Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31655
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Він не здивувався, зустрівши під дверима Степана, а тільки простяг йому одну рожеву ампулу:
— Ось антивірус професора Брауна... Це мрія мого життя.
Він сказав це без піднесення, як говорять про щось буденне, звичайне, а потім, певно, продовжуючи свою думку, додав:
— Але питання про те, як людство його використає,— не розв'язане... Я просто не можу його нікому показати, бо цей день стане моїм останнім днем.
Він помовчав і, хитаючи головою, гірко сказав:
— Сховай цю ампулу, Стефане. Сховай де хочеш, так, щоб я не знав... Коли про неї якось довідаються,— я не зможу її зберегти... У мене її видеруть тим чи іншим способом... Я безвільна, нікчемна людина — тільки тепер я це зрозумів. Сховай її, Стефане. Я знаю, ти збережеш її навіть тоді, коли тобі будуть загрожувати смертю... А цю...— Браун пошукав очима, куди б сховати другу ампулу, потім підійшов до стальної камери високих температур і одчинив дверцята.— А цю — сюди!.. Сюди ж і чернетки рукопису...— Він витяг зі столу стос паперів.— Сюди ж і всі ампули з вірусом «Д», все сюди!
Степан, затиснувши в кулаці ампулу, з тривогою спостерігав, як професор методично складав у камеру все відібране, як запалив термітну свічку і кинув її всередину, як зачинив дверцята, сів на стілець, обхопив голову руками і застогнав.
Степан погладив його по плечу,— він не знав, що сказати, як заспокоїти професора. А Браун хитався з боку на бік і шепотів:
— Стефане!.. Як важко бути вченим у наш час... Як важко, створивши чудесний засіб проти багатьох хвороб, знищити його власними руками... Як тяжко бути безпорадною, безвільною людиною, яку можуть примусити убивати інших людей... Я віддав тобі працю цілого мого життя. Роби з ампулою, що хочеш. Оддавай кому хочеш. Тільки хай мій препарат не послужить на шкоду людям... І рукописи довіряю тобі. Я зараз знищив ряд проміжних формул, але коли ти станеш вченим, справжнім вченим, ти зумієш відновити цей розділ...
Браун бурмотів все тихіше й тихіше і, нарешті, заснув у своєму кріслі. Аж коли почулося його хропіння, Степан зітхнув з полегкістю.
Ні, він не збирався бути мікробіологом. Але до його рук попала військова таємниця, напевне, надзвичайної ваги. Маленька ампула — завтовшки з цигарку, завдовжки з мізинець — містила в собі те, що не купиш ні за які гроші: життя й здоров'я мільйонів людей.
Степан уважно розглядав її, шукаючи в ній те незвичайне, що підкреслювало б виключність цієї ампулки. Та це була звичайнісінька скляна трубочка, може, тільки запаяна дбайливіше, ніж інші. Така буденність навіть розчаровувала, але Степанові ніколи було думати про це. Більш серйозні думки не давали йому спокою: як зберегти ампулу та передати її нашим вченим?
Він старанно дослідив лабораторію і не знайшов хоч трохи придатного місця, щоб заховати ампулу,— всі тайники, не кажучи вже про схованку під професорським столом, були як на долоні.
Юнак спочатку вирішив сховати ампулу в скриньку радіоприймача, але зразу ж витяг її звідти й задерикувато усміхнувся: у нього зародилася чудова думка. За кілька хвилин він обмотав ампулу ізоляційною стрічкою, обтягнув гумовою трубочкою, вклав у металевий футлярчик і прибинтував до ноги. Вона буде завжди при ньому, і ніхто її не знайде.
Тепер з усією гостротою постало питання, що робити далі.
Степан розумів, що єдино правильним було б одне: втекти. Та коли він згадував, що десь унизу в експериментальних камерах мучать людей, він почував, що тікати не має права: треба за всяку ціну їх врятувати. Кому ще, крім нього, випаде така слушна нагода наробити ворогові якнайбільшої шкоди? Якщо знищити підземне місто, зникне й самий розсадник всіляких смертоносних вигадок...
Так і не розв'язавши питання, Степан заснув. Але у сні він ще сперечався з самим собою, і перемагало одне — втекти. Прокинувся він з важкою головою, слабий, наче після хвороби. Озирнувся навколо.
Сірі стіни. Низька стеля. Сухе повітря з металевим присмаком.
Різким болем стислося серце. І раптом, згадавши про події минулої ночі, Степан злякано помацав забинтовану ногу. Ампула була ціла — це обрадувало й заспокоїло його. Він схопився з місця, сповнений рішучості діяти.
— Максе Максовичу!.. Професоре!
Браун сидів нерухомо. Його погляд був спрямований кудись у простір, крізь стіни, і Степанові довелося кілька разів покликати його, аж тоді професор повернув до нього голову.
— Професоре!..— Степан озирнувся і пошепки сказав:— Професоре, нам треба тікати звідси!
Макс Браун розгублено подивився на нього й машинально повторив:
— Так, так... Треба тікати...— Але зразу ж опам'ятався.— Тікати?!. Ні-ні... Звідси не втечеш...
— Максе Максовичу, втекти можна!—захвилювався Степан.— Треба дослідити всі закутки. Я цього не можу зробити. Підіть до шефа — ви казали, що на стіні його кабінету висить план підземного міста. Подивіться, можливо, ви зумієте відшукати якийсь таємний хід.
Професор зіщулився, розгублено глянув на Степана, хотів Щось сказати, але тільки повернувся і нерівною ходою пішов до дверей. У нього розшнурувалися черевики, він наступав на шнурки і спотикався.
Степан наздогнав Брауна біля дверей, застебнув йому піджак, зав'язав шнурки, потім взяв за плечі й подивився в очі:
— Максе Максовичу... Так треба... Це — в ім'я людства.
Професор зітхнув.

