Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31667
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Уже вдруге в оцьому підземеллі Степан чув слова «вовк-людоїд». Так назвав і професор Браун Валенброта, але він тремтів при цьому. Для нього це визначення було виявом власного безсилля, жаху безвільного перед сильним. Браун був приречений і почував це.
Наскільки ж інакше прозвучали ці слова тепер, із уст безсилої і справді приреченої жінки! В них не було жаху, а тільки найжорстокіша ненависть,— виправдана ненависть, що не знає компромісу. Жінка не говорила про загибель. Вона казала про життя і про помсту.
Тепер, коли Катерина Василівна знала, яким важким був їхній стан, вона стала суворіша і підтягнутіша... Так, це справді людина — мужня, сильна радянська людина, якій можна і слід вірити. І Степан розповів їй про антивірус.
Він говорив про старого безвільного професора з його красивою мрією зробити всіх людей напівбезсмертними; розповів, як у ніч, що здавалася йому ніччю з казки, Макс Браун створив ліки проти всіх хвороб...
Катерина Василівна слухала, недовірливо похитуючи головою, але Степан доводив так гаряче і так схвильовано, що вона подумала:
«А може, й правда? Хто знає, що винайшов той старий дивак? Хай ліки будуть служити не проти всіх, нехай лише проти кількох хвороб,— і то це матиме величезне значення. Та, крім того, фашисти можуть розпочати бактеріологічну війну, і тоді цей антивірус відіграє дуже велику роль...»
— А де зараз ця ампула?
Степан задоволено посміхнувся у відповідь:
— Вона при мені... ціла... Я тільки прочуняв, зразу ж перевірив.
Катерина Василівна хитнула головою:
— Добре. Я не медик і не мені говорити, можна створити такі ліки чи ні, але я тобі скажу: нікому не віддавай цю ампулу. Тільки нашим. Фашисти навіть засоби боротьби за життя зможуть використати для вбивства.
Та Степанові зайве було казати про це.
— Катерино Василівно, на них...— він вказав на сплячих, зніяковів і зразу ж виправився,— тобто, на нас, досліджуватимуть вірус «Д»... Я розіб'ю ампулу й дам кожному випити краплинку. Тоді нам не буде страшний жодний вірус. Я можу врятувати всіх.
Жінка сиділа в задумі, не відповідаючи. Хто знає, про що вона думала? Може, про свою дочку, яка невідомо де і навряд чи впізнає її, якщо навіть доведеться зустрітися; може, про молодість, втрачену в підземних казематах.
Нарешті вона підняла голову і сказала суворо, навіть жорстоко:
— Антивірус нас не врятує. Рано чи пізно нас уб'ють все одно, якщо ми самі не відстоїмо своє життя.
Катерина Василівна встала, підійшла до чоловіка, який спав біля дверей, і збудила його.
— Слухай, Зденеку... Товариш Степан добув важливий воєнний секрет, і цей секрет за всяку ціну треба передати радянським військам... Що нам робити, як ти гадаєш?.. Степане, розповідай усе, не криючись. Зденек — комуніст.
Юнак — такий же худорлявий і чорноокий, як і Степан, слухав уважно. Коли Степан скінчив свою розповідь, Зденек сказав:
— Ну, що ж, питання ясне. Ампулу зберегти ми, напевне, зможемо. Але секрет виготовлення препарату знає тільки товариш Степан. Його можуть викликати кожної хвилини. Гітлерівці товариша Степана в лице не знають. Тому... тому... я піду замість нього.
Степан здригнувся. Він зрозумів, що Зденек погодився піти на смерть, щоб врятувати антивірус.
— Ні, ні! Я краще розповім усе, що знаю! І той, хто виживе...
Катерина Василівна, сердито звівши брови, перебила:
— Зачекай, Степане!.. Це не вихід, Зденеку!.. Треба вирватися звідси всім!

* * *

Ранок був тривожний. Ніхто в камері не мав годинника, та у всіх уже виробилося відчуття часу, і всі знали, що ось-ось одчиниться «кормушка», черговий німець пропхне в камеру бідон з баландою — огидною бурдою з покидьків,— а потім клацне замок, увійдуть солдати, вигукнуть номери і поведуть із собою кілька чоловік.
