Київ, Львів: Берлін: Лондон: Торонто: Чикаго: Сідней: :: четвер, 06 серпня 2020 року
Тексти > Жанри > Повість

Торжество життя

Переглядів: 31665
Додано: 18.12.2008 Додав: Didpanas  текстів: 213
Hi 0 Рекомендую 0 Відгуки 0
Сканував: Didpanas Джерело: Микола Дашкієв, ТВОРИ, ТОМ І. К. «ВЕСЕЛКА» 1981
Я другой такой страны не знаю...

Рідна країна!.. Постали перед очима безмежні поля. Почувся урочистий гуркіт тракторів і комбайнів. Пахло м'ятою. Звучали пісні — хороші, радісні... Дзвінкими рейками мчали залізничні состави, і можна було сісти на перший поїзд і помандрувати куди хочеш — чи в сонячну Грузію, чи в суворе, привабливе Заполяр'я...
Степан схопився з місця. Це був не сон: він бачить всі навколишні предмети, чує, як сопе носом професор Браун, як капає вода з нещільно загвинченого крана водопроводу. Але все навколо дивно змінилось.
Ні, не про антивірус треба зараз думати, а про те, як знищити вірус «Д»!.. Знищити, забрати з собою професора Брауна і піти назустріч Червоній Армії!
Степан озирнувся круг себе. Його погляд упав на штани професора Брауна — старий за звичкою ще й досі ховав до кишені ключ од дверей.
Не поспішаючи, Степан витяг ключ, знову акуратно склав одяг, прислухався до дихання сплячого, обережно одчинив двері й вийшов у коридор.
Це було 24 грудня 1944 року.

