Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: п'ятниця, 10 липня 2020 року
Тексти > Тематики > Фантастика  ::  Тексти > Жанри > Повість

Зуби Дракона

Переглядів: 16881
Додано: 07.11.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 1 Відгуки 0
Сканував: Хас Джерело: М. Дашкієв
Микола Дашкієв
Зуби Дракона

---------------
Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”
Київ — 1957
---------------

Розділ І
ЖАЛІСЛИВИЙ ВБИВЦЯ

На світанку 7 травня 1946 року болотами дельти ріки Ганг поблизу невеликого індійського містечка Чандпур, сторожко озираючись, посувалися двоє втомлених людей, вдягнутих в засмальцьоване й пошматоване військове обмундирування колоніального типу.
Ні нужденний вигляд мандрівників, ані їхнє пошарпане вбрання нікого не здивували б у Індії, де з давніх-давен панують злидні та голод. Привернуло б увагу хіба те, що оці двоє старанно уникали зустрічі з будь-ким і, обминаючи шосе, вперто продиралися крізь гущавину, рискуючи щохвилини наразитися на одну з тих незліченних небезпек, на які така багата екваторіальна смуга.
І справді: підстаркуватий рудий чоловік, що прокладав шлях через джунглі, раптом відсахнувся, одскочив назад і, витираючи піт з лоба, пошепки вилаявся англійською мовою.
— Що? — його супутник, молодий ставний мужчина, злякано пригнувся і рвучко простяг уперед руку з пістолетом.
— Кобра! — кинув перший. — Пильнуй, Чарлі!
— Досить, Майкл! — молодий випростався, гидливо провів рукою по лахмітті й показав на подряпані, вкриті виразками ноги. — Кожному й так буде ясно, що ми пробули в джунглях принаймні тижнів зо два.
— Ти так гадаєш, дитинко?! — рудий Майкл насмішкувато примружив око і почухав підборіддя. — Як на індію, у тебе вигляд такий, ніби ти щойно з Ніцци. А професор Сатіапал, кажуть, людина дуже спостережлива. Ні, ні! Ми повинні до брами його палацу доповзти, — саме так, доповзти, знемагаючи від голоду й утоми! — і аж тоді вона відчиниться перед нами. А заради цього не гріх і постраждати.
Немов ілюструючи своє твердження, Майкл пішов навпростець через чагарник, гострі шпички якого шматували і одяг, і тіло.
Чарлі поплентався слідом. Видно, ця подорож давалася йому взнаки. Він оберігав обличчя й руки, вибираючи якнайзручніший шлях, та його зусилля йшли на марне. Буйні хащі не лишали прогалин, а підступна зелень трясовини та нафтовочорне багно болота тільки й чекали на необачного, щоб засмоктати, поховати живцем.
Просування крізь джунглі забирало всю енергію. Двоє людей ішли мовчки, важко дихаючи. Нарешті, молодший не витримав і, люто вилаявшись, сів на колючу купину:
— Досить, Майкл! Час поснідати.
Старий зупинився, кинув зневажливий погляд на свого кволого супутника і вмостився поруч нього.
— Ну, снідай! — він простягнув руку й зірвав сіро-зелений слизький гриб. — Прошу! Майже шампіньйон. Дуже смачний, коли засмажити в сметані.
— Майкл!
— Що, мій любий?
Чарлі зробив такий рух, наче проковтнув щось велике й сухе, сплюнув густу слину і пожадливо глянув на солдатську сумку в руках свого супутника.
— Турбує? — співчутливо обізвався старий Майкл. — Це не гаразд!
Він витягнув з сумки красиво розмальовану банку консервів, понюхав її, покрутив у руках і енергійним рухом закинув геть далеко в болото.
— То дай хоч ковтнути рому, Майкл! В горлі пересохло.