Усі чекали на цей момент з нетерпінням і тривогою, бо вирішено було напасти на охоронців, захопити у них зброю і зчинити бунт. Коли Степан Рогов почув останні слова Катерини Василівни, він гарячково почав викладати все те, що розповів йому єфрейтор Карл. Єфрейтор казав, що в нижньому поверсі є вісім великих казематів, де замкнено близько трьохсот чоловік, а солдатів-охоронців лише двадцять, та й ті переважно інваліди. Якщо обеззброїти солдатів, можна захопити весь нижній поверх... Карл казав, що підйомник є лише один, в кінці коридора, але ним не користуються, бо є, крім того, широкі сходи... Правда, в коридорі, напевно, є стальні заслони, але коли діяти швидко і енергійно, можна вирватися на горішній поверх, а звідти уже й на волю...
Катерина Василівна і Зденек слухали Степана дуже уважно. Думка про те, щоб обеззброїти солдатів і захопити все місто, не була нова: у підземному заводі «Юнкерс» групі військовополонених пощастило таким чином захопити два цехи, та вони діяли не досить швидко, не знали розташування енергетичних вузлів, і їх видушили газами. Тут справа полегшувалася хоча б тим, що Степан Рогов дещо знав.
Дуже мало було шансів на успіх, але іншого шляху не існувало. Втрьох вони довго обговорювали деталі майбутньої операції, і Степан навіть з деякою заздрістю відчув, що його початковий план — здавалося, такий стрункий і переконливий — став лише за основу для плану Зденека. Зденек врахував усе: і хто повинен першим кинутися на солдатів, і хто переодягнеться в їхню форму, як примусити цих солдатів розповісти про чисельність гарнізону і про його розміщення та про запаси зброї. Коли план був остаточно складений, і тричі перевірений, розбудили людей. Вони, ще не розуміючи, в чому справа, тривожно підхоплювалися з підлоги, а Зденек казав:
— Друзі, сьогодні — бунт... Ти, Франтішку, коли охоронці зайдуть до камери, хапнеш крайнього лівого, ти, Йогане,— правого... Треба не допустити ані найменшого шуму, інакше все пропало...
Одна жінка запротестувала: Совєти вже зовсім близько... варто почекати, аж поки звільнення прийде само, й не наражатися на небезпеку... Але сивий чоловік гримнув на неї, а якийсь поляк презирливо мовив:
— Ех ти!.. Чи не знаєш, що поранений звір — найстрашніший?.. Так тобі й дадуть вижити!.. Ну, говори, говори, Зденеку!..
І ось минуло кілька годин. Уже давно люди напружено сиділи на своїх місцях, чекаючи знаку, щоб кинутися на охоронців, але двері не одчинялися.
І раптом у коридорі почувся тупіт ніг, голоси.
Клацнув замок. Одчинилися двері. До камери зайшло не двоє, а чоловік з десять охоронців, а з ними... Валенброт.
Степан мимоволі втяг голову в плечі, але зразу ж випростався і поглянув на Зденека. Той стояв нерухомо: план повстання зірвався.
— Ну, так де тут «учень чародія»? — сказав Валенброт.— Де тут «геніальний помічник» «геніального професора»? Іди-но сюди!
Кинувши швидкий погляд на Степана, Зденек ступив крок вперед і зухвало мовив:
— Я!
Валенброт криво посміхнувся:
— Ах ти? Надто швидко ти з брюнета перетворився на блондина! І навіть говорити вивчився? Чудеса!.. Ну, добре — з тобою поговоримо пізніше. А зараз мені потрібен отой!— Валенброт вказав на Степана.
Під дулами автоматів люди відступали в куток, щільніше притискуючись один до одного.
— Досить!— скомандував Валенброт.— Німий, два кроки вперед!
Степан опинився біля самої стіни. Люди весь час заступали його собою. Але тепер уже. нічого не можна було зробити.
Юнак почав продиратися вперед, мовчки відповідаючи на прощальні потиски рук друзів.
Ось чиясь тепла рука лягла на його долоню, потиснула її, залишила якийсь пакетик...
Степан обернувся, і його очі зустрілися з очима Катерини Василівни. Вона тягнулась до нього, наче хотіла щось сказати.
Степана раптом аж опекла думка:
«Ампула! Не встиг передати ампулу!»
Він смикнувся назад, але в цей час пролунав окрик:
— Марш із камери! Прямо!
І юнак пішов коридором; повз каземати з крихітними віконцями, повз «операційні», звідки лунали зойки і стогін, повз холодних і байдужих вартових,— вздовж нескінченного напівтемного тунелю, назустріч неминучому, невідомому, страшному.

Розділ XI
«АМЕРИКАНСЬКІ СОЛДАТИ — НЕ АМЕРИКАНСЬКІ ГЕНЕРАЛИ!»

— Роздягайся!
