Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31656
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Слід було квапитись: паніка мала ось-ось вщухнути.
Степан насамперед помчав до лабораторії професора Брауна, щоб попередити старого про небезпеку, яка йому загрожувала, а потім разом з ним спробувати зайти до кабінету шефа.
Але знайома лабораторія була порожня. Дорогоцінні прилади, посуд, книги купами лежали на підлозі. Степан кинувся до схованки. Портфель з рукописом професора був на місці.
«А професор загинув!» — стиснулось серце у Степана.
Зволікати не можна було. Схопивши портфель, юнак побіг коридором. Він ніколи не був у цій частині міста, але йому враз пригадалося: «Від лабораторії до кабінету шефа — триста двадцять кроків, вісім перехресть. Проти дверей — ніша калорифера».
Степан уже підходив до восьмого тунелю, коли за рогом почувся голос Руфке. Шеф і американець ішли до головного тунелю.
Юнак ледве встиг шмигнути під бронетранспортер.
— Одну хвилинку, містер Стюард,— сказав Руфке.— Я замкну кабінет.
— Пізнаю німецьку педантичність!..— зареготав американець. — Заспокойтесь, тут нема нікого! Краще скажіть, що це за папери ви поклали до свого чемодана? Скільки вони коштують?
Степан не став дослухатись. Усі його м'язи напружилися: «Нікого нема! Нікого нема!..» Як тільки голоси віддалились, він вискочив з-під бронетранспортера, прожогом влетів у двері і зачинив їх.
«Кабінет шефа!»—догадався Степан.
Стальні сейфи, чорна завіса на стіні — про все це розповідав професор Браун. А головне— ось, над столом, план підземного міста, великий щит з багатьма кнопками, рубильниками, лампочками!
Опам'ятавшись, Степан двічі повернув ключ у замку. Юнак не помітив при цьому, що двері, прищемивши ріжок килима, так і лишились незамкнені.
Щит керування оволодів його увагою: зараз можна зробити з підземним містом що завгодно.
Степан підбіг до щита, намагаючись на ходу прочитати написи: «перекриття головного тунелю»... «освітлення»... «мінні поля»...
Але де ж той страшний рубильник?.. Ось! «Затоплення секторів»...
Ні, не цей рубильник буде включено, а ось цей, і цей, і цей...
З почуттям гніву і задоволеної помсти юнак смикав за рубильники, натискував на кнопки, знаючи, що в цю мить там, у головному коридорі, з гуркотом падають важкі стальні щити,— падають, розтрощуючи машини, знищуючи фашистів.
І червоні лампочки, спалахуючи, щораз повідомляють: щит опустився.
Не роздумуючи, Степан увімкнув рубильник з написом «Силова станція». Раптовий вибух струснув стіни. Електрика погасла, тільки над щитом спалахнула яскрава зеленкувата лампочка. При її світлі Степан напружено вдивлявся в план підземного міста, шукаючи шлях, яким можна було б вивести полонених на волю.
А, ось вони, запасні виходи!
Юнак напружив пам'ять, і перед ним промайнули підйомник, перехрестя, повороти... Понад три роки тому пронесли його цим шляхом на носилках, але згадалось усе до дрібниць. Головний вхід — у кінці коридора. А саме отут, у цій кімнаті, має бути другий вхід. Але де? Де?
Збуджений і приголомшений Степан насилу розбирався в плутанині переходів та камер. Він підсунув стілець ближче до стіни і став на нього, щоб краще роздивитись план. Але в цю мить ззаду хтось зойкнув.
У дверях стояв Валенброт. Біля порога тіпався професор Браун.
Усе це промайнуло перед очима Степана, як спалах блискавки.
Раніше ніж пролунав постріл, юнак стрибнув на Валенброта.

* * *

По товстому килиму кабінету в останній, смертельній сутичці качалися два чоловіки. Третій, схилившись до стіни, дивився на них блискучими божевільними очима.
Але коли почувся чийсь приглушений стогін, старий раптом стрепенувся, в його очах з'явилося щось розумне. Він провів рукою по лисому черепу, наче хотів одігнати від себе примару, обдивився навколо, схопив зі столу велику малахітову скриньку, нахилився, перечекав якусь мить, з усієї сили вдарив когось по голові і пішов геть з кабінету, пританцьовуючи й регочучи:
— Ха-ха-ха! Я, професор Браун, забив людину! Я забив людину!

