Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31669
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
— Кисень! Камфору!
Кривцов затратив багато зусиль, щоб повернути умираючого до життя. І коли нарешті серце хворого застукало — ще невпевнено, але вже безперервно,— Кривцов глибоко зітхнув і вийшов у коридор. Він став біля розчиненого вікна і задивився в далечінь.
Крізь густу металеву сітку долітав легкий подих свіжого весняного вітерця. Шелестіло листя на деревах. Яскраво-жовтий сонячний промінь прозирнув з-за порослого чагарником горба і, розсипавшись на тисячі тонесеньких голочок, увірвався в приміщення.
— Товаришу майор,— прошепотіла сестра, вибігши в коридор.— Він розплющив очі...
Кривцов підійшов до ліжка. Хворий тьмяним поглядом обводив кімнату.
— Ти в радянському госпіталі,— сказав майор.— Тобі вже покращало. Заспокойся й засни.
Очі хворого широко розкрилися. Погляд набув осмисленого виразу.
— Шефа...— його обличчя болісно перекривилося.— Директора... Командира госпіталю...
— Я начальник госпіталю, хлопчику! — Майор сів на край ліжка і взяв хворого за руку.
— У мене в кишені... ампула... Це — військова таємниця.
— Добре, добре! Ампула ціла, вона в мене.
Хворий ледь помітно хитнув головою і замовк.
— Заснув,— сказав Кривцов.— Мені здається, небезпека минула.
Хворий спав дві доби. Йому навмисне вводили снотворне, щоб сном зміцнити організм. Прокинувшись на третій день, від зразу ж зажадав бачити начальника госпіталю. Все ще тихо, але вже виразно, він сказав майору Кривцову:
— Товаришу начальник, в ампулі — антивірус. Фашисти збираються розпочати бактеріологічну війну, так цей препарат...
Широко всміхаючись, майор сказав:
— Війну закінчено, друже! Ми перемогли!
— Перемогли?— радісно прошепотів хворий.— Перемогли!..— І раптом, згадавши про щось, нахмурив чоло: — А підземне місто?
— Яке місто?—щиро здивувався Кривцов.
— Фашистське... Людей — звільнили?
— Не знаю. Та ти хоч скажи, як тебе звуть.
— Степан Рогов,— поквапно відповів хворий.— А де можна дізнатися? Те підземне місто в Баварських горах.
Майор замість відповіді розвів руками. Степан зрозумів його: радянські війська туди не дійшли.
— Ну, а тепер — спати!— суворо сказав майор.— Ти дуже слабий і повинен зміцнити своє здоров'я. Про все поговоримо пізніше.
Але Степан довго не міг заснути.
«Перемога! Перемога! Фашисти розгромлені назавжди!» — співало все в ньому. Та до цих думок приєднувалися й інші: він, Степан Рогов, нічим не посприяв перемозі. Кому потрібна тепер здобута ним військова таємниця? Кому потрібен антивірус Брауна?..