— Рому? Н-ні! — старий видобув флягу і вилив на землю темну запашну рідину. — Ром шкідливо впливає на серце, дитинко! Пий воду. Особливо з болота. Житимеш років із сто.
— К бісу жарти! — розгнівався Чарлі.— Чого-чого, а чистої води можна було б прихопити. Чи ти хочеш, щоб я захворів на дизентерію?!
— О! Ідея! — старий схопився на рівні ноги, немов почув щось надзвичайне. — Справді, це було б чудово!
Чарлі кліпнув очима:
— Ти що — здурів? А чи не краще, коли б захворів ти?
— Мені не варто, — лицемірно зітхнув Майкл. — Ти — молодий, ставний, а я… Ось уяви: в маєтку професора Сатіапала з’являється красень мужчина. Він тяжко хворий…
— На дизентерію?
— Так. Професор Сатіапал помічає, що цей юнак дуже схожий на його сина, розстріляного англійцями. Професор… Ну, чого ти визвірився на мене? Хіба тобі не хочеться завоювати довір’я професора Сатіапала?
— Послухай, Майкл! — на щоках у Чарлі випнулися круті жовна. — Мені дуже хочеться тебе вбити. Я оце зважую, чи не вийде з тебе добрий біфштекс?
— Гадаю, що ні, — примирливо відповів старий. — Я жилавий. До того ж, Чарлі, в тебе немає вогню, а ти, як “гомо сапієнс” — “людина розумна” — сирого м’яса не їстимеш.
— Їстиму!
— Шлунок зіпсуєш, мій любий!
Ця відповідь щодо форми була продовженням напівжартівливої розмови, але тепер в голосі рудого Майкла прозвучали такі інтонації, що Чарлі, не чекаючи наказу, підвівся й мовчки пішов уперед, прокладаючи шлях через джунглі. На його щастя, найважчі випробування вже були позаду. Мангрові зарості пригангської смуги поступово змінювалися лісами саванного типу.
Індійські джунглі своєрідні. Тут, де нестримні зливи чергуються з страшними засухами, рослини змушені старанно пристосовуватися до складних кліматичних умов. Сухої пори року тропічні дерева скидають листя, ліси стоять голі, мало не мертві. Тільки жорстка сива трава, байдужа до палючих променів сонця, вперто пнеться догори.
Ще не настав період літніх дощів, коли задуха буває просто нестерпною. Квітень — травень в Індії найкраща пора року. Але сьогодні спека досягла виняткової сили: з гімалайських верховин на долину Гангу подув сухий, палючий феновий вітер “лу”. Опівдні, коли сонце стояло майже в зеніті, температура піднялась до сорока п’яти градусів Цельсія. Іти далі було безглуздям, майже самогубством: в першу-ліпшу мить людину міг звалити тепловий удар. Та рудий Майкл, здавалось, навіть прагнув цього: він ні на хвильку не давав спочити своєму супутникові, та ще й підганяв його, коли той хоч трохи сповільнював ходу.
Мандрівників рятувало хіба тільки те, що за цілий день вони не випили ані краплі води. Як люди, що бували в бувальцях, вони гамували нестерпну спрагу сіллю. Не можна сказати, що це був радикальний засіб, проте саме він давав сили витерпіти виснажливий похід у безводній місцевості. Збуджений сіллю, організм більш енергійно спалює сам себе, видобуваючи воду з власних клітин.
Така подорож змучила б хоч кого. Коли вранці обидва мандрівники просто мали вигляд дуже втомлених людей, то тепер на них страшно було глянути. Худі, аж чорні від голоду й спраги, вони йшли похитуючись, мало не падаючи.
На спочинок мандрівники зупинились тільки тоді, коли сонце почало повертати на вечірній пруг. Але рудий Майкл не дав спокою супутникові.