* * *

Була пізня передранкова година. Гудіння десь захованих машин стало набагато слабішим та глухішим, ніж звичайно, а шурхіт обережних кроків, відбитий металевим округлим склепінням, здавався надто гучним.
У головному коридорі вогні горіли тьмяно, і від цього він здавався ще приземкуватішим і страшнішим. З-за рогу Степан подивився — ніде нікого. Тоді він навшпиньках перебіг до другого перехрестя. Хлопець зазирав сюди вже кілька разів, а тепер хотів пересвідчитися, що справді тут немає жодного отвору, жодних потайних дверей, і, отже, треба шукати їх в іншому місці. Степан був певен, що вихід із підземного міста відшукати можна: адже місто постачається повітрям і водою, повинен існувати канал для антен радіоприймачів, бо з-під землі радіохвилі не вирвуться. Нарешті, фашисти, безперечно, влаштували про всяк випадок не одну лазівку.
Одне лякало Степана: всі ці виходи могли починатись зовсім не в коридорі, а десь у внутрішніх приміщеннях, куди дістатися важко. І все ж він вирішив зробити-все можливе — вивчити підземне місто і скласти його план.
Другий тунель нічим не порадував Степана — тут було тільки п'ять дверей та грати вентилятора-калорифера, звідки безперервним м'яким струменем лилося тепле повітря. На стелі був ряд круглих отворів, але у них не пролізла б навіть рука.
Степан замислився, не знаючи, куди податись. Та ось за дверима почувся гомін. Зустріч з будь-ким зовсім не входила до планів Степана, тому він перебіг коридор навскоси, шугнув у темний отвір тунелю, але об щось спіткнувся і з розгону простягся біля лави. Лише в останню мить він побачив, що на лаві хтось сидить.
Цей «хтось», мабуть, куняв, бо злякано підхопився і зарепетував:
— Стій!... Хто?!. Назад!
Степан сторопів: наскочити на охоронця — найгірше, що тільки може бути!
— Пробачте, гер солдат... Гутен нахт... чи то пак, гутен морген...
Вартовий роздратовано дивився на підлітка. Він гнівався, що його застав сплячим якийсь лаборантик,— а Степан у своєму білому халаті й шапочці нічим не відрізнявся від решти працівників лабораторій,— і, щоб набити собі ціну, вичитував по-начальницькому:
— Гей, ти! Що в тебе, очі на потилиці, чи що?.. А потім, куди тебе чортяка несе так рано?
У Степана одлягло од серця — солдат, виливши своє обурення, знову вмостився на лаві і, солодко позіхаючи, натоптував тютюном коротеньку люльку. Креснувши запальничку, він освітив обличчя Степана, потім примирливо буркнув:
— Ну, сідай, чи що... Побалакаємо...
Розговорилися. Солдат назвався єфрейтором Карлом і зразу ж почав лаяти фельдфебеля, що той злий на нього і завжди призначає на нічні чергування. Степан підтакував, але намагався говорити якомога менше, не покладаючись на своє знання німецької мови. Та коли єфрейтор вичерпав характеристику фельдфебеля, він почав розпитувати про все, що спадало на думку, аби не мовчати. Степан з шкури пнувся, щоб чисто й правильно вимовляти слова, та все ж відчув, що охоронець насторожився і починає розуміти, що перед ним зовсім не німець, як йому спершу здалося. І тому, випереджаючи запитання, готове зірватися з губів єфрейтора, Степан розповів свою «біографію». Він назвався небожем професора Брауна, швейцарцем,— добре, що старий, інколи впадаючи в сентиментальний настрій, по кілька годин поспіль описував Женеву та її околиці.
Солдат заспокоївся і про принади швейцарських краєвидів слухав досить-таки байдуже, та раптом пожвавішав:
— А спирт у лабораторії твого дядька є?
— Звісно, є!— зневажливо посміхнувся Степан.— У нас його хоч залийся. Пробірки ним миємо.
Розмова, здавалось, почала цікавити єфрейтора в далеко більшій мірі, ніж досі.
— Ну, як там у вас, у Швейцарії?.. Багатий край, кажуть,— не те, що у нас... Хитрі — ніколи не воюють. А батько, кажеш, помер?.. А хто він був?.. Теж професор?.. А-а-а...— Він протягнув це «а» шанобливо, наче його й справді вразило, що хлопчина з такої поважної сім'ї.
Поскрипуючи протезом, охоронець пройшовся тунелем, визирнув за ріг і, повернувшись на своє місце, сказав:
— Прокляте місце! Як тільки тут можуть жити люди?.. Інша справа—охороняти завод. Просторо, вільно. А тут мишоловка якась... Так ні ж, погнали сюди... Така нудьга — здохнути можна. Хоча б шнапс давали — хильнув би чарчину, зразу б веселіше стало на душі...
Степан давно зрозумів, куди хилить єфрейтор та що привернуло його до філософствування. Він прикинув у думці: вже близько шостої ранку і лишатися в коридорі далі небезпечно. Але й втратити нагоду зав'язати дуже корисне знайомство не хотілося.
— Ну, прощавай, Карл... Ми з моїм старим сьогодні працювали цілу ніч, я так засидівся, що вирішив походити коридором, розім'ятись— от і набрів на тебе... Піду, а то старий незабаром прокинеться — він у мене неспокійний. А за розмову спасибі — з моїм старим не розбалакаєшся.
Солдат охоче підхопив:
— Так, так... приємно поговорити... А ти знаєш що? Приходь завтра — я, здається, знову чергуватиму, тоді й побалакаємо... Та, може, гм... пробірочку спирту захопиш? Га?..— він ніяково кахикнув.— Тільки щоб старий не знав.
Степан пообіцяв.