* * *

Життя перемогло, але здоров'я не поверталось.
Крупозна пневмонія для Степана минула порівняно легко, проте запалення суглоба, плеча завдавало юнакові дедалі більших страждань і дуже непокоїло лікарів. Не допомагали навіть найдійовіші препарати,— хвороба набула затяжного, хронічного характеру. І найгірше те, що у юнака був пригнічений настрій; після сильних переживань ним оволоділа депресія. Він терпляче зносив болісні лікувальні процедури і майже весь час лежав, втупивши погляд у стелю.
Кривцов, розуміючи стан хворого, щодня приходив до нього, розмовляв просто й щиро, в напівжартівливому тоні...
Доцент Кривцов був неабияким хірургом. Армійські лікарі заздрили йому, і як він точно ставив діагнози, і як бездоганно робив операції. Він рішуче — і завжди успішно — оперував у області серця та на черепі, сконструював цілий ряд чудових пристроїв для видалення осколків; провадив вдалі спроби приживляти напіводірвані кінцівки. Але головне, що його цікавило,— злоякісні пухлини. Він видобував осколок з грудей, наприклад, і раптом натикався чутливими пальцями на знайоме страшне ущільнення тканини. Поранений навіть не підозрював, що носить у собі зародок смертельної хвороби, яка, можливо, проявиться лише через кілька років. Кривцов спокійно видаляв пухлину.
Як людина, що закохана в свою справу і вважає її найкращою в світі, Кривцов вирішив захопити хірургією і Степана Рогова.
— Що з тобою коїться, Стьопо?—-запитав майор одного разу.— Знемагає біль?
Юнак заперечливо похитав головою.
— Так чого ж ти сумуєш?— Кривцов одсунув фіранку на вікні.— Дивись: сонце сяє, а ти...
Степан невесело всміхнувся:
— Товаришу майор, я весь час думаю про те, що ви мені сказали. Невже антивірус і справді зовсім непридатний? Чи не можете ви дослідити цей препарат самі?
— Хто — я?— Кривцов з удаваним жахом замахав руками. — Та я боюсь мікробів, як вогню! Ні, Стьопо, інша річ хірургія! Скальпелем— чик-чик, одрізав руку, ногу... голову...— Кривцов засміявся.— Пришив собі нову, та й гуляй на здоров'я!.. А щодо препарату... Ні, Стьопо,— не берусь! Не маю права відкрити цю ампулу. Ось одужаєш — я одвезу тебе до мікробіологічного інституту. Там спеціалісти й дослідять твій антивірус.
Степан мовчки кивнув головою, а майор продовжував жартівливо:
— Ні, Стьопо, я тобі серйозно кажу: кидай мікробіологію, та візьмемося за хірургію. Які цікаві проблеми виникають! — Він нахилився до Степана і зашепотів:— По секрету тобі скажу: я зараз готую докторську дисертацію. Не віриш? Слово честі!.. Тільки важко мені, ой, як важко без помічника!— Кривцов лукаво позирнув на Степана.
Степан збентежено усміхнувся. Він дуже любив оці напівжартівливі розмови, які розганяли похмурі думки, й розумів, що майор бажає йому добра. Але медицина, після всього побаченого у підземному місті, таки й справді остогидла юнакові.
— Так не хочеш?— погрозив пальцем Кривцов.— Ось зачекай, я напущу на тебе Ванюшку. Він тобі доведе, що таке хірургія!... А зараз нема чого вилежуватися. Ану, на прогулянку! Марш у сад! Бігом!
Оці суворі команди означали, що Степана разом з ліжком обережно винесуть на веранду.
Юнак любив такі прогулянки. Звідси, з високого бугра, відкривався широкий краєвид. На обрії вимальовувались гострі зубці Татр — вдень сліпучо-білі, а надвечір — синьо-фіалкові, рожеві, багряно-червоні. Здалеку долітали чеські пісні — незвичайні, але близькі й чимось знайомі. Степан заплющував очі, прислухався до мелодії і уявляв себе на Батьківщині, в любій серцю Олексіївці.
Надвечір сад заповнювався хворими. Одні шкутильгали на милицях, другі несли перед собою важкі гіпсові руки, треті нерухомо лежали у візках. Але не було чути скарг і стогону. Люди сміялися, жартували.
Особливо впадав у око кремезний широкоплечий юнак: Його ніхто не назвав би хворим.
Якось він підійшов до Степана і з жартівливою погрозою спитав:
— Так це ти — Степан Рогов?
У тон йому Степан сказав:
— А ти — Ванюшка?
Хлопець ствердив.
— А мене майор прислав агітувати тебе на хірургію,— сказав він.— Я в нього завсігди за агітатора. Як хто ніс похнюпить — іди, Ванюшко, доводь, що операції проходять вдало, що зовсім не боляче,— словом, що хірургія — як мати рідна! Чудний доктор: навіщо доводити, коли це й так видно?! Ось я, наприклад... Ти знаєш, хто я?