— Так ось, Чарлі… — він витяг з сумки топографічну карту й розстелив її на колінах. — До маєтку Сатіапала лишилося кілометрів із двадцять. Може, нам доведеться розлучитися, тому добре затям усе, що я тобі скажу. Ти, Чарлз Бертон, сержант королівської армії, за злочин проти короля й Британії був засуджений до страти. Я, Майкл Хінчінбрук, твій підлеглий, допоміг тобі втекти. Ми не комуністи, крий боже! Сатіапал боїться навіть цього слова. Але він завзятий націоналіст, і це треба використати.
Чарлі Бертон байдуже хитнув головою. Він лежав горілиць, заплющивши очі, і голос Хінчінбрука долітав до нього глухо, наче крізь вату.
— Сядь! — різко скомандував рудий Майкл. — Охляв?.. Здихаєш?.. Зрештою, я тебе не тягнув на завдання. Можеш забиратися під три чорти! Щеня! І воно ще вихвалялося своєю витривалістю!
— Досить галасувати! — мляво огризнувся Чарлі, але таки підвівся. — Слухаю.
— Син Сатіапала, Райяшанкар, — дуже схожий на тебе, до речі, — був розстріляний як один з керівників антианглійського повстання в місті Дакка. Кажуть, Сатіапал заприсягнувся помститися за цю смерть. Він замкнувся в своєму маєткові й проектує там щось неймовірне, — може, навіть страшніше за атомну бомбу. Треба дізнатись, що саме…
— Гаразд, — хитнув головою Чарлі Бертон. — Дізнаємось.
— Можеш спочити. Вирушимо опівночі.
Чарлі одразу ж заснув, припавши обличчям до землі. Хінчінбрук перечекав кілька хвилин, поторсав сплячого, прислухався до його хрипкого дихання, витяг з кишені плитку шоколаду, ум’яв її пожадливо і пішов кущами праворуч. Хвилин через п’ять він опинився на шосе.
Це була стародавня напівзруйнована дорога, якою, певно, мало хто користувався. В усякому разі, червонуватий пил лежав на ній товстим незайманим шаром. Біля повороту шосе, на невисокому пагорку, стояв оточений муром старовинний палац. Це й був маєток Сатіапала. Хінчінбрук підповз до нього ближче.
На маєткові лежав знак запустіння. Шпилі палацу світили голими ребрами. Місток через рів перед залізною брамою в одному місці обвалився. На височезний замшілий мур кошлатими зміями подерлися повзучі рослини.
Здавалося, мешканці покинули цей маєток давним-давно, і він не розсипався на порох тільки тому, що вітер та сонце не встигли докінчити своєї руїнницької роботи. Проте щось невловиме, своєрідне змушувало людину насторожитися, ще й ще обводити поглядом довкола себе. Впадала в очі якась невідповідність, поєднання очікуваного й несподіваного, відомого й незнаного, але ці прикмети виступали нечітко.
Майкл Хінчінбрук лежав у кущах проти брами палацу нерухомо, злодійкувато поводячи тьмяними очима людини, яка побачила на своєму віку чимало і багато на що здатна. Він одразу помітив те, що не привернуло б уваги інших.
На шосе біля містка валялось кілька пустих пачок з-під дешевеньких сигарет і десятків зо два недокурків. На піску виднілися чіткі характерні зигзаги, сліди автомобільних шин. Хіба ж не ясно, що саме тут, чекаючи на пана Сатіапала, чи ще на когось, день у день тупцює шофер?.. Гараж, певне, міститься десь поза маєтком, — може, там, куди ведуть прокладені через джунглі телефонні дроти.
Верхню грань муру обладнано гострими залізними шпичками і колючим дротом на фарфорових ізоляторах. Отже, маєток захищається надійно. В разі потреби, — а може, й завжди — цей колючий дріт вмикається в мережу струму високої напруги. Амбразури на старовинних баштах дуже скидаються на кулеметні. В нішах над амбразурами видніються сяк-так замасковані зеленню прожектори.