Розділ IX
ЛИСТОК ГОРІШИНИ

Відтепер Макс Браун щоранку йшов на розвідку. Він заходив до лабораторій, оглядав усі закутки, вистукував стіни, намагався засунути свого ціпка в кожну шпарку,— взагалі поводився так дивно, що це привернуло увагу його колег і насамперед Валенброта.
Валенброт вислідив, як професор вистукував товстелезну стальну заслінку, і, підійшовши до нього, з'єхидничав:
— Об ці двері можна тільки розтовкти собі голову!..
Браун подивився на нього так чудно, що Валенброт пересмикнув плечима і пішов геть, наказавши лаборантам не пускати божевільного старого.
А професор, повертаючись до своєї лабораторії, напружено пригадував деталі. Деталі — ось що вимагав насамперед Степан. Він допитувався, мусолячи огризок олівця:
— ...Так це, значить, за другим поворотом?.. Ага... Лабораторія Гейнца... Це яка?.. Ен-до-кри-ноло-гіч-на... так і запишемо... А в який бік у ній одчиняються двері?..
Професор, винувато похнюпивши голову, йшов знову, щоб дізнатися, в який бік одчиняються двері в лабораторії Гейнца, скільки метрів завдовжки головний коридор, де стоять вентилятори-калорифери, де найбільше чути шум машин,— тисячі, здавалося б, непотрібних даних.
А Степан тим часом, наче найцікавіший вірш, визубрював записане:
— Лабораторія вірусних білків Кріммеля... Другий коридор, треті двері... Проти дверей ніша калорифера, звідки чути сильний шум мотора... Ніша закрита мідними гратами...
Він повторював це до отупіння, поки не почував, що на все життя запам'ятає цю ідіотську нішу, закручену ось такими гвинтами, а потім спалював папірець.
Тоді надходила черга похмурих думок. Ні, професор був поганим розвідником — зведення доводилося прямо-таки витягувати з нього. Ех, коли б Степанові вдалося понишпорити по місту— він би все помітив. Та не можна.
Ось уже кілька днів на гратах калорифера проти дверей не видно клаптика паперу — знак того, що Карл чергує і що можна вийти. Невідомо, що трапилося з ним, та це і не так важливо. Погано тільки, що доведеться даремно рискувати. А рискувати треба. Необхідно дослідити ті чудні отвори, що їх професор вважає вентиляційними...
Степан вирішив піти в розвідку тієї ж ночі, незалежно від того, чергуватиме Карл чи ні. Вдень, коли не було професора, він старанно приготувався: зібрав усі інструменти, які трапилися в лабораторії,— всілякі там викрутки, плоскогубці, напилки,— захопив чудового професорового ножа з багатьма лезами, змотав у клубок добрячий шматок тонкого й міцного дроту—все могло здатися. Пізно вночі він вислизнув з дверей лабораторії і перебіг коридор навскоси, до першого перехрестя.
Професор не помилився: високо, майже біля самої стелі, справді чорнів невеликий загратований отвір. Залізна лава теж стояла недалеко, і підтягти її до стіни було неважко.
Степан обережно зліз на лаву, один по одному викрутив гвинти. Дірчаста чотирикутна кришка легко знялася і одкрила вхід у дуже вузьку трубу. Кришку довелося сховати в куток, за скриню для сміття.
Степан ще раз прислухався і рішуче поліз у отвір. Обдираючи нігті до крові, він чіплявся за непомітні виступи, втягуючись у трубу, немов дощовик у свою нірку, і з жахом думав, що коли вся труба така вузька, то йому не вистачить сили ні проповзти її до кінця, ні повернутись назад.
Щось за півгодини він проповз кілька метрів і зовсім знесилився, коли раптом його руки вперлися в стіну. Не переводячи подиху, Степан поліз у кишеню по ліхтарик. Промінь освітив трубу з численними заклепками — вона похило вела догори і по ній можна було вільно рухатись на чотирьох. І Степан поповз нею.
Труба піднімалась дедалі крутіше, кожний метр доводилося брати з великим зусиллям. Та ось вона, різко перегнувшись, пішла майже горизонтально, і десь далеко попереду блиснуло світло.
Степан ринувся туди— назустріч повітрю, сонцю, назустріч життю. Він не відчував болю в розтертих до крові колінах, не помічав перебоїв серця,— хлопець поспішав так, наче ці останні секунди вирішували все.
І коли його руки намацали холодні прути грат, що закривали вихід, у нього вже не було сил ні проклинати, ні плакати.