* * *

— Здрастуй, Стефане!.. Приніс?
Замість відповіді Степан простяг Карлові колбочку. Єфрейтор понюхав, побовтав її і, смакуючи, випив. У повітрі запахло спиртом. Повертаючи посуд, солдат занепокоєно спитав:
— А дядько не помітив?
— Ні.
Солдат витяг з кишені бутерброд І почав закушувати... Він зразу ж таки сп'янів.
Це був височенний рудоголовий гевал з добродушним і тупим обличчям — мабуть, вайлуватий, але ретельний служака. Сп'янівши, він став помітно хоробріший і ще балакучіший. Коли тверезий він міг критикувати лише ротного фельдфебеля, то тепер йому почали не подобатися вже й дії якогось капітана Штумпфа, навіть більше: єфрейтор заявив, що генерали розучилися воювати — лінія фронту все скорочується й скорочується.
Охоронець патякав, задоволений тим, що знайшов людину, яка терпляче слухає його балаканину, а Степан підтакував і обережно переводив розмову на потрібну йому тему: як давно Карл тут? Скільки солдатів у охоронному батальйоні? Де містяться казарми?
Єфрейтор, вважаючи, що має справу з людиною, цілком обізнаною з таємницями підземного міста, розповідав усе.
Знав небагато, але те, що розповів, було жахливе.
Виявилося, що підземне місто має кілька поверхів. Сюди його перевели з тиждень тому, а до цього він був десь унизу, вартував полонених...
Степан здивувався:
— Полонених?
— Тобто не тільки полонених, а взагалі, експериментальний матеріал... І жінок, і дітей теж.
Степан ледве примусив себе посміхнутися:
— А, розумію... Ну, ну!
— Так от де пекло... Коридор вузький, а обабіч камери. Стальні двері, в дверях товсті віконця, так ні, кричать так, що хоч вуха затикай...
— Хто кричить?
— Та ці ж... експериментальні... Та воно справді,— солдат почухав підборіддя,— і закричиш, коли кістки ламають... Ти не був там?
— Ні.
— То і добре. На що вже я бував у бувальцях, і самому ногу одрізали, й побачив на фронті усякого, ну, а там — не говори... Наші, хто слабкий, не витримують... Там без шнапсу не можна, там дають. Пий, скільки влізе, тільки щоб на ногах стояв... Ну, й п'єш... З нашого взводу двох до божевільні одправили... А я тепер без спирту не можу. Як тверезий, так і чую: кричать... Або все перед очима стоїть один із заразного відділу — живим згнив, м'ясо клаптями злазило... Зазирнеш до нього у віконце, а він навколішках плазує, показує, застрель, мовляв... І застрелив би, так не можна... Якусь нову хворобу «Д» досліджують, казав фельдфебель...
Степан слухав, ледве стримуючи себе.
Жах! Жах! Не хотілося навіть вірити в звірства, про які так байдуже розповідає оцей єфрейтор... І професор Браун нічого про це не знає... Знищити, негайно знищити це підземне пекло,— разом з вірусом «Д», разом з собою, разом з усіма, хто тут є!
Він готовий був зразу ж кинутися на тупого й байдужого єфрейтора, вихопити у нього автомат і бігти, сам не знаючи куди, щоб трощити, руйнувати, нищити... Потім зрозумів марність такої спроби і мало не заплакав од безсилої люті, од гніву, що не міг вирватися назовні.
А в вухах дзвеніли могутні й красиві слова пісні:

Широка страна моя родная,
Много в ней лесов, полей и рек,
Я другой такой страны не знаю...

На цьому рядку вчора на світанку обірвався його зв'язок з Батьківщиною — відчутний, надихаючий зв'язок. Тепер на ворожій землі, в страшному підземному місті він, шістнадцятирічний, сам-самісінький повинен боротися за торжество людини, за те, щоб знову прозвучали з повною силою слова:

Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек!