Хінчінбрук припав вухом до землі й напіводкрив рота, як це завжди роблять ті, хто прислухається до неголосних далеких звуків.
Грунт ритмічно вібрував. Десь працював потужний двигун. До його шуму приєднувався сторонній відгомін, — чи то на зойки тварин, чи скрипіння металу. На кілька секунд ввімкнувся якийсь пристрій,— почулося глухе гупання,— слідом за цим щось заверещало, і все замовкло.
— Так… Так… — Хінчінбрук підвівся, пошукав очима і попростував до могутнього дуба, що височів над заростями бамбука. Старий видобув з сумки невелику плескату металеву скриньку-радіостанцію і сховав її в дуплі дерева.
Коли сонце почало сідати, старий поспішив назад. Сутінки на тропіках короткі, а шукати когось у темряві — марудна робота.
Чарлі Бертон ще спав.
Хінчінбрук сів поруч. Горбоносий і сутулий, він скидався зараз на орла-могильника, який вмостився біля своєї безсилої жертви і позирає на неї зизим оком, ще не наважуючись клюнути, але вже готовий до цього. Видно було, що старий обмірковує якийсь план, у здійсненні якого Бертонові припаде неабияка роль.
Ось Хінчінбрук витягнув з кишені пістолет, обмацав очима фігуру сплячого, немов шукаючи місця, куди всадити кулю, потім сховав зброю. Підвівся, роздивляючись навколо себе, помітив щось під одним з дерев і пошкандибав туди. Одразу ж повернувся, несучи товстий сучкуватий дрючок.
Таким дрючком можна легко забити людину. Видавалося, що Хінчінбрук і збирається це зробити. Він підійшов до Бертона і, широко розмахнувшись, вдарив того по лобі. Чарлі захрипів, поворухнувся, наче збираючись підвестися. Хінчінбрук ударив його ще раз, а потім спокійно ткнув йому в ліве око гострим кінцем дрючка.
Тоді почалося зовсім незрозуміле. Хінчінбрук став катувати самого себе. Він дряпав собі обличчя, бився головою об стовбур, розтовк ніс. Можна було подумати, що старий збожеволів. Але його очі дивилися розсудливо й холодно, і він, напружуючи зір, раз у раз позирав у дзеркальце, визначаючи ступінь заподіяної собі шкоди.
Покінчивши з цією справою, Хінчінбрук підмостив під голову Бертонові свою сумку, вислухав його пульс, уклався поруч і одразу ж заснув.
Він прокинувся опівночі.
Бертон був живий, але до пам’яті не приходив. З його уст зривалися хрипіння й тихий стогін.
Хінчінбрук силоміць влив йому в рот кілька краплин рому з майже порожньої фляги, звалив його собі на плечі й попростував уже знайомою дорогою до палацу Сатіапала. Останні кілька десятків метрів він повз, бо й справді знемігся.
Йому забракло сили перетягти Бертона через рів; старий сам ледве добрався до брами і почав гатити в неї ногами.
Спалахнули прожектори, осяваючи майданчик перед палацом. Одчинилася невелика залізна хвіртка. З неї вийшло троє мовчазних похмурих людей.
Але цього Майкл Хінчінбрук вже не бачив. Навіть він, — витривалий і живучий, мов скорпіон, — не витримав перенапруження і вперше в житті втратив свідомість.

Розділ II
РАНІ МАРІЯ

Старий Джоші, чоукидар невеликого селища Навабгандж, зачув далекий гуркіт автомашини, стрепенувся й підвівся з колоди, що лежала край села. Дрімоту як рукою зняло.
Ой, важка ти, доле сільського чоукидара! За сім рупій на місяць і набігаєшся, і наклопочешся, і страху наберешся — не говори!