* * *

З-за гори повагом випливало сонце. Мла — сива у долинах, рожева на верховинах — повільно танула, одкриваючи чудовий зелений весняний світ.
Звідти, з великої висоти, зір сягав на багато кілометрів уперед, і скрізь вирувало життя. Вухо Степана, звикле до тиші підземного міста, відрізняло найслабіші звуки. Ось десь далеко-далеко пролунав свисток паровоза, ось почувся тихий гомін струмка, а ось пташина весело защебетала про життя і про весну...
Очі нестерпно різало сонячне світло, але це був приємний неповторний біль,— хотілося, щоб усе тіло занило отак солодко, тривожно,— і Степан ще раз з силою рвонув грати. Вони навіть не здригнулися.
Ще не вірячи, що воля така близька і в той же час така недосяжна, Степан старанно, сантиметр за сантиметром, дослідив перепону, і жах повільно почав заповзати в його серце: вибратися звідси було неможливо. Прути в півтора пальці завтовшки йшли просто в стіни, ніж та напилок ковзали по їхній поверхні, навіть не залишаючи подряпин. Тут міг зарадити тільки вогонь — висока температура термітної свічки, але Степанові не спало на думку захопити хоча б одну таку свічку. Як він лаяв себе за це!
Нічого не вдієш — втекти не пощастило. Степан заспокоював себе думкою, що це тільки розвідка, що наступної ночі вони втечуть разом з професором, захопивши все, що потрібно, але на душі було тяжко й неспокійно.
Він лежав, притулившись обличчям до грат, хапаючи на повні груди вологе повітря, усім тілом вбираючи пестливе сонячне проміння. Потім йому закортіло зірвати листок з гілки горішини,— листок був зовсім близько,— Степан, простягши вперед руку, трохи-трохи не доставав його пальцями, але так і не зміг дотягнутись і заплакав. Для нього цей ніжний листок, що ледве розвився, був символом життя і свободи; йому здавалося, що дістань він його — і, як у казці, враз одчиняться стальні двері.
Нарешті Степан догадався скрутити дротяну петлю і, притягнувши до себе гілку, зірвав той листок. Він зразу ж заснув після цього, заспокоєний, і проспав увесь день.

* * *

Назад Степан спускався дуже швидко.
Вхід у «свою» трубу він знайшов зразу — це був другий отвір у центральній магістралі,— але затримався перед нею: лізти туди було страшно, як у звіряче лігво. Та він примусив себе.
І ось знову той самий тунель, та сама залізна лава. Степан озирнувся, зітхнув.
Скрадаючись, він підійшов до рогу, скинув черевики і побіг до лабораторії Брауна.
...І в ту ж мить пролунав грубий окрик;
— Стій!