Розділ XII
СИВОГОЛОВИЙ ЮНАК

Раннього ранку третього травня тисяча дев'ятсот сорок п'ятого року в. одній із безіменних ущелин Баварського плато біля бурхливого гірського струмка лежали двоє — юнак і старий — у порваних брудно-білих халатах. Вони спали. Їх не турбував ані гуркіт потоку, ні зухвале щебетання птахів, ні яскраве сонячне проміння. Так сплять солдати після тривалого виснажливого походу: щока—до землі; подих важкий і неспокійний; набряклі руки й ноги випростані.
Сонце зводилось все вище й вище. Його проміння почало дошкульно припікати.
Юнак застогнав, але не поворухнувся. У старого на лисині проступили краплини поту, подих став уривчастий, обличчя почервоніло, але й він не міг подолати оціпеніння. Лише коли занадто хоробра пташина сіла йому на голову, він занепокоєно смикнувсь і підвівся.
— Стефан! — Старий потер рукою лоба і, озирнувшись, стурбовано повторив:— Стефан!
Його погляд упав на юнака. Сплячий не почув тихого оклику, а старий бурмотів:
— Антивірус... Капітуляція...
Раптом йому, певно, уявилося щось страшне. Простягнувши руки вперед, наче відштовхуючи когось невидимого, він закричав:
— Знищіть оцей вірус!.. Знищіть! А-а-а... Він рвучко відскочив назад і, вдарившись потилицею об скелю, впав на землю.
Старий підвівся лише через кілька годин. Але в ньому тепер уже не було нічого людського, розумного. Хихикаючи, він попрямував до струмка, спіткнувся об великий важкий портфель, підняв його і машинально розстебнув замки. З портфеля випала товста пачка списаних аркушів.
Старий спочатку, здавалось, зацікавився: водив пальцем по рядках, щось шепотів. Потім, безглуздо посміхаючись, почав роздирати кожен аркушик на дрібнесенькі шматочки і з цікавістю спостерігав, як вони легкими метеликами кружляють над річкою.
Блиснувши замками й монограмою, з урвища полетів і портфель. Його підхопила вода — закружляла, завертіла, покрила брудно-жовтим буруном і понесла кудись у щілину між камінням, у глибини підземного русла.
— Максе Максовичу, що ви робите?!— Степан, прочунявши, підскочив до старого й вихопив з його рук останній аркуш рукопису.— Максе Максовичу, де портфель?
Він мало не плакав. А старий жалібно пхикав у відповідь:
— Я, професор Браун, забив людину!.. Я забив людину!
— Максе Максовичу, що з вами?— з жахом кричав Степан.— Скажіть, як ми тут опинилися? Ну встаньте, Максе Максовичу!.. Професор Браун, відповідайте: де хід у підземне місто?
Але перед ним був уже не професор, а божевільний. Браун рачкував убік, боязко втягнувши голову в плечі. На його блискучому черепі напнулися сині жили, губа одвисла...
З страхом і жалістю дивився Степан на божевільного старика. Три з половиною роки прожили вони пліч-о-пліч у фашистському підземному місті. Три з половиною роки мріяли вирватися звідти. І ось тепер...
Три з половиною роки!.. Степан обдивився навколо.
Воля! Сонце! Чисте повітря гірських верховин! Травень!
Жадібними очима вдивлявся юнак у сизувато-зелений серпанок на перевалах, прислухався до шуму буйного потоку, дихав п'янким повітрям,— адже всього цього він був позбавлений протягом довгих-довгих місяців!
Чужа земля. Ворожа земля. Та й вона була любою. Минуле тьмяніло, майбутнє здавалось привабливим і близьким—тому все навколо стало світлим і хорошим.
Та це була тільки мить, перша щаслива мить, коли приречена на смерть людина виривається на волю.
А потім защеміла рука. Вона була старанно перебинтована вище ліктя. Біль дратував — навіть плечем не поворухнеш.
І Степан раптом згадав сутичку в кабінеті, ампулу з жовтим хрестом...
Де вона, та ампула?.. Є, є, є!.. Х-ху, аж серце зайшлося!...
Стривай, а що ж було раніше?.. Катерина Василівна передала йому якийсь пакетик...
Юнак поквапно обмацав кишені. Ні, є і пакетик!
Ще не встигнувши розгорнути його, Степан догадався: в конверті з цупкого заяложеного паперу була фотографія, яку показувала Катерина Василівна.
...З лукавою усмішкою дивилась вона з карточки, а дівчинка — де вона зараз, ця дівчинка?— міцно-міцно притиснулась до неї...
І Степан зрозумів: Катерина Василівна віддала йому найдорожче, що мала, аби підбадьорити його.
Він перевернув фотографію. Мабуть, давно — чорнило вже встигло вицвісти — жінка писала:

«Моя люба Галочко! Дитино моя! Знай, що я боролась за Батьківщину і загинула чесно.
Мама».