Чоукидар — розсильний у конторі. Чоукидар — за прислужника у “джамар сагіба” — поліцая, та “дарога сагіба” — старшого поліцая, — він навіть біга за них на базар та доглядає їхню худобу. Чоукидар дає лад в “дак бангла” — сільському готелі для приїжджих чиновників і туристів. І той самісінький чоукидар є ще й державний інформатор: він повинен доповідати начальству про ціни на товари, повідомляти про всі надзвичайні події, складати акти про народження та смерть. Здавалося б, і цього вже аж задосить на кількох чоловік. Так ні: чоукидар мусить ще охороняти вночі селище і чималий відтинок залізниці. А чим охороняти? Оцією сторічною рушницею, яка небезпечніша для стрільця більше, аніж для злочинця чи звіра?.. Та й хіба Джоші належить до касти кщатріїв, воїнів? Ні, він брахман, представник найвищої касти! Йому личить тільки “справляти шість брахманських справ” — “читати й наказувати читати, приносити жертву й інших приводити до цього, давати милостиню й приймати її”.
Отак мимрить собі під ніс старий чоукидар. Він і сам не второпає, як сталося, що йому, брахманові, може наказувати— а то й дати ляпаса! — якийсь із кщатріїв чи навіть з касти вайшя, купців, а живе він, Джоші, не краще за поганенького ремісника з найнижчої касти шудра… А колись навіть сам великий магараджа не мав би права одружитися з дочкою Джоші, бо князі та царі належать до касти воїнів — куди їм до брахманів!
Коли й було таке, то, мабуть, дуже давно. В усякому разі, старому Джоші гірко дістається шматок хліба. А от одержати прочухана можна дуже легко. Коли б пани, що їдуть оце автомашиною, застали Джоші сплячим — лиха б не обібрався.
Джоші обвів поглядом селище. Залите місячним сяйвом, воно здавалося сумирним і красивим. Тихо-тихо навколо, тільки коли-не-коли почується дитячий плач та неголосно засопе прив’язаний до дерева слон. Навіть шакали замовкли в цю пізню годину.
Автомашина вискочила на пагорок. Проміння її фар креснуло по верхів’ях дерев. Отже, хвилин через десять вона буде тут. Хто ж це їде?.. Чи не пронюхали часом англійці, що в Навабганджі зібралося стільки сторонніх людей?
Джоші почимчикував до ліска, що виднівся трохи осторонь в’їзду в село. Власне, то був не лісок, а одне дерево — баньян, його гілки випускають повітряні корені, що втинаються в землю й дають товсті й міцні підпірки.
З часом баньян розростається так, що під ним може отаборитися полк солдатів.
До чуйного вуха Джоші ще здалеку долетіло сопіння й хропіння багатьох зморених людей, в ніс ударив нудотний сморід гнилого м’яса.
— Е, не гаразд, не гаразд! — промимрив чоукидар. Він зайшов під крону баньяна і торкнув одного з сплячих прикладом рушниці: — Агов, сіромахо! Коли не хочеш погомоніти з сагібами із садару — не хропи!
Це було сказано зовсім неголосно, та в ту ж мить люди, яких під деревом аж кишіло, почали схоплюватися з місць. Деякі подалися навтіки.
— Поліція!.. Поліція!.. Сагіби з садару!.. — почувся звідусіль тихий гомін.
— Тихо! — гримнув старий Джоші. — Ані руш! Он чуєте — машина! Я не знаю, хто їде, але сидіть собі мовчки. Можете навіть спати, аби не харчали, як свині в багні.
— Джоші… — почувся чийсь несміливий шепіт. — А може, то раджа Сатіапал?
— Раджа Сатіапал приїде сюди завтра, точно о восьмій ранку! — урочисто відповів Джоші.
— А він таки приїде? — зашепотів хтось гаряче.
— Приїде.
— А коли в мене руки й ноги цілі, а ось рани не гояться?
Джоші одвернувся й пішов мовчки. На допитливого зацитькали з усіх боків, та він посунувся услід за чоукидаром, ловив його руку і тикав у неї монету:
— Сагіб, ви закинете слівце за мене?.. Сагіб, я дам ще дві рупії…
Джоші відштовхнув його й попростував на дорогу.