Степан похитав головою. Йому дуже сподобався оцей веселий хлопець.
— Я — унікум!— переконано сказав Ванюшка. — Унікум! І навіть подвійний. По-перше...— він загнув палець,— мене забили через тиждень після кінця війни. По-друге, я був мертвий цілих п'ять хвилин і воскрес! Не віриш? Поглянь!
Ванюшка розкрив халат, підняв сорочку. На грудях, прямо проти серця, виднілась западина, затягнута ніжно-рожевою шкірою. Серце хлопця ритмічно й сильно ударялось об цю перепону.
— Ось бачиш,— Ванюшка з гордістю приклав руку до грудей,— і стукає! А було в ньому ось що!
На долоні у юнака лежав великий осколок з гострими рваними краями.
— Ні, ти правду кажеш?—Степан дивився на Ванюшку майже злякано.
— Слово честі гвардійця!— серйозно відповів той. — Мене смертельно поранили шістнадцятого травня під Лясною. Сталося так, що на нашій ділянці німці не захотіли здаватись у полон і побігли в гості до американців. Довелося їх притримати трохи. Ну, притримали, звісно. А я того дня, о шістнадцятій нуль-нуль, як розповідає товариш майор, врізав дуба на операційному столі. Записали, значить, до історії хвороби: «Помер». Лишилося дописати: «Поховано там-то...» Лежу. Мовчу. Не протестую. Ясна річ — неживий... Коли це раптом вбігає майор та як закричить: «Що ж ви наробили, сякі-такі?! Та ви знаєте, хто це лежить? Це ж — Ванюшка, герой-танкіст! Повернути його до життя!»—Ванюшка усміхнувся і винувато додав:— І повернули!..
У великому збудженні Степан вигукнув:
— Ну й молодець ти, Ванюшко! Слово честі, молодець!
— Я — молодець? — здивувався той. — Моя справа — теляча... А ось майор — молодець!.. Ні, мало! Лю-ди-на!.. З великої літери, як Горький писав! Ти йому вір. Він мені розповідав про тебе. Казав, що почне тебе вчити. Погоджуйся!.. От станеш хірургом, врятуєш якогось хлопця,— ну, хоча б такого, як я... Та він тебе по гроб життя не забуде!.. А сам ти що відчуєш? У тебе наче крила виростуть!.. Ось як мене оживляли: пропустили б ще хвилину — і не стало б танкіста Ванюшки. Закопали б, згнив би... А то — живу! Сміюсь! Дихаю! І працюватиму!..— він заголив руку і показав вузлуваті біцепси.— Правда, бігати і курити не можна... Але це—дрібниця!.. Шофером буду, адже так?
— Так!—тепло сказав Степан.— Спасибі тобі. Я тепер багато чого зрозумів.
Він відчув себе бадьорішим, йому захотілося щось робити, діяти. В пам'яті виплив професор Браун, банки з скуйовдженими хворими пацюками, пробірки й мікроскопи, страшна тиша лабораторії в надрах гори... Цей спогад був неприємний. Чому?..
І Степан зрозумів: у лабораторії Брауна він бачив тільки піддослідних звірят. В ім'я чого проводилися досліди? В ім'я людей? Але їх там не бачив ні Степан, ні професор Браун. Старий навіть рідко вживав слово «людина». Він говорив «людство» або «організм». А майор Кривцов бачив перед собою ось цього Ванюшку — кремезного, рудуватого, з родимкою на лівій щоці... Бачив і знав, що у Ванюшки є мати, що Ванюшка грудьми захищав Вітчизну й мало не загинув у двадцять літ.
Довго не спав цієї ночі Степан. А наступного ранку сказав майору Кривцову:
— Товаришу майор, чи не можна подивитися, як роблять операцію?
— Ага! Загітував Ванюшка? — засміявся Кривцов.— Ні, друже, рано! Ось коли до першого вересня доб'єшся нормальної температури — дозволю. А зараз чи не хочеш прочитати гарну книжку?
Без особливого інтересу Степан узяв підручник з хірургії і засунув під матрац. Ні, він не хотів заглиблюватись у теорію. Вистачить з нього й книги професора Брауна. Треба побачити все на власні очі.
Але минув і вересень, і листопад, а здоров'я Степана все не кращало. Лише напередодні нового року майор Кривцов сказав:
— Ну, Степане, завтра ми з тобою робимо операцію.
Щоб не налякати юнака, майор вирішив показати найпростіше видалення осколка під місцевим наркозом. Та ледве тільки гострий скальпель розітнув шкіру хворого і з'явилась кров, юнак зблід, похитнувся і закрив очі. Того вечора у Степана знов різко підвищилась температура.