Розділ X
ЛЮДИНА ЛЮДИНІ—ДРУГ

Можливо, все обійшлося б гаразд, коли б не Валенброт. Вентиляційна труба, в яку поліз Степан, містилася в глухому напівосвітленому кінці коридора біля рідко відвідуваних складів,— ніхто не помітив відсутності кришки на вентиляційному отворі.
Та Валенброт, випадково зустрівши Брауна, був уражений його чудною поведінкою: професор крадькома зазирав у всі двері, в усі отвори, часто зупиняв колег, наче хотів щось запитати, але мовчки тер лоба і йшов геть. Нарешті він зайшов до своєї лабораторії, і Валенброт крізь нещільно зачинені двері почув, як професор бурмотів, сперечаючись сам із собою:
— ...Втік!.. Так ні — він би лишив записку... Значить, його схопили й забили... Ах, мерзотники, мерзотники!..
Валенброт зрозумів усе. Радіючи, що настав час помститися, він зчинив тривогу. Есесівці негайно ж розшукали лазівку Степана. Лишилося тільки чекати — шеф інституту заявив, що хлопець із труби вийти не зможе і йому, безумовно, доведеться повернутися назад тим же шляхом.
Коли б Степан знав усе це, коли б довідався, що, навіть подолавши грати, однак попав би в огороджену високими скелями та мінними полями уже знайому йому долину, він, мабуть, так нікуди б і не пішов од тих грат, де вперше за багато днів відчув справжнє земне життя, або до останнього подиху никав би по численних вентиляційних патрубках, шукаючи виходу.
Та він нічого цього не знав.
Побитий до непритомності, хлопець отямився від тихого дотику чиєїсь руки і зразу ж стиснув кулаки: йому здалося, що він ще продовжує боротьбу. Та у відповідь на це почувся тихий докірливий голос:
— Що ти, любий?.. Не бійся, я ж не ворог тобі..: Ну, заспокойся!
І не те, що цей голос звучав доброзичливо й співчутливо, не те, що він був жіночий, вразило Степана: він почув безмежно дорогі звуки рідної мови!
Над ним схилилось кілька чоловік — блідих, змучених— і та, чий голос привів його до тями, бинтувала йому голову.
Степан обвів очима круг себе. Приміщення було завбільшки як лабораторія Брауна, але стеля так низько нависала над кахляною підлогою, що, здавалось, ось-ось упаде, всією своєю вагою розчавлюючи людей.
І Степан зрозумів, що він на нижньому поверсі, серед «експериментального матеріалу», і що звідси виходу нема.
Все його єство повстало проти цієї приреченості. Ні, вихід мусить бути!.. Виламати стальні двері, зчинити бунт, захопити підземне місто... Все, що завгодно, але не віддати життя даремно.
Те, що навколо нього — свої люди, однодумці, було запорукою успіху. Їх тепер так багато!.. Йому хотілося чути рідну мову, і він гарячково розпитував, як ці люди попали сюди, що тут діється, що вони роблять.-
Розуміли його запитання майже всі — Степан бачив це по очах людей,— але відповідала та ж худорлява сіроока жінка.
Як попали сюди?.. Донедавна вони працювали на підземному авіазаводі «Юнкерс» у Сілезії, а кілька днів тому, вночі, їх у закритих автомашинах привезли сюди. Де вони — ніхто не знає. Тільки й того, що мандрівка була довгою, а охоронники-есесівці чимось стурбовані й навіть налякані. Довгим напівтемним коридором полонених привели до цієї камери і відтоді не турбують, лише щодня забирають по кілька чоловік, які назад уже не повертаються.
Катерина Василівна — так звали жінку — більше не сказала нічого. Висновок випливав сам собою. А тут ще звідкись здалеку долетів глухий і протяжний людський зойк.
У камері запала мертва тиша. А зойк пролунав ще раз — уже не зойк, а ледве чутний неймовірно болісний стогін. І урвався.
— Єзус-Марія!..— зашепотіла з жахом жінка, що припала вухом до дверей.— Люди, це кричала Мариля... На всіх нас чекає смерть!.. Смерть!..— Вона закрилась руками і затремтіла в беззвучному риданні.
Степан бачив, як пополотніла Катерина Василівна, як у розпачливій безнадії посхилялись голови людей. Якою завгодно ціною,— навіть ціною неправди,— треба підбадьорити приречених!
Він підвівся з підлоги й тихо мовив:
— Жінко, ти помиляєшся!.. Ми будемо жити й житимемо довго!.. Я тільки сьогодні з волі. Червона Армія вже здобула Берлін, через кілька днів наші будуть тут!