Розділ VIII
СИГНАЛИ В ЕФІРІ

— Всім, всім, всім у Радянському Союзі! Всім у Червоній Армії, всім радянським льотчикам!.. Я, Степан Рогов, перебуваю у підземному місті. Тут катують і вбивають радянських людей... Тут готують страшний вірус «Д» для бактеріологічної війни... Слухайте, слухайте, слухайте!.. Підземне місто розташоване десь у Баварських горах — де саме, я не знаю... Настроюйтесь, настроюйтесь, настроюйтесь!..
Глибока ніч. Тьмяно блищить нічник. Неспокійно кахикає й совається на своєму ліжку професор Браун.
А в кутку лабораторії, схилившись над незграбним саморобним радіоапаратом, сидить Степан Рогов і, затинаючись від хвилювання, повторює:
— Слухайте, слухайте, слухайте!..
...Юнака наче громом вразила розповідь Карла про звірства фашистських лікарів. І він вирішив: ні, чекати, доки Браун створить свій препарат, не можна. Коли це буде? Чи під силу це професорові? Та й чи вистачить у нього здоров'я? Браун слабшає з кожним днем: іноді прокидається серед ночі, швидко-швидко говорить щось незрозуміле, а потім схаменеться і довго лежить мовчки, кахикаючи. А то — ходить замислений, і його губи беззвучно ворушаться.
Навіть коли професор і знайде антивірус, цей препарат у кращому випадку лишиться нікому не відомим. А якщо антивірус попаде до рук Валенброта чи Руфке — фашисти негайно ж розпочнуть бактеріологічну війну: радянські війська наближаються до Берліна, і гітлерівцям нема куди подітись...
Про все це необхідно повідомити радянські війська. Вибратися з підземного міста не вдається. Отже, треба шукати інший шлях.
За багато місяців перебування в підземному місті Степан з допомогою професора Брауна досить добре вивчив фізику й хімію. Марно намагаючись переробити приймач, у якому згоріла одна лампа, юнакові спало на думку: якщо радіосигнали в підземному місті приймаються, значить, їх можна посилати звідси.
Кілька тижнів витратив Степан, щоб з деталей приймача побудувати примітивний дволамповий регенератор за схемою з книги «Практична радіотехніка». Регенератор може не лише приймати, а й випромінювати радіохвилі— досить лише посилити зворотний зв'язок до появи генерації. Саме цю властивість приймача і вирішив використати Степан Рогов.
— Слухайте, слухайте, слухайте!— кричить він у саморобний мікрофон.
І здається йому: крізь бурани і віхоли зимової ночі, через гори й ліси, через лінію фронту летять сигнали його передавача. А там, у Москві, є велика, потужна радіостанція. Радисти приймають сигнали, негайно пересилають їх у Ставку. Верховний Головнокомандуючий дає наказ: вислати літаки... багато... І ось над засніженою землею грізно гуркочуть мотори — це летять до підземного міста бомбовози.. Степан до останнього подиху вказуватиме їм шлях Своїми сигналами...
— Я — Степан Рогов... Відповідайте, відповідайте, відповідайте!.. Переходжу на прийом!
Так завжди говорила Люся, радистка партизанського загону імені Щорса, коли зв'язувалася з Великою землею. Ох, як шкодує тепер Степан, що не взявся тоді за радіотехніку... Ось, наче коник-цвіркунець липневого дня, затріскотіла морзянка. Хто це сигналить? Друг? Ворог? Не зрозуміти. А коли морзянка замовкла, знову настає тиша. В неясних шерехах, в незрозумілих звуках напружився ефір... І здається: ось-ось прозвучить рідний підбадьорливий голос...
Але відповіді все нема й нема. Степан підвищує напругу на аноді: нема чого жаліти лампи,— все одно це остання спроба. Якщо сигнали почують у Москві, то їх засічуть і фашистські радіостанції. У розпорядженні Степана лишилось кілька годин.
І знову він кричить, уже хрипнучи:
— Відповідайте, відповідайте, відповідайте!..
Йому хочеться вірити, що тепер уже, нарешті, передавач став потужним і сигнали почують.
І не знає Степан, що не за цією схемою, не на таких лампах і не з його досвідом треба конструювати рацію для далекого зв'язку. Не знає, що слабенькі електромагнітні коливання, щойно злетівши з невисокої антени, губляться в лабіринті гір, згасають у хаосі навислих хмар. Лише окремі промінчики прориваються крізь усі перепони і летять у простір, щоб розпорошитися і зникнути там назавжди.
Степанові щось примарилось серед шурхоту атмосферних розрядів. Він повернув важельок до кінця, щоб дати найбільше посилення. Юнакові навіть здалося: регенератор аж здригнувся, як мотор на граничних обертах... А слідом за тим клацнуло в репродукторі, спалахнули й згасли лампи і настала тиша.
Закривши обличчя руками, Степан схилив голову на стіл і довго сидів так не рухаючись. Професор Браун, що мовчки спостерігав цю сцену, занепокоївся:
— Стефане!..— він підвівся з ліжка.— Що трапилось? Ти спиш?
Не обертаючись, Степан засмучено махнув рукою:
— Все пропало, Максе Максовичу... Згоріли лампи.
— Ну, нічого, нічого...— незграбним рухом, бентежачись, професор погладив Степана по голові.— Стефане, я давно мав тобі сказати, що... віддам тобі антивірус, коли завершу роботу над ним.
— Віддасте?— Степан недовірливо похитав головою.— Коли ж це буде?
— Скоро, Стефане, скоро! Ще небагато, ще кілька тижнів роботи, і я створю цей препарат!
Степан зітхнув, підвівся, відійшов од столу. Він уже не вірив ні в який антивірус.