Степан повільно скинув залишки халата, верхню сорочку, потім спідню... Хлопцеві навіть не було страшно в цю хвилину: почуття притупились, мозок свердлила тільки одна думка: прибинтована до ноги ампула з антивірусом не повинна потрапити до рук Валенброта.
— Сідай!—Валенброт кивнув головою до крісла з численними важелями.
Степан сів. У ту ж мить навколо його ліктів, колін, шиї зразу ж замкнулися металеві кільця. Зап'ястя стягнули міцні ремені.
Дотик холодного заліза змусив Степана здригнутись і зіщулитись. Аж тепер юнак відчув себе зовсім безпорадним, зрозумів, що попав до рук садиста і приречений на жорстокі тортури.
Валенброт і його помічник поралися біля приладів. Блиснула пробірка, і Степан швидше вгадав, аніж побачив, жовтий хрест на ній... Вірус «Д»!.. На мить усе гойднулось і поринуло в туман. Перед очима повільно попливла нескінченна низка банок з огидними скуйовдженими пацюками... Так, це кінець...
...І раптом, продираючись крізь скло і бетон, до ізоляційної камери увірвалось настирливе завивання сирени.
Щось брязнуло об скло. Почувся незнайомий стривожений голос:
— Що це? Тривога номер один?
— Так, так...— Валенброт поквапно нишпорив у ящику стола. Він вихопив якісь папери, сунув до кишені і, швидко прямуючи до дверей, сказав:»
— Ін'єкція в вену. Три дози. Відвести до п'ятого ізолятора.
Крізь напіврозчинені двері в камеру долетіли схвильовані голоси, тупіт ніг. Сирена завивала все дужче і дужче. Вібруючі звуки тугими штопорами вкручувалися в вуха. Але дивно: у Степана прояснився мозок і від радості стислося серце. Фашисти налякані — значить, сталося щось дуже хороше.
Помічник Валенброта метушився біля столика, весь час позираючи на двері, і нарешті не витримав, побіг з камери. Він повернувся одразу ж — блідий, тремтячий,— підійшов до Степана.
— Ти — лаборант професора Брауна?
Степан дивився на гітлерівця презирливо й гнівно.
— Ти — росіянин?
В цю ж мить припинилося виття сирени. Гітлерівець зойкнув і схопився руками за голову.
— Ти росіянин? Росіянин?.. Скажи, росіяни вбивають полонених?
З ненавистю, зловтішно Степан вигукнув:
— Росіяни полонених не вбивають, але тебе— повісять! Повісять отут же, в цій камері!
— Ні, ні! — неслухняними руками гітлерівець розстібав ремені, що стягували зап'ястя рук хлопця.— Я був тільки виконавцем наказів...— він клацнув важелем.— Іди, іди — ти вільний! Сховайся де хочеш... Запам'ятай тільки моє ім'я: я Курт Лемке... Лемке, Лемке!..
Кидаючи сторожкий погляд на двері, він гарячково натягав на Степана білий халат і шапочку, потім визирнув до коридора і виштовхнув туди юнака...
— Йди, йди! Я — Лемке, Лемке!
Приголомшений Степан зупинився на порозі. Він ще погано розумів, що сталося.
Перше, що спало йому на думку,— побігти до камери і звільнити полонених. Але пройти в ту сторону було неможливо: з криками й лайкою назустріч йому коридором бігли гітлерівці. Вони тягли прилади й посуд, папери й зброю, рюкзаки й чемодани.
Не гаючи часу, Степан попростував у напрямі всього потоку. Він вибрав слушну мить, шугнув у темний закуток, під сходи в кінці коридора. І там, припавши щокою до холодного металу, відчув повну знемогу.
Над його головою гуркотіли чавунні щаблі, було чути лайку й команди. Нарешті шум почав стихати, а незабаром настала повна тиша.
Степан просидів ще якийсь час нерухомо. Крізь дірчасті щаблі з його схованки було видно тільки поворот тунелю, і ризикувати даремно не випадало. І справді: тільки-но Степан виткнув голову з-під сходів, як почувся голос Валенброта:
— Ну, а тепер скажіть, що ж сталося?
У проході з'явилися Валенброт, якийсь незнайомий і Руфке.
— Що сталося?— роздратовано перепитав шеф.— Те, чого слід було чекати давно. Гітлер покінчив самогубством. Капітуляція. Підземне місто о чотирнадцятій нуль-нуль треба передати союзникам... Містер Стюард,— Руфке вклонився до сухорлявого чоловіка,— від імені американського командування обіцяє життя і недоторканність персоналу.
