.

 
Наші Друзі: Новини Львова