* * *

Настав час діяти, і діяти енергійно, а Степан ніяк не міг нічого вигадати. Всі його проекти розбивалися об стальні стіни підземного міста. Нічого не давали зустрічі з Карлом. Єфрейтор, наляканий навальним рухом радянських військ, засумував і цікавився тільки спиртом.
Змінився й професор Браун. Він став мовчазний і суворий. Лекції давно припинилися. Старий лише інколи просив Степана допомогти зробити укол піддослідному пацюкові або прокип'ятити якийсь хірургічний інструмент.
Пацюки здихали десятками. Вони опухали, з них шматками лізло м'ясо... У Степана аж мороз перебігав по спині від згадки, що десь зовсім недалеко цей же вірус «Д» прищеплюють людям і вони гинуть у страшних муках.
А професор хмурнішав і хмурнішав. Може, він уже догадувався, що не тільки на пацюках досліджується страшний вірус; може, не міг відшукати якогось із секретів антивірусу, але крізь скляну стінку ізоляційної камери, де проводив досліди і куди нікого не пускав, він дивився розгублено й сердито.
Браун засміявся лише один раз — саркастичним, злим сміхом, од якого Степанові стало моторошно. Це було тоді, коли вперше лишився живим пацюк, якому професор впорскнув свій препарат. А за якийсь час настала ніч, що її Степан запам'ятав на все життя.
Браун замкнув двері, забарикадував їх столом і погасив світло. Насторожена звихрена темрява вискочила із закутків, заметушилася по лабораторії. Лише за скляними стінами ізоляційної камери то блакитно-синім, то рожево-фіалковим спалахували вогні численних пальників, хропіли насоси, тонко, по-комариному виспівували мотори. Потворна тінь професора метлялася по стінах, іноді затримувалася на якому-небудь приладі, і тоді ця ділянка поринала в темряву, ставала бездонним проваллям.
Степан притаївся в кутку і з хворобливим напруженням стежив крізь товщу скла за маніпуляціями Брауна.
Все було незвичайне, як у казці, але разом з тим реальне й страшне. Професор витягав за хвіст із скляного посуду скуйовдженого хворого пацюка, проштрикував його товстою голкою, викачував кров і шпурляв убік.
Обтягнуті блискучою гумою руки, маска, що закривала майже все обличчя і лишала тільки очі — злі й напружені,— насторожено зігнута спина і вкрадливі рухи настроювали вороже. Здавалося, що не антивірус, не ліки виготовляє Браун, а страшну отруту...
Та професор злив у колбу кров, додав туди якихось хімікатів, сів за стіл і втомлено схилив голову. Халат незграбно відстовбурчувався на його плечах, постать виявляла таку безпорадність, таку втому, що Степан відкинув свої підозри. Це заспокоїло його, і він непомітно для себе заснув і прокинувся через якийсь час від брязкоту розбитого скла.
Браун ще сидів за столиком, але вираз його очей уже був інший — схвильований і зляканий. Він затягнув собі гумовим паском руку вище ліктя і намагався вштрикнути шприц, наповнений рожевою рідиною. Це йому спочатку не вдавалося, та потім рівень рідини в шприці почав повільно знижуватися.
Пальники вже погасли, припинилося дзижчання моторів, лабораторія знову поринула в сутінки. Степан уважно, сторожко стежив за професором. Він розумів, що Браун зробив собі щеплення антивірусу — перше щеплення, можливо, навіть смертельне.
А професор тим часом повільно розставляв на свої місця прилади, банки, мив колби. Потім скинув захисний одяг, маску й вийшов, несучи перед собою дві невеликі запаяні ампули з рожевою рідиною.
Він не здивувався, зустрівши під дверима Степана, а тільки простяг йому одну рожеву ампулу:
 
Наші Друзі: Новини Львова