А нижче дрібним, нерозбірливим почерком було дописано:
«На випадок моєї смерті прошу передати цю фотографію моїй дочці на адресу: Південь СРСР, Велике Місто, пр. Ст. 7, кв. 3, Сазоновій». А ще нижче — коротке, як благання: «Дуже прошу, товариші!»
Степан рвонувся до професора:
— Кажіть, де вхід у підземне місто?
Та Браун тільки жалібно пхикав і на чотирьох рачкував од Степана, боязко втягуючи голову в плечі.
Ніхто в світі не міг сказати Степанові, як пробратися в підземне місто. Їх було троє отам у кабінеті шефа. Валенброта, мабуть, убито. Професор Браун збожеволів. А Степан навіть не знає, як опинився тут.
Він благав Брауна отямитись, погрожував йому, торсав за плечі, та все даремно. Марними були й розшуки.
Кілька днів блукав Степан незвіданими горами: видирався на верховини, спускався в ущелини, придивлявся до кожної улоговини, кожної скелі. Він не міг знайти не тільки входу в підземне місто, а навіть тієї долини, в яку звалився під час своєї втечі з концтабору. Гори ніби зімкнулись над підземним містом..
Юнак зовсім вибився з сили. Напровесні в горах не знайдеш нічого поживного: він викопував якісь водянисті несмачні корінці і жував їх, ледве долаючи нестерпну нудоту: треба підтримувати сили, щоб знайти підземне місто і звільнити людей.
А професор Браун слабшав з кожним днем. Він нічого не їв, змарнів, знітився. Щось шепочучи тонкими білими губами, плівся за Степаном, як тінь.
Степан почував, що й сам може збожеволіти від оцього бурмотіння, від напружених, безрезультатних пошуків.
І одного ранку, коли з-за гірського кряжу в рожевому серпанку випливло сонце, юнак востаннє озирнувся навколо, сумно похитав головою, подивившись на професора, і пішов на схід — назустріч сонцю, назустріч Вітчизні. За ним плентався і Браун.

* * *

Це був нескінченний, жахливий шлях. Іноді в долині миготіла смужка шосе або червонів черепичний дах будинку, але Степан незмінно звертав у гущавину, тягнучи за собою професора. Він боявся тепер не тільки німців, а й американців.
На третій день Степан відчув, що далі йти в них уже немає сили. Вони лягли поруч на торішній напівзогнилий мох, і Степан заснув важким сном. Він прокинувся від того, що відчув у себе на шиї чиюсь руку, і схопився.
Браун умирав. Він дихав уривчасто, важко. Його очі були широко розкриті, але в них уже світилася звичайна людська туга, печаль за життям, що було прожито даремно. Старий намагався щось сказати і не міг... Потім схопив руку Степана, притиснув її до своїх губів... А з його очей покотились дві скупі гіркі сльозини.
Розриваючи сучком тверду землю для могили, Степан плакав. І думав він, як багато добра зробив би людям професор Браун, коли б жив у Радянському Союзі; який, по суті, нещасний був цей змучений старий чоловік.
...За кілька днів бійці Н-ського артилерійського полку в лісі на південь від чехословацького містечка П. знайшли ледве живого підлітка. Хлопчина був блідий якоюсь незвичайною блідістю і зовсім сивий.
Підліток марив, і з його маячення бійці дізналися, що він — росіянин.

Частина друга
ТАЄМНИЦЯ АНТИВІРУСУ

Розділ І
«УНІКУМ» АГІТУЄ ЗА ХІРУРГІЮ

У двері постукали. Майор Кривцов, начальник радянського військового госпіталю, незадоволено скривився, відклав убік рукопис і гукнув:
— Зайдіть!
Увійшов черговий лікар.
— Пробачте, товаришу майор,— сказав він.— До нас поступив незвичайний хворий. Сивий хлопчик. У нього крупозна пневмонія і загрозливий запальний процес у плечовому суглобі. Стріляна рана.
— Стан хворого?
— Важкий, товаришу майор.
— Температура?
— Сорок один. Пульс — сто десять. До пам'яті не приходить. Марить.
— Переливання крові?
— Зробили, товаришу майор. Капітан Стрижак перебуває біля нього весь час. У хворого дуже дивне маячення. Можна подумати, що хворий був мікробіологом. У його кишенях знайдемо фотографію якоїсь жінки з дитиною і ось це...— лікар простягнув змережаний формулами аркуш паперу і металевий футлярчик, з якого виднівся кінчик ампули.
— Так... так...— майор перебіг очима формули.— Нічого не розумію! Нічого... Ну, ходімте.
Хворий марив. З його зашерхлих губів зривалися незрозумілі слова. Лікар, що сидів біля ліжка, простягнув аркуш паперу, помережаний нерозбірливим почерком.
— Я записав дещо: «вірус де», «Катерина Василівна», «Макс Максович», «шприц», «ампула», «антивірус»...
— Температура, Григорію Олександровичу?— майор занепокоєно помацав палаючий лоб хворого.
— Трохи спала, Іване Петровичу, але стан лишається загрозливим. Може, ввести пеніцилін?
— Зачекаємо!— схилившись над хворим, Кривцов прислухався до хрипкого переривчатого дихання.
Ні, це не дитина, а юнак, але такий виснажений, що має вигляд дванадцятирічного хлопчика. Не дивно, що хвороба у нього перебігає так важко.
— Добре, товаришу капітан,— звернувся Кривцов до лікаря. — Йдіть відпочивати — у вас вранці дві операції. Пришліть, будь ласка, до мене сестру.
Цієї ночі майор Кривцов не спав. Організм юнака одчайдушно боровся за життя, і допомогти цій боротьбі було дуже важко. При такому виснаженні навіть ліки могли виявитися згубними.
На світанку хворий почав затихати. Його чоло покрилося випотом, з обличчя зійшла кров, і воно стало землистим, з глибокими різкими зморшками. Дитина на очах перетворювалась на старика.
Майор помацав пульс. Серце хворого зупинялось.
— Кисень! Камфору!
 
Наші Друзі: Новини Львова