* * *

— Товаришу майор, я не можу... Я ненавиджу кров, стогін... Я знаю: завдаючи страждань людям, ви рятуєте їх від смерті. Я теж хотів би боротися за життя людини, але якось не так. От ви розповідали, що рак лікують промінням радію. А Інші хвороби? Чи не можна знайти спосіб, щоб завжди лікувати без болю?
— Я розумію тебе, Стьопо!—Задумливо погладжуючи сивий йоржик волосся, Кривцов підійшов до Степана, взяв його за руку.— Девізом нашої медицини завжди було: «Менше болю!» Геніальний російський хірург Пирогов ще, в середині минулого століття перший у світі застосував наркоз. Радянські вчені запровадили місцеве обезболювання. Ми вже й тепер зменшуємо страждання хворих. Але ти правий, Стьопо, треба шукати інші, нові шляхи. І ми шукаємо... Ось тобі, наприклад, введено пеніцилін, і, можливо, врятовано цим від смерті. А ти знаєш, що таке пеніцилін?
Степан непевно хитнув головою.
— В кінці минулого століття,— продовжував Кривцов,— російські лікарі Манассеїн та Полотебнов виявили лікувальні властивості зеленої плісені, а нещодавно англієць Флемінг виділив з неї чистий препарат, названий пеніциліном. Суть відкриття така: мікроскопічні грибки виду «пеніцилінум» у боротьбі за існування виділяють отрути, за допомогою яких знищують багато страшних для людини мікробів. Значить, можна напустити одні мікроби на інших? Так це ж якраз те, про що мріяв професор Браун!
— За багато років до Брауна про це мріяв наш великий учений Ілля Ілліч Мечников. І не тільки він. Манассеїн і Полотебнов, Ценковський і Гамалея вже чимало зробили, щоб ця мрія здійснилась... А Браун...— майор зітхнув.— Що ж, не хотілося мені тебе засмучувати, але доведеться. Браун дотримувався хибних поглядів. Скажи, чи можна створити мікроби за рецептом?
— Можна!
— Не можна!
— Ні, можна!—вперто повторив Степан.— Я сам бачив формулу живої молекули. На тому аркушику з рукопису професора Брауна.
— Живої молекули?! Гм... Значить, беремо заліза шість грамів, сірки — десять, води два літри, калію, магнію, хлору і таке інше — по міліграму, змішуємо все в колбі, збовтуємо — і нате: ось вона, жива молекула!.. Гарно, гарно — нічого не скажеш!
— Навіщо оте «змішуємо», «збовтуємо»?.. Може, й нагрівати доведеться, і рентгенівським промінням просвічувати, і сильним магнітом намагнічувати. От ви сказали: залізо, сірка, калій. Усе це є в живому організмі. Значить...
Кривцов усміхнувся:
— Ой Стьопо, Стьопо! Як багато тобі треба зрозуміти й вивчити! Ці питання розв'язуються не так легко, як тобі здається. Ми поговоримо про все це через кілька років, коли ти вступиш до інституту. А зараз...— майор позирнув на годинник,— слід братися за уроки. Час не жде.