— Містер Стюард?— скрикнув Валенброт.— Ви?.. Але ж...
— Так!— холодно перебив той.— 3 цієї хвилини я вже не ваш підлеглий, а безпосередній начальник... Отто Валенброт!..— він підвищив голос.— Вас призначено шефом підземного міста!
Валенброт клацнув каблуками:
— Слухаю!
— У вашому розпорядженні... дві години. Заспокойте всіх. Навіщо оця сирена? Навіщо оце перетягання речей з місця на місце? Пане Руфке, навіщо?
— Містер Стюард! Для мене спочатку було зовсім неясно, що треба робити. Крім того, за інструкцією при евакуації слід було знищити... гм... неприємні речові докази...
Стюард перебив його:
— Мене зовсім не цікавлять деталі. До того ж, хто дав вам право знищувати будь-що?
— Ви не розумієте мене, містер Стюард!— поквапився Руфке.— Ви ж самі працювали у другому відділі і знаєте, що йдеться про «експериментальний матеріал», тобто про полонених... Пане Валенброт, не забудьте: другий рубильник у мене... тобто у вас, на щиті. Камери будуть залиті кислотою, яка роз'їсть і знищить трупи. Ви дозволяєте, містер Стюард? Я вважаю, так буде краще. Американські солдати — не американські генерали. Вони можуть не зрозуміти нас, людей науки!
Американець помовчав, а потім сказав незадоволеним тоном:
— Втручатись у такі справи я не вповноважений. Вирішуйте самі. Я залишу вас на деякий час, але пам'ятайте, пане Руфке: ми з вами вилітаємо за годину.
— Перепрошую, містер Стюард! — Валенброт побіг за американцем.— Тут є такий професор Браун... Його треба...
— Комуніст?
— Ні, але...
Хтось клацнув пальцями, а слідом за цим Валенброт сказав:
— Буде виконано!
По сходах, даленіючи, затихали кроки.
Степан, обхопивши голову руками, сидів у кутку. Те, що він зараз почув, було неймовірно, кошмарно.
Знищити «експериментальний матеріал»! Це значить, убити Катерину Василівну, Зденека і інших — незнайомих, та все ж близьких і рідних.
Юнак ледве стримав стогін. Але про що говорять вони, оці мерзотники?
— ...Американці?.. Ви дурень, Валенброт!— жовчно сказав Руфке.— Коли б небезпека загрожувала від червоних—я сам включив би загальний рубильник і висадив би підземне місто разом з собою й вами. Але ці...— він злісно зареготав.— Ці через рік-два допомагатимуть нам у боротьбі проти росіян!.. Не знищувати треба, а зберегти!.. Гітлер?.. Начхати на Гітлера! Перший-ліпший із нас може стати таким, як він! Потрібна сила. Потрібні гроші. Вони в американців... Словом, кінчайте, Валенброт. Мені треба забрати ще деякі папери. Я зовсім не схильний дарувати їх американцям.
— Добре. Я вірю вам,— Валенброт підійшов до невеликого віконця в стіні і ручкою пістолета розбив скло.
Зразу ж по тому товстий стальний щит, упавши згори, наглухо закрив коридор. Там, за цією стіною, лишилися люди — вони поховані живими.
Юнак заскрипів зубами. Ох, з якою радістю він розрядив би пістолет у цих фашистів!.. Але зброї не було.
Тільки-но Валенброт і Руфке пішли, Степан підбіг до сигнального віконця. Там, за осколками скла, виднілась велика червона кнопка. Він натиснув на неї, сподіваючись, що тієї ж миті щит здригнеться і поповзе вгору... Але механізм не діяв. Тоді Степан кинувся досліджувати кожен закуток — ніде ані важелька, ні отвору. Рівні, гладенькі стіни.
Юнак розгублено стояв перед щитом. Що ж робити?
І тут він згадав, що професор Браун якось сказав:
— Підземним містом керують за допомогою кнопок із кабінету шефа.
За всяку ціну треба було проникнути до кабінету.
Степан вибіг у головний коридор і притулився до стіни. Повз нього, завиваючи, промчав електрокар з охоронцями; до лабораторій один по одному під'їжджали бронетранспортери, і розгублені, бліді гітлерівці безладно снуючи туди й сюди, кидали в машини все, що траплялось під руки.
На Степана ніхто не звертав уваги: він був у білому халаті й шапочці лаборанта. Небезпеку становила тільки зустріч з Валенбротом.
Слід було квапитись: паніка мала ось-ось вщухнути.
 
Наші Друзі: Новини Львова