Добре, що було темно. Під баньяном зібралося кількасот таких людей, що на них вдень страшно й глянути. Безногі, безрукі, вкриті ранами й виразками, сліпі й глухі,— вони поодинці викликали жалість, а в масі — жах і огиду.
Їх пригнало сюди сподівання на порятунок, невгамовна жадоба життя.
Раз на рік, у перший день Азарха, — тобто першого червня, коли починається період дощів, — точно о восьмій ранку до цього дерева приїздив раджа Сатіапал. Він вибирав з кількох сот калік лише чотирьох: сліпого, безрукого, безногого та з невигойними ранами. І це було порятунком для бідолах. Вони поверталися на час збирання “хариф” — першого врожаю, тобто, в жовтні, зовсім здоровими. Сліпі прозрівали. У калік виростали руки й ноги. У пошматованих рани загоювалися так, що не лишалося й знака.
Даремно було розпитувати у зцілених, як лікував їх раджа Сатіапал. Скуті найстрашнішими обітницями, вони тільки й повторювали: “Хай боги дадуть йому тисячу років життя!”.
Всі зцілені одразу ж виїздили в інші місця,— Сатіапал давав їм трохи грошей на нове хазяйство. їхні сліди губилися назавжди. Та лишалася гучна слава знаменитого лікаря і якнайсуворіший наказ: жоден з європейців не повинен знати про ліки Сатіапала, бо вони одразу ж втратять свою силу. І люди мовчали. Хто знає, чи не доведеться й собі повзти під баньянове дерево одного із найближчих років?
Мовчить і старий Джоші. Лише він — перший з пацієнтів раджі Сатіапала — нікуди не виїхав із свого села. йому це ні до чого. Сатіапал йому вірить. Вірить і він Сатіапалові. Навіть не вірить, ні,— обожнює! Коли б Сатіапал зажадав його крові — він би виточив її до останньої краплини. Це ж раджа повернув йому життя, зшив його, пошматованого тигром, повернув зір згаслим очам.
Багато побачив Джоші в маєтку раджі. Було навіть таке, про що не слід і згадувати. Старий і силкується це зробити, але не вдається. Все перед очима стоїть довга металева скриня, яку несли четверо похмурих служників Сатіапала. Один із служників спіткнувся, скриня впала, розчинилась. З неї хлюпнула синя рідина і вивалився мрець. Так, мрець! Не спалений до заходу сонця, як то велить закон, а втоплений в якійсь смердючій рідині. Хвалити бога, то був не індієць, а європеєць з світлим, аж рудим, волоссям.
Згадав про це старий Джоші, і в нього мурашки по спині пробігли. Та хоча б уже ота машина під’їздила, чи що!
А вона, як на те, повільно повзла через гать, обминаючи баюри. Джоші поспішив їй назустріч.
— Хто? — закричав він, надаючи голосові суворості, гідної сільського чоукидара.
— Джоші, це я, — почувся знайомий голос. — А кинь-но, друже, отой оцупалок в канаву, а то коли б я отут не застряв.
— Рамі?!.. Що трапилось?!
То був давній приятель старого — шофер раджі Сатіапала. його поява такої пізньої години могла свідчити лише про те, що скоїлось щось дуже прикре.
— Лихо, Джоші. Вмирає рані.
— Рані Марія?.. Ти жартуєш, Рамі!.. У людини, яка від самого Шіви забрала право на життя та смерть, вмирає дружина?!
— Так, Джоші. Покажи-но, будь ласка, де табір російських лікарів. Раджа наказав привести найкращого лікаря.
— Гаразд, Рамі, гаразд… — вкрай спантеличений старий став на підніжку автомобіля. — Ліворуч… Он туди, за пагорок.
 
Наші Друзі: Новини Львова