Розділ II
ЗА ТИЖДЕНЬ ВСЕ БУДЕ ЯСНО

Напровесні 1946 року вулицями великого південного міста мчала військова машина, якою керував рожевощокий кирпатий сержант. Поруч із шофером сидів літній майор медичної служби. Час од часу він обертався до худорлявого підлітка і лукаво запитував:
— Ну, Степане, а тепер куди?.. Праворуч?.. Е, ні, друже, і зовсім не праворуч! Я тільки один раз був тут, десять років тому, та й то пам'ятаю, що прямо... Прямо жени, Ванюшко!
Степан ніяково виправдовувався, але майор його не слухав, уважно й захоплено позираючи навколо: шофер ще дужче натискував на педаль акселератора. Миготіли вогні світлофорів, одставали і зникали вдалині машини, мимо пролітали будинки й трамваї.
Навколо вирувало життя. Яскраво, зовсім по-літньому світило сонце, розвивалися дерева; повітря було по-весняному свіже, у ньому поєднувалися і терпкі пахощі тополиних бруньок, і бензиновий перегар; від новобудов віяло вапном, бетоном і смоляним духом обструганих дощок.
Може, тому, що це був перший по-справжньому весняний день; може, тому, що ніхто з тих, що їхали в машині, по суті, не знав міста, і для них воно вперше розкривалося в усій його величі, і майор, і сержант-шофер, і Степан Рогов були радісно схвильовані й збуджені.
Майор думав про наступну зустріч з дружиною та дочкою, яких не бачив п'ять років. Ванюшка радів навальному польоту добре полагодженої машини, Степан переживав радість повернення у рідний край...
Тепер, коли підземне місто було таке далеке, а по залитій сонцем вулиці мчали машини, поспішали люди, Степанові раптом здалося, що все, що сталося з ним раніше, тільки маячення. Та хай навіть не маячення — ось він, у внутрішній кишені, аркуш жовтуватого паперу, списаний такими складними формулами, що їх не розуміє навіть майор медичної служби Кривцов,— та хіба можна бути впевненим, що це не беззмістовний набір слів, створений божевільним професором?
А ця ампула, про яку не знає поки що ніхто в Радянському Союзі, тільки майор Кривцов... Професор Браун казав, що досить випити хоча б одну краплину антивірусу, щоб вилікуватись од будь-якої хвороби... Степан протягом року хворів двічі, але й не доторкнувся до ампули, щоб не зіпсувати антивірус... А хто може засвідчити, що ця рожева рідина — не вода? Хто знає, коли збожеволів Браун? Та й майор Кривцов запевняє, що універсальний антивірус взагалі створити неможливо. Правда, майор Кривцов не мікробіолог, а хірург, але він також і доцент... Невже й справді Браун ішов хибним шляхом?..
Од цих думок, що переслідували Степана протягом багатьох місяців, зразу потьмянів весняний день, на серці стало тяжко й неспокійно.
...Він піде до інституту, покаже ампулу, розповість усе. Якщо це справді цінна річ — хай візьмуть, зроблять чудесні ліки. Йому нічого не треба — він буде радий, що хоч чимось віддячить Батьківщині. Та коли все це нісенітниця...— у Степана затремтіли губи:—Коли все це нісенітниця, він забуде про підземне місто, про професора Брауна, та не забуде про людей, що там лишилися, і не забуде про антивірус. Він буде вчитись. Що може бути почесніше, благородніше за професію лікаря?
Захопившись думками, Степан не помітив, як машина зупинилася біля під'їзду великого сірого будинку.
— Ну, от і приїхали,— сказав Кривцов. — Попрощаємося, Стьопо. Радий би піти з тобою, але ти ж знаєш: до Москви далеко, а в мене п'ять днів відпустки. Ну, та ти, сподіваюсь, напишеш мені. Пиши, друже. Ми всі дуже звикли до тебе.
— А мені?—піймавши Степана за вухо, Ванюшка примовляв:—Щоб писав та не забував, щоб учився та не зазнавався!.. А коли станеш хірургом, щоб пришив мені нову голову. Красиву, з чубом!
— Ах ти ж унікум!—жартівливо одбивався Степан.— Я тобі пришию! Лису, кирпату і потилицею наперед!
Зареготавши, вони обнялися.
— Прощай, Ванюшко!
— Прощай, Стьопо! Бажаю успіху!
— А тобі — щасливої дороги і щастя в житті!.. До побачення, товаришу майор!
— До скорої зустрічі, Стьопо!
Пирхнувши сивим димком, машина зрушила з місця. І в цю мить гострий сум пройняв Степана: ось і доводиться розлучатися з любим веселуном Ванюшкою і майором, що став близьким, наче рідний батько. Розлучатись надовго, може, й назавжди. А попереду—невідоме. І не раз схочеться відчути дружню підтримку чи поділитись радістю. А чи знайдуться такі друзі, як ці?
Степан довго махає услід машині пілоткою, перехожі здивовано озираються: у цього юнака зовсім сиве волосся. А Степан ще міцніше затягує пояс на гарно пошитій шинелі, обтрушує пил на чепурних чобітках, підхоплює чемодан і спочатку енергійно, а потім чимдалі повільніше йде до масивних дубових дверей і, нарешті, дзвонить.

* * *

Двері відчинились, і високий сивий дідусь у золотих окулярах, в сліпучо-білому халаті і такій самій шапочці, дивлячись кудись у простір, поважно запитав:
— Вам чого?
Бачачи, що хлопчина зовсім знітився, він сказав привітніше:
— Ви до кого?
 
Наші Друзі: Новини Львова