Степан не сподівався, що його брехня (він і не знав, як близько був до істини!) викличе таку реакцію. До нього кинулися, навперейми розпитували на різних мовах, торжествували, раділи.
— Ну, любий, ну, говори ж!—торсала Степана за рукав Катерина Василівна.— Ти бачив наших?.. Коли взяли Берлін?.. А як фашисти?.. Втікають, гади?
Тамуючи гострий сум, Степан розповідав, як мимо ферми, де він нібито працював, почали тікати перелякані вкрай гітлерівці, вигукуючи: «Берлін — капут!»; як прилетіли радянські десятимоторні літаки і розбомбили танкову колону ворогів; як він вирішив тікати назустріч Червоній Армії, щоб вказати льотчикам важливий німецький завод; як його спіймали, скрутили і привезли сюди...
Степан згадав і про листок горішини, що він його ніс показати професорові. Листок був цілий,— маленький, зім'ятий, в'ялий,— та для людей, що так багато місяців не бачили сонця, не дихали свіжим повітрям, він був найпереконливішим доказом того, що Червона Армія близько, що вони майже врятовані.
Степана знову й знову примушували повторювати своє оповідання, і він, додаючи щораз нові деталі, мало сам не повірив своїй вигадці. Нарешті заявив, що не може більше говорити, бо почуває себе дуже погано.
У нього нестерпно боліла голова і щеміло все тіло, та ще болючіше і ще тяжче було усвідомлювати, що, може, даремно він отак розбурхав людей, примушуючи повірити собі. Особливо соромно йому було перед Катериною Василівною. Вона так ніжно піклувалась про нього, підстелила йому своє манаття — те, що колись звалося пальтом,— і, вважаючи, що він заснув, тихо гладила його по голові, наче дитину.
А Степан не спав. Він дочекався, коли поступово замовк шепіт людей, схвильованих надією швидкого звільнення, і, підвівшись, прошепотів на вухо Катерині Василівні:
— Пробачте мені... я... я все брехав...
Вона не допитувалась, тільки очі в неї стали сумні-сумні, а куточки уст гірко опустилися донизу. Жінка враз якось постарішала; тільки тепер Степан побачив, що в неї на скронях сріблиться сивина.
Катерина Василівна похитала головою і так само відповіла:
— Я це почувала... Але листок...— вона зітхнула.— Цей листок був фактом, а фактові важко не повірити... Я дуже зраділа... В мене ж є дочка. Я знаю, я вірю, що вона жива... Ось подивися: це було давно, їй зараз мусить бути шість років... Вона лишилась у знайомих, коли мене схопили гітлерівці...
Катерина Василівна витягла з кишені невелику фотокарточку, старанно загорнену в цупкий папір.
Дівчинка з величезним бантом у волоссі, пригорнувшись до молодої красивої жінки, злякано дивилася з фото. А в жінки погляд був задерикуватий і веселий.
Степан машинально перевів погляд з картки на Катерину Василівну. Та гірко посміхнулася:
— Не схожа?.. Нічого не вдієш...
Їй, мабуть, стало тяжко, бо вона, прикривши рукою очі, довго сиділа мовчки, розгладжуючи фотографію, потім знов загорнула її і сказала:
— Розповідай...
Степан розповів усе, починаючи з втечі із концтабору. Вона слухала мовчки, лише зморшка на її переніссі ставала все глибшою. Та коли Степан сказав, куди вони попали та що виробляють фашистські лікарі з «експериментальним матеріалом», вона вже не могла стримуватись.
Обхопивши коліна руками, жінка дивилася в простір сповненими сліз очима і шепотіла з видихом, важко:
— Ох, звірі!.. Ой, гади!.. Яким судом будуть судити наші цих мерзотників?.. Які найстрашніші кари треба винайти, щоб кожен з цих катів дістав сповна за всі муки, заподіяні людям?! Нема і не буде їм прощення!..
Вона обернулася до Степана, схопила його за руку:
— Треба вижити, Степане!.. Треба вижити, щоб розповісти всьому світові, що не було й не буде гірших, кривавіших звірів, як фашисти... Це вовки — і не прості вовки, а вовки-людоїди!.. Треба вижити, щоб знищити їх усіх!
Уже вдруге в оцьому підземеллі Степан чув слова «вовк-людоїд». Так назвав і професор Браун Валенброта, але він тремтів при цьому. Для нього це визначення було виявом власного безсилля, жаху безвільного перед сильним. Браун був приречений і почував це.
 
Наші Друзі: